Повномасштабна російська агресія проти України змусила багатьох експертів шукати історичні аналогії. Як країна може одночасно воювати за своє існування і будувати сильну державу? Найчастіше згадували досвід Ізраїлю — маленької країни, яка за 75 років свого існування перетворилася з оточеного ворогами клаптика землі на одну з найрозвинутіших держав світу.
Паралелі дійсно очевидні. Обидві країни народилися в боротьбі, обидві змушені постійно доводити своє право на існування, обидві мають справу з сусідами, які не визнають їхньої легітимності. Але чи справді український шлях може повторити ізраїльський? І чи варто це робити?
Дві нації — єврейська та українська — перетворювали мрії на реальність, а виклики на можливості. Їхні історії розділяють тисячі кілометрів і десятиліття, але об'єднує непохитна віра: народ має право на власну державу, навіть коли весь світ здається проти.
Четвертого травня 1948 року Давид Бен-Гуріон зачитав Декларацію незалежності Ізраїлю в музеї Тель-Авіва. За лічені години після проголошення країну атакували армії п'яти арабських держав. Новонароджена держава не мала регулярної армії, професійної бюрократії чи стабільної економіки. Було лише одне — непохитна рішучість вижити. Перші роки існування Ізраїлю нагадували певний експеримент. До країни прибували сотні тисяч євреїв з усього світу — вихідці з Європи, які пережили Голокост, мешканці арабських країн, релігійні фундаменталісти та світські соціалісти. Вони говорили різними мовами, мали різні традиції, але мусили швидко стати єдиною нацією.
Подібний досвід переживає і Україна, хоча з власними особливостями. Україна пройшла цей шлях тричі — у 1991, 2014 та 2022 роках, і кожен раз національна свідомість ставала міцнішою. Перший раз у 1991 році, коли розпад Радянського Союзу дав можливість створити незалежну державу. Друга спроба розпочалася в 2014 році, коли Революція Гідності та російська агресія змусили українців по-новому усвідомити свою ідентичність. І третя хвиля державотворення почалася 24 лютого 2022 року, коли країна опинилася на межі виживання.
У 1990-х Україна мала територію, населення та міжнародне визнання, але не мала згуртованої нації. Події 2014 року частково вирішили цю проблему — спільне горе та спільна боротьба об'єднали людей, як ніколи раніше. Але справжня консолідація відбулася лише після повномасштабного вторгнення. Коли Харків під обстрілами, а Львів приймає тисячі біженців з прифронтових міст, ти розумієш — ми всі українці, кожен на своєму фронті. Втім, говорити про завершену консолідацію ще зарано — процес триває і має свої внутрішні суперечності. Регіональні відмінності в ставленні до мови, історії та геополітичних орієнтацій зберігаються навіть під час війни. Дослідження соціологічних служб показують, що хоча підтримка територіальної цілісності України є практично всеохоплюючою, погляди на культурні та мовні питання досі різняться за регіонами.
Проте є принципова відмінність: Ізраїль створювався як проект повернення народу на історичну батьківщину після двох тисяч років діаспори. Україна відновлювала державність на землі, де її народ жив століттями. Це створювало різні виклики та можливості.
Фундаментальну роль у формуванні обох держав відіграли політична культура та історичне мислення. Для Ізраїлю ключовим став досвід Голокосту та двотисячолітньої діаспори. Колективна пам'ять про переслідування сформувала парадигму "ніколи знову", яка визначає ізраїльську політику безпеки досі. Історичне мислення, пов'язане з концепцією обіцяної землі та правом євреїв на самовизначення, стало основою легітимації держави перед світовою спільнотою.
Україна переживає складніший процес переосмислення власної історичної пам'яті. Радянська спадщина довго впливала на політичну культуру, створюючи внутрішні розколи щодо національної ідентичності. Проте російська агресія парадоксально прискорила формування єдиного історичного наративу. Досвід Голодомору, репресій, боротьби за незалежність набув нового звучання — як попередження про наслідки втрати суверенітету. Політична культура обох країн формувалася в умовах постійної загрози, що призвело до високої мобілізаційної спроможності суспільства. Проте якщо в Ізраїлі демократичні традиції укорінилися з самого початку, то Україна пройшла довгий шлях від авторитаризму до демократії, і цей процес триває досі.
