Україна понад десятиліття прагне вступити до НАТО. Але навіть після повномасштабного вторгнення Росії двері Альянсу залишаються лише напіввідчиненими. Ми чуємо про "відкриті перспективи", про "міцне партнерство", але коли йдеться про чіткі гарантії безпеки — все упирається у політику, страх ескалації та відсутність спільного бачення серед союзників.
То чи можемо ми дозволити собі чекати? І головне — чи повинні?
Україна вже заплатила високу ціну за ілюзії безпеки. Та разом із втратами прийшло й усвідомлення: ми здатні обороняти себе. Питання лише в тому — як системно закріпити цю здатність? Як побудувати оборону, яка не буде повністю залежати від зовнішньої допомоги?
Йдеться про пошук власної формули стримування — не як альтернативи НАТО, а як необхідного доповнення на випадок затяжного очікування. Про те, як Україна може зміцнювати оборону на внутрішньому фундаменті: розвивати власне військове виробництво, готувати армію, вибудовувати систему безпеки, яка спирається передусім на власні сили, а не лише на зовнішню підтримку.
Аналіз поточного стану безпеки України
Основною загрозою для України залишається російська військова агресія. На сьогодні окуповано близько 20% території країни, включно з частинами Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей. На захоплених землях окупаційна влада встановила репресивні режими, які супроводжуються системними порушеннями прав людини, депортаціями та примусовою русифікацією.
Війна проти України має гібридний характер і виходить далеко за межі фронту. У кіберпросторі Україна щодня відбиває атаки на критичну інфраструктуру, від електростанцій до урядових серверів. Паралельно Росія розгортає інформаційні кампанії, спрямовані на розкол суспільства та підрив довіри до влади. Це війна, де пропаганда б’є не менш боляче, ніж ракети.
Особливо небезпечним елементом є ядерний шантаж. Росія продовжує окупацію Запорізької АЕС, перетворивши її на військову базу та джерело постійних ризиків. Погрози застосування тактичної ядерної зброї стали частиною її стратегічного тиску.
Проте, за роки повномасштабної війни Україна суттєво модернізувала свої Збройні сили. Сухопутні війська здобули потужний бойовий досвід, а протиповітряна оборона ефективно знищує більшість ворожих цілей. Військово-морські сили зосередились на асиметричних технологіях, а сили спеціальних операцій проводять рейди в тилу ворога. Стрімко розвиваються ударні й розвідувальні дрони, які вже стають визначальним елементом сучасного бою.
Окрему й надзвичайно важливу роль відіграє волонтерський сектор. Вони створили цілу екосистему технологічних рішень, від програмного забезпечення до бойових дронів, часто випереджаючи традиційні оборонні структури. Це приклад, як народна ініціатива може стати рушієм прогресу.
Незважаючи на прогрес, Україна все ще суттєво поступається Росії за кількісними показниками військової техніки. Критична залежність від західних поставок озброєнь створює стратегічну вразливість. Вітчизняна оборонна промисловість забезпечує лише 30-40% потреб армії у боєприпасах та важкому озброєнні. Енергетична система залишається вразливою до ракетних атак, що негативно впливає на виробничі можливості.
Головним стратегічним обмеженням залишається відсутність формальних союзницьких гарантій безпеки — попри значну підтримку, жодна країна чи альянс не має юридичних зобов'язань щодо колективної оборони України. Ми потребуємо комплексної стратегії, що поєднує розвиток власних спроможностей з поглибленням інтеграції до євроатлантичних структур безпеки.
Трансформація українського ОПК
За три роки повномасштабної війни Україна створила потужну оборонну промисловість. За даними Міністерства оборони, якщо у 2022 році потенціал української оборонки оцінювався в $1 млрд, то у 2025-му цей показник сягнув $35 млрд. Обсяги виробництва у 2024 році зросли до вражаючих $20 млрд, що майже співмірно з міжнародною допомогою ($35 млрд).
Важливим показником є те, що вже 30% зброї, яку у 2024 році застосовували українські військові на фронті, виготовлено в Україні. Виробництво ключових озброєнь значно зросло порівняно з попередніми роками: випуск 155-мм самохідних гаубиць збільшився втричі порівняно з 2023 роком, броньованих транспортних засобів — у п'ять разів, боєприпасів — у 2,5 раза, а протитанкових керованих ракет — удвічі.
