Що визначає вектори нашої поведінки: норми закону або моралі, релігія чи совість? Чому ми вважаємо прийнятним проїхати на червоне світло, коли вулиця абсолютна пуста. Хіба ця обстановка відмінила правила дорожнього руху? І чому ми не вчиняємо підло, якщо за підлість відсутня будь-яка відповідальність. Невже вся справа в совісті? Частиною вродженої або набутої чесноти вона є, і де та грань, за якою добрі люди здатні на погані речі… У свій час в розрізі даної теми мене вразила книга Філіпа Зімбардо «Ефект Люцифера», в якій описано проведений ним на базі кафедри психології так званий «Стенфордський експеримент». В рамках даного дослідження студентів відносно схожих морально-етичних параметрів розподілили на дві групи: ув’язнених і наглядачів, імітувавши хід тюремних буднів в корпусі кафедри психології. Вже за 6 днів імітованої тюрми експеримент довелось припинити, бо жорстокість одних і пригніченість інших вийшла за дозволені дослідницькі межі й стрімко розвивалась. Учасники, які вважали себе добрими і поступливими перетворились на мучителів і негідників. В результаті вони так і не могли пояснити, чому стали поводити себе нехарактерно й жорстоко. Це експеримент про те, як об’єктивні обставини та нав’язана соціальна роль здатні змінювати нашу моральність і поведінку. По великому рахунку, «ефект Люцифера» застосовний до будь-кого з нас. То чи вчинили б ви погано, якщо про це ніхто і ніколи б не дізнався? А якщо б вам ще і дозвіл на це забезпечили? Як небагато, насправді, ми знаємо про себе…