Економічна трансформація в умовах війни стала наступним випробуванням для обох країн. Парадокс Ізраїлю полягає в тому, що країна досягла економічного дива, перебуваючи в стані перманентної війни. Ізраїль із 1948 року пережив вісім великих військових кампаній, але з аграрного суспільства став високотехнологічною економікою. Як пояснює ізраїльський економіст Ден Сеніор, один із авторів книги «Start-Up Nation: The Story of Israel's Economic Miraclе», війна та постійна загроза змусили Ізраїль інновувати, аби вижити. Військові виклики перетворилися на можливості: системи протиповітряної оборони породили аерокосмічну промисловість, потреба в комунікаціях розвинула IT-сектор, а брак води та землі спричинив інновації в сільському господарстві.
Україна йде власним шляхом, але з схожими викликами. На відміну від Ізраїлю 1940-х, вона успадкувала потужну промислову базу, розвинену науку та освіту. Війна змусила економіку трансформуватися з шаленою швидкістю. IT-сектор працює під обстрілами, забезпечуючи глобальних клієнтів. Оборонна промисловість оживає: нові стартапи, модернізовані заводи, виробництво дронів набирають обертів. Ми детальніше розглядали ці тенденції у статті «За межами НАТО: як Україні створити власну архітектуру безпеки».
Втім, умови розвитку кардинально різняться. Ізраїль розвивався в періоди відносної стабільності між війнами, маючи доступ до капіталу діаспори та американської допомоги. Україна воює на величезній території без пауз, але наявність базової інфраструктури та досвіду дає переваги. Війна оголює слабкості, проте відкриває можливості — від децентралізації економіки до створення локальних інноваційних хабів.
Міжнародний аспект став ключовим фактором виживання для обох держав. Жодна мала країна не може вижити у ворожому оточенні без зовнішньої підтримки. Ізраїль з перших днів зробив дипломатію одним з пріоритетів. Після Шестиденної війни 1967 року Ізраїль остаточно став стратегічним партнером США. Як зауважує американський дипломат Денніс Росс, Ізраїль уміє використовувати складне геополітичне становище на свою користь — перетворюючи виклики на стратегічні переваги. Росс, який протягом двох десятиліть брав участь у близькосхідних переговорах за президентів Джорджа Буша-старшого, Білла Клінтона та Барака Обами, підкреслює у своїх мемуарах "The Missing Peace": ізраїльська дипломатія завжди будувалася на принципі "створення фактів на місцевості" — спочатку досягати стратегічних цілей, а потім легітимізувати їх через міжнародні переговори. Американська підтримка стала кисневою подушкою — щорічна військова допомога понад 3 мільярди доларів, доступ до технологій, ринків та політичної підтримки.
Водночас Ізраїль ніколи не покладався лише на одного союзника, розвиваючи відносини з Європою, Індією, Китаєм, африканськими державами.
Україна до 2014 року балансувала між Росією та Заходом, але війна змусила зробити остаточний геополітичний вибір на користь євроатлантичної інтеграції. Це рішення значною мірою визначалося як раціональними міркуваннями безпеки, так і глибинними змінами в політичній культурі українського суспільства. Історичний досвід окупації та репресій сформував стійке переконання, що безпека України можлива лише в рамках західних інтеграційних структур. Міжнародна підтримка України виявилася набагато ширшою за очікування — країни всіх континентів засудили російську агресію. Як зазначив президент Володимир Зеленський, війна в Україні стала серйозним випробуванням для принципів міжнародного права.
Важлива відмінність полягає в тому, що Ізраїль від початку мав потужну діаспору, особливо в США, яка лобіювала інтереси країни. Українській діаспорі довелося швидко мобілізуватися та навчитися впливати на світову політику. Тому Україні довелося покладатися більше на переконливість своєї справи та вміння громадянського суспільства мобілізувати міжнародну думку.