Особливо вражаючими є досягнення у сфері безпілотних технологій. Сьогодні 96% дронів, які використовуються на фронті, виготовлені в Україні. Третина оборонного ринку країни зосереджена на виробництві безпілотників, ще 5% припадає на засоби РЕБ. Україна стала першою у світі країною, що офіційно створила Сили безпілотних систем, які об'єднують повітряні, морські, підводні та наземні роботизовані комплекси. Лише у 2024 році до Сил оборони передано понад 1,5 млн дронів.
У 2025 році виробничі потужності дають змогу випускати до 4,5 млн дронів, зокрема 700 000 морських і 35 000 далекобійних. Їхня ефективність вже підтверджена на полі бою: завдяки морським дронам Україна знизила бойовий потенціал чорноморського флоту РФ на 30%, а далекобійні БПЛА лише цього року уразили понад 300 цілей у глибині Росії.
Як уже зазначалося, для розвитку оборонно-промислового комплексу потрібна насамперед сильна економіка. Сучасне виробництво озброєння неможливе без стабільної логістики, новітніх технологій, надійних ланцюгів постачання й довіри бізнесу до держави.
Україна вже почала рух у правильному напрямку. Держава дала зелене світло приватному сектору, спростила процедури, дозволила експорт. Але цього мало. Виробництво зброї потребує великих інвестицій — і внутрішніх, і міжнародних. І вони прийдуть лише туди, де є прогнозовані правила гри, справедливе правосуддя та гарантії захисту капіталу.
Український ВПК має працювати не лише на війну, а й на майбутній експорт. Це — потенційне джерело валютної виручки, нових робочих місць, високотехнологічного зростання. Але для цього треба не тільки виробляти, а й мати бренд, стандарти, міжнародні партнерства та показувати світу, що ми — країна, яка вміє робити зброю світового рівня.
У 2024 році Міністерство оборони зробило ракетну програму одним із ключових пріоритетів, створивши спеціальну програму під керівництвом заступника міністра, бригадного генерала Анатолія Клочка.
Вже виготовлено перші 100 ракет, масштабовано серійне виробництво крилатих ракет Р-360 «Нептун», модернізованих для ураження цілей на більших відстанях. Також розвивається виробництво ракет-дронів «Паляниця», «Рута» та «Пекло», які вже демонструють ефективність у знищенні стратегічних об'єктів на території РФ. У 2025 році заплановано виробництво 3000 ракет українського виробництва.
Цього року також заплановано проведення масштабної реформи системи контролю якості озброєння та військової техніки. Застарілий радянський інститут військових представництв замінять сучасною моделлю державного гарантування якості за стандартами НАТО. Для цього створять Агенцію технічного оцінювання та контролю якості, яка займатиметься аудитами, інспекцією виробництва та оцінюванням відповідності систем управління якістю. Ця реформа підвищить відповідальність виробників за якість продукції, мінімізує корупційні ризики та пришвидшить процес перевірок.
Ізраїльська модель безпеки та її релевантність для України
Ізраїль десятиліттями формував свою модель безпеки в умовах постійної загрози й чисельної переваги ворогів. Замість гнатися за кількістю танків чи літаків, Ізраїль зробив акцент на технологіях, навченому резерві, ефективному управлінні та точності. Принцип «якісної переваги» дав змогу перемагати, навіть коли співвідношення сил було 1 до 3 чи 1 до 5.
Особливістю ізраїльської моделі є активна оборона: замість чекати удару, ізраїльська армія діє на випередження, знищуючи загрози до того, як вони стали реальною проблемою. Це вимагає гнучкості, якісної розвідки й готовності реагувати миттєво. Чи могла б така стратегія працювати в Україні? Частково вона вже працює — згадаймо удари по Криму чи дрони над нафтобазами в РФ.
Крім того, в Ізраїлі широко використовується концепція «залізної стіни» — оборона має бути настільки сильною, щоб ворог навіть не наважився атакувати. Цивільні та військові технології там тісно переплетені: багато стартапів народжуються саме на перетині армії та інновацій.
