Перемогти війну – означає нанести супротивнику удар необхідний, щоб втрати від подальшого протистояння були настільки невиправданими, що пересилять небажання йти на поступки. Хто переміг, визначається не тим, хто краще боровся (хоча це – безумовно, важливий елемент перемоги), чи хто утримував більше земель. Хто переміг, визначається тим, хто має сильнішу переговорну позицію. Переговорна позиція визначається тим, чи супротивник вважає особисто, що він готовий скласти зброю. Війна – це конфлікт, і там працюють всі ті ж самі принципи конфліктів, за опис яких Томас Кромбі Шелінг колись отримав нобелівську премію з економіки, в книзі «Стратегія Конфлікту» він описав систему сигналів, якими сторони обмінюються посеред конфлікту, аби досягти компромісу. Взагалі способів переконати існує два: погроза і обіцянка. Чим більш реалістичною є погроза, тим вона є більш переконливою.
На війні не обов’язково захопити якомога більше території. Це не значить, що все це не важливо, але ми самі вже не один раз бачили, як після довгих місяців позиційних боїв ставалися «жести доброй волі» на немалих територіях. Все тому, що визначальним фактором в війні є те, наскільки переконливим буде ворог.
Досягти цього можна і класичним боєм, і більш неординарними способами, такими як диверсії в тилу, знищення інфраструктури, перерізання шляхів постачань.
Але поруч із більш-менш зрозумілими показниками, як пропускна здатність логістики, наявність боєприпасів, спорядження, є і більш розмите поняття. Воно називається «бойовий дух».
«Вб’ємо їх побільше – і вони припинять боротися» – казав Кьортіс Лемей, головнокомандувач американської авіації, який відповідав за бомбардування Японії. Складно боротися, коли в тебе в тилу зносять цілі міста, і та нічого цьому не можеш протиставити. Достатньо було німецьким військам знищити Роттердам і пригрозити подальшими бомбардуванями, щоб Нідерланди капітулювали.
Чи треба бомбити рф? Коротка відповідь: так. Потрібно знищувати логістику, скорочувати кількість снарядів на складах, потрібно змушувати переміщувати літаки і кораблі подалі від фронту.
З самого початку війни росія здійснює проти українського цивільного населення жорстокий терор. Терор, який примусив українців просто ненавидіти росію. І тому в українському суспільство популярні ідеї про те, що треба бомбити росіян. Щоб вони відчули, що ж таке війна. Зробити життя ємєлі нестерпним, примусити рф до капітуляції.
В тому місяці я робив статтю про 9/11. Тоді я посилався на роботу Макса Абрамса. Автор робить для терористів невтішні висновки. За 20 років більшість угрупувань не досягли стратегічних цілей, вони здебільшого роблять точкові удари, але відчуття марності супротиви вони не створюють, якщо ж терор мав успіх, то тільки тоді коли він застосовувався проти військових.
Але що з приводу терору в масштабах держав? Можливо, терор аморальний, непопулярний у «вестернів», але принаймні можливо він ефективний? Cпойлер: ні.
Едґар Ґоррелл і лорд Тівертон були одними з перших, хто запропонували стратегічні бомбардування як спосіб примусу. Задача стоїть не просто вивести з ладу ланцюги постачань, ускладнити виробництво і логістику. Задача порушити моральний дух, підірвати економіку. Як кажуть по російському тб, «загнати в кам’яний вік». Спустошити мобілізаційний ресурс, викликати в людей стокгольмський синдром.
Подібна логіка відіграла свою роль і в Другій світовій, і в Корейській війні, і у війні у В’єтнамі, у війні в Косово, подібної стратегії дотримується і рф, і дотримувалася ще в Чечні.
По-ідеї бомбардування мають впливати так само, як і санкції. Примушувати народ до повстання, переконати його в тому, що супротив невигідний, а еліти – змусити прислухатися до труднощів.
На те чи потрібно це, у своїй книзі «Бомбити, щоб перемогти» намагається відповісти Роберт Пайп. Майкл Горовіц і Ден Рейтер вирішили перевірити все це емпірично, проаналізувавши випадки з 1917-го по 1999-й.
Чи були колись цивільні бомбардування успішними? Так. Але за однієї умови: коли ці бомбардування не є самоціллю, політичною акцією, а саме частиною військової операції.
Найбільш відомий випадок, коли спровокувавши Німеччину на бомбардування Британії, Сполучене Королівство змогло відволікти на себе авіацію, змусили німців тримати частину літаків в Німеччині, таким чином послабивши люфтвафе.
Успіх був, але, як бачимо, не для Німеччини.
Натомість, як я писав, нацисти змогли переконати Нідерланди. Чому? Хоча Нідерланди чинили непоганий опір, масштаб залякування, який нанесла Нацистська Німеччина був дуже високим. Нацисти змогли переконати Нідерланди, що подальший опір немає сенсу. Однак, таке стається далеко не завжди.