Соціальна згуртованість стала важливим викликом, який обидві нації вирішували по-різному. Ізраїль із самого початку зіткнувся з потребою інтегрувати євреїв з усього світу. Спільна загроза, обов'язкова військова служба, єдина система освіти поступово сформували відчуття єдності. Іврит став не лише державною мовою, а й символом національного відродження — попри те, що новоприбулі говорили десятками різних мов. Вони змогли об'єднатися навколо однієї. Проте цей процес був набагато складнішим, ніж може здатися. Ізраїльське суспільство досі розколене за етнічними, релігійними та соціальними ознаками. Розрив між євреями-ашкеназі (європейського походження) та сефардами (вихідцями з Близького Сходу та Північної Африки) залишається відчутним у політиці, економіці та соціальній стратифікації. Ультраортодоксальні євреї (харедім) фактично живуть окремо від світського суспільства, мають власну систему освіти та часто ухиляються від військової служби. Арабське населення, яке складає понад 20% громадян, залишається значною мірою маргіналізованим. За даними Центрального статистичного бюро Ізраїлю, середній дохід арабських сімей становить лише 70% від доходу єврейських сімей, а рівень безробіття серед арабів удвічі вищий.
В Україні ситуація була дещо іншою: держава не інтегрувала іммігрантів, а намагалася об'єднати власне населення з різним історичним досвідом. Мовне питання залишалося політизованим — українська й російська мови співіснували, кожна з політичним підтекстом. Проте російська агресія парадоксальним чином прискорила процес національної консолідації. Коли під обстрілами опинилися всі регіони, регіональні відмінності відійшли на другий план. З'явилося спільне розуміння загрози — й готовність разом їй протистояти. І все ж, навіть сьогодні багато хто не переходить на українську — і, схоже, це вже не питання звички, а свідома позиція. Соціологічні дослідження показують, що консолідація відбувається передусім навколо питань суверенітету та територіальної цілісності, тоді як культурні та мовні питання зберігають свою проблематичність. Згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, 85% українців підтримують територіальну цілісність України. Водночас опитування соціологічної групи "Рейтинг" 2022 року вказує, що 83% громадян виступають за українську мову як єдину державну.
Досвід Ізраїлю дає кілька важливих уроків для нас, проте не готових рецептів. Національна єдність залишається основою — без неї неможливо ні виграти війну, ні побудувати успішну державу. Але єдність не означає одноманітність. Інвестиції в людський капітал — освіту, науку, технології — це не розкіш, а необхідність для країни, яка хоче процвітати. Міжнародна інтеграція має використати нинішню підтримку для максимального входження в євроатлантичні структури.
Водночас важливо усвідомлювати, що політична культура та історичне мислення можуть як сприяти, так і перешкоджати демократичному розвитку. Досвід постійної загрози може призвести до надмірної централізації влади, обмеження громадських свобод під приводом національної безпеки. Ізраїльський приклад показує, як країна може зберігати демократичні інститути в умовах перманентної війни, але водночас демонструє ризики поляризації суспільства та ерозії правових норм. Проте найважливішим застереженням є небезпека надмірної мілітаризації суспільства та втрати демократичних цінностей. "Найбільша загроза для демократії — це не зовнішні вороги, а внутрішня деградація інститутів", — попереджає американський політолог Стівен Левітський. У своїй роботі "How Democracies Die" він та співавтор Деніел Зіблатт аналізують, як демократії руйнуються не через військові перевороти, а через поступове підривання демократичних норм політичними лідерами. Левітський наводить приклади з Угорщини, Польщі, Туреччини, де правлячі партії використовували формально демократичні процедури для концентрації влади, контролю над ЗМІ та судовою системою.
Обидві країни довели просту істину: держава народжується не в парламентах, а в серцях людей, які готові за неї вмирати. Українці довели свою готовність боротися за свою державу. Тепер постає наступне завдання — перетворити цю боротьбу на будівництво. Війна колись закінчиться, і тоді справжній іспит чекає на українську націю. Чи зможе вона зберегти єдність у мирний час? Чи зможе перетворити воєнні жертви на мирні досягнення?
Відповідь даватимуть не політики чи експерти, а кожен українець своїм щоденним вибором. Вибором між корупцією та чесністю, між популізмом та відповідальністю, між закритістю та відкритістю. Водночас, щоб зміцнити державу на міжнародній арені, українським дипломатам, Президенту, Офісу Президента варто вчитися на досвіді таких лідерів, як прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньяху, який нещодавно переконав Дональда Трампа взяти участь у діях проти ядерної програми Ірану. Така стратегічна дипломатія може стати ключем до забезпечення підтримки України у складні часи. Українська держава вже народилася у вогні. Тепер їй потрібно вирости, не втративши душі.