Щоби справді взяти щось корисне з досвіду Ізраїлю, потрібно не лише шукати паралелі, а й чесно визнати відмінності. В України й Ізраїлю вороги ставлять під сумнів саме право на існування наших держав. Ми обидва ведемо асиметричну війну — проти ворогів, що мають більше ресурсів, але менше мотивації.
Але Ізраїль — маленька країна, яку значно легше перекрити "залізним куполом". В Україні — тисячі кілометрів відкритих кордонів, ідея суцільного захисту тут просто не спрацює.
До того ж Ізраїль десятиліттями отримує гарантовану підтримку від США з військовою допомогою в мільярди доларів щороку. Чи маємо ми подібні гарантії? Ні. Західна допомога важлива, але вона неформалізована й залежить від політичної кон'юнктури.
Ще одне питання — економіка. Ізраїль інвестує в оборону близько 5-6% свого ВВП, маючи потужну високотехнологічну індустрію. Ми ж вимушено реформуємо свій ОПК під час активної війни.
Нарешті, масштаб: Ізраїль, хоч і воює регулярно, не стикався з повномасштабним вторгненням, яке триває роками. Це зовсім інше навантаження — на людей, економіку та ресурси.
Попри згадані відмінності, низку елементів ізраїльської моделі безпеки все-таки можна адаптувати до українських реалій. Ця держава не змагається з противниками кількістю — вона робить ставку на якість: точну зброю, інновації, ППО, розвідку. Україна рухається в тому ж напрямку: ударні дрони, РЕБ, кібероперації вже стали частиною нашої війни. Як і наш близькосхідний партнер, ми вчимося не лише оборонятися, а й діяти на випередження — атаки на Чорноморський флот, удари по тилу противника, глибока розвідка сигналізують зміну мислення. Важливо закріпити цей підхід у стратегії.
Безпека Ізраїлю тримається не лише на передових технологіях, а на цілісній екосистемі, де армія, наука та бізнес працюють як єдиний механізм. Така модель генерує проривні рішення. В Україні це поки радше окремі ініціативи, а не сталий процес. Щоб змінити ситуацію, потрібна системна співпраця: держава має створювати умови для розвитку стартапів, підтримувати розробників та інтегрувати університети у військово-технологічну екосистему.
На відміну від ізраїльської моделі, де резервісти формують кістяк культури оперативної відповіді, в Україні система мобілізації опинилася в кризі — її підриває глибока недовіра до армії та державних інституцій. Ця недовіра руйнує потенціал загальної оборони, який все ще існує та вимагає негайних дій. Без прозорості в роботі ТЦК, армії та уряду, без чіткої комунікації та залучення громадян до оборонних процесів, без створення "залізної стіни" — стримування агресії залишиться пустим словом.
Україна - США – Ізраїль
Для США безпека України мала би стати стратегічною інвестицією. Сильна Україна стримує геополітичних суперників, зміцнює східний фланг НАТО й дає Вашингтону змогу діяти на випередження без прямого втягнення у війну. Зрештою, все це — про нову архітектуру глобальної безпеки, яку ми здатні створити.
Однак, для гарантування національної безпеки Україні необхідно вибудовувати довгострокові стратегічні союзи. Відносини зі США мають еволюціонувати від формату «воєнної допомоги» до повноцінного партнерства з чітко прописаними зобов'язаннями. Це б передбачало щорічну військову підтримку (на рівні $15–20 млрд дол. на рік), статус «основного союзника поза НАТО», спільні оборонні розробки та регулярний стратегічний діалог. Це не мрія, а цілком реалістична мета, якщо діяти наполегливо й продумано. Нещодавнє підписання угоди про корисні копалини свідчить про перші практичні кроки до глибшого стратегічного партнерства. Хоча ця угода прямо не стосується видобутку, вона передбачає створення Американсько-українського інвестиційного фонду відбудови, в який Україна вносить майбутні доходи від надр, а США — можливу військову допомогу. Водночас вона не містить конкретних безпекових гарантій, а згадані формулювання про допомогу мають радше декларативний характер. Тим не менш, вона демонструє конструктивну налаштованість України й економічну мотивацію США до подальшої співпраці.