Із 53 проаналізованих конфліктів, включаючи Чечню, Косово, Корейську і В’єтнаміські війни, масові бомбардування мали успіх в 19 випадках, в той час як в 34-х випадках вони не мали серйозного впливу. В більшості з цих 19 випадків, мова йшла про бомбардування як про частину іншої військової операції. Якщо мета ставилася обмежити наступальний потенціал, пошкодити логістику, то ймовірність успіху була в рази вищою за випадки, коли за мету ставилися повалення режиму чи загальна капітуляція.
Як бачите, навіть із військовими цілями все складніше. Основна причина цього – це те, наскільки руйнування впливають саме на фронт. наскільки він є залежним від цілі. І досягти такого рівня насправді не так і просто.
Горовіц і Рейтер перевірили наскільки ж сильно впливав рівень індустріалізації на урон, який отримували жертви. В теорії чим більш індустріалізованою є країна, тим більше населення залежить від інфраструктури. Але кореляції не було.
Автори пояснюють це тим, що економіка достатньо швидко адаптується, а то і відновлюється, щоб тримати оборону далі. Знищення електричної мережі, цивільної інфраструктури було б ефективним, якби це напряму впливало б не на цивільне населення, а на військо.
Знищення не-військових підприємств не впливає на хід війни ніяк. Знищення ж військових може підкосити армію, якщо їх продукцію нема чим швидко замінити; якщо ж це не так – такі бомбардування навряд хоч якось вплинуть на сторону.
Цивільні бомбардування так само звертаються до цивільного населення, як і санкції. ІПСО намагається супроводжувати бомбардування агітацією складати зброю, звинувачують в жертвах уряд, що не готовий іти на поступки.
Санкції проти не політичних еліт добре діють в демократичних режимах, примушуючи владу іти на поступки. Натомість в авторитарних країнах, хоча санкції можуть стати зашморгом для економіки і в довготривалій перспективі похитнуть можливість вести війну, вони не є настільки важливим інструментом зупинитися: вплив набагато більш довготривалий, а зниження рівня життя стає скоріше побічним продуктом.
Натомість, ефективність бомбардування, на відміну від санкцій, кореляції із рівнем демократичності не має взагалі. Народ не починає звинувачувати в руйнуваннях владу ані в демократичних країнах, ані в автократіях. Народ абсолютно однаково зґуртовується, коли зазнає терору, як в країнах, що почали першим, і що вдарили у відповідь. Бойовий дух теж не страждає, скоріше це тільки підпитує ненависть до ворога.
Можливо, демократичні країни не хочуть починати війни, особливо коли в результаті країна несе багато жертв, однак вони в жодному разі не перекладають відповідальність на свій уряд, і готові терпіти подальші жертви, даючи карт-бланш на те, щоб уряд ліквідував джерело загрози.
Як я казав вище, сторона готова піти на поступки тільки в разі, якщо розуміє, що подальша боротьба немає смислу і тільки загострить проблему.
Однак створити подібний стимул дуже часто стає надто складно навіть для найбагатших армій. Економіка є більш децентралізованою, а населення зазнає апатії, тільки коли втрати стають надмірно високими. Високоточні удари по військовій інфраструктурі набагато дешевші, а головне – мають більшу віддачу.
Ми б дійсно могли б погодитися на капітуляцію, якби водночас русня бомбила десятки населених пунктів, постійно підіймаючи ставки, і все це відбувалося швидко, щоб викликати шок і безпорадність. Але, замість цього, росіяни витрачають мільярди на терор, який може стати причиною капітуляції тільки в дуже довгостроковій перспективі, а скоріше не стати взагалі.
Пейп пише, що чим більше часу треба було для досягнення мети бомбардуванням, тим менш було ймовірно, що вона досягалася. Люди просто звикають до терору, а необхідне відчуття марності опору надто короткотривале, щоб на сотій атаці погрожувати, що саме через цю скоро ви всі помрете, якщо продовжите. Ви даєте обіцянку нанести страшних втрат, а не наносите. Вам просто припиняють вірити. Якщо переконати терором не вдавалося на початку атак, то ймовірність, що вдастся далі – практично нульова.
Зробити щось подібне надто дорого, далеко не завжди це вдається навіть США. Точніше практично ніколи не вдається.
У внутрішньому звіті США удар по Ханою командування назвало величезною помилкою.
Під час Ірано-Іракської війни обміни ракет між Тегераном і Багдадом приводили до того, що народ хіба що починав ще більше хотіти помститися.
21 мільярд доларів. Стільки росія витратила на бомбардування українських міст, які не принесли росії нічого. Ця сума в майбутньому будь тільки розростатися, а для досягнення ефекту марності цього було просто не достатньо. Росіяни не змогли переконати українців в тому, що пручатися їм немає смислу і скоріше за все, якщо колись і переконають, то по іншим причинам.
Росіян треба бомбити, знищувати штаби, військове керівництво, склади і аеродроми. Але якби ми не навиділи росіян аналогічний терор проти них не тільки аморальний, він ще не ефективний і безумно дорогий.
