Чому Шекспір убив своїх героїв?
П’єса «Ромео і Джульєтта» вважається еталонним твором про кохання. Двоє молодих людей (а точніше, малолітніх) з ворогуючих сімей стають коханцями! Читач у захваті, він аплодує стоячи, плекаючи внутрішні бунтарські пориви. Хто зазіхне на святе, а саме такою є любов двох людей (все решта - домішки) - має бути зневажений як автором, так і читачем. Всі вони мають понести відплату, але вигрібають чомусь самі закохані. У класичній історії кохання любов і страждання складені воєдино, і чим жорсткішим є фінал - тим більшу вагу має почуття любові. Бо як інакше? Припустимо, Джульєтта вирішує не накладати на себе руки, а жити далі… З часом вона зустрічає іншого (можливо, менш скандального), народжує купу дітей і також любить, але вже не Ромео. Бо як відомо, людина без любові не може. Або ж вона залишається вірною коханому до кінця свого життя, не пов’язуючи долю з будь-ким іншим. Враховуючи юний вік героїні - прийшлось би їй скрутно. Саме тому (можливо) вона вирішує привести кинджал в дію. Якщо б Шекспір замінив отруту на червоне напівсолодке, їх доля могла б скластися не менш трагічно, але вже з точки зору побутового драматизму. За відсутності можливості розпоряджатися коштами до повноліття, через залежність від сімей їм довелось би тяжко і нелегально працювати. Ромео все частіше спав би на дивані, а вона жалілася б матері, від якої позараз би лунало: «А я тобі казала». Тож, вибір автора очевидний. Таким чином Шекспір ніби увіковічує почуття любові на стадії наймолодшого і найсолодшого її етапу - зародження. Бо вічна любов є там, де не лишається людей. Шекспір вбиває своїх героїв, аби любов жила!
А далі… п’єса підводить нас до апогею фіналу, в якому, доконавши молоді люблячі серця, сім’ї Монтеккі й Капулетті зненацька усвідомлюють, що годі було й сваритись через дрібниці. Оплески. Завіса.
Благословенне зло, коли від зла
Стає миліше нам усе прекрасне,
І та любов, що знищена була,
Розцвівши знов, ніколи не погасне.
Шкода мені на горе нарікати, —
Від нього більше зиску, ніж утрати.
(Сонет №119 В. Шекспір)
Тож, любіть одне одного і життя своє не менше з тим.