Політична ситуація у США, зокрема неоднозначна позиція Трампа щодо підтримки України, додає викликів цьому процесу. Але це не означає, що Україна має зменшити дипломатичну активність — навпаки, слід послідовно працювати над залученням Сполучених Штатів до стратегічного партнерства, показуючи, що стабільна Україна є не лише ціннісним, а й економічно вигідним союзником.
Паралельно варто створити спільні програми промислового партнерства — як у випадку з BIRD в Ізраїлі. Це дасть змогу об'єднувати компанії, ділитися технологіями, спільно інвестувати в нові розробки й вбудовувати українську оборонку у світові ланцюги.
Не менш важливим є тісне партнерство саме з Ізраїлем. Ми можемо багато в чому вчитися одне в одного: від мобілізації резервістів і оборони критичної інфраструктури до кіберзахисту й інновацій. Трикутник Україна-США-Ізраїль має потенціал стати основою нової безпекової архітектури Східної Європи.
Міжнародне фінансування та нові моделі співпраці
У 2024 році рівень довіри та співпраці з міжнародними партнерами досяг якісно нового рівня. Країни-партнери не лише продовжують надавати військову допомогу, а й вперше почали безпосередньо фінансувати український оборонний сектор. У 2024 році 10 країн виділили $1,6 млрд на розвиток українського оборонно-промислового комплексу, а у 2025 році очікується ще $1 млрд інвестицій.
Україна пропонує партнерам різні формати співпраці у виробництві озброєння та військової техніки:
«Данська модель» – прямі закупівлі зброї в українських виробників для потреб Сил оборони.
Спільні підприємства – створення виробничих хабів на території України.
Локалізація виробництва – відкриття дочірніх компаній іноземних оборонних підприємств в Україні.
Ці моделі є взаємовигідними: Україна отримує доступ до новітніх технологій, досвіду й створює робочі місця, а партнери – можливість користуватися виробничими потужностями, що знижує собівартість продукції.
Україна також працює над створенням нових оборонних альянсів. Одним із таких прикладів є коаліція «Північна група + Україна», до якої увійшли 12 країн: Данія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Ісландія, Естонія, Латвія, Литва, Німеччина, Нідерланди, Польща та Велика Британія. Альянс спрямований на консолідацію зусиль для посилення безпеки України.
Безпека потребує грошей — багато і системно
Щоб збудувати надійну систему стримування, Україна повинна стабільно витрачати щонайменше 5-6% ВВП на оборону, ще кілька відсотків — на модернізацію та розвиток оборонно-промислового комплексу і науку. Це великі суми — до 15 мільярдів доларів щороку, але вони життєво необхідні для збереження державності та безпеки. Джерела фінансування мають бути змішаними: державний бюджет, оборонні облігації, спеціальні податки, міжнародна допомога, кредити й приватні інвестиції.
У 2024 році Україна вже спрямувала понад $5 млрд на підтримку вітчизняного виробництва та оборонного сектору, а у 2025 році ця сума зросте. Попри те, що поставки зброї від партнерів залишаються критично важливими, акцент зміщується на спільне виробництво та залучення міжнародних інвестицій в українську оборонну галузь.
У короткостроковій перспективі пріоритетами є ППО, дрони, кіберзахист і розвідка. У середньостроковій — розвиток власного виробництва, супутникові технології, гібридна безпека та посилення морських спроможностей.
Інвестиції в оборонку — це не лише про війну. Це драйвер для економіки загалом: тисячі нових робочих місць, експорт, зростання освіти й інновацій. Тут криється шанс для трансформації всієї країни — якщо ми використаємо його розумно.
Щоб така стратегія стала реальністю, потрібні зміни в законодавстві. Потрібно створити нові рамки для стратегічного партнерства, оновити правила оборонних закупівель, запровадити правовий режим для інноваційних парків і забезпечити надійний захист інвестицій у ВПК. Це непростий, але необхідний шлях. З правильними партнерами, системним фінансуванням і чіткими правилами гри — Україна здатна збудувати власну ефективну модель стримування.
