Мабуть найбільший мінус бути зараз за кордоном - це чути російську мову. Я завжди була радикальна. До 2014 я читала правильні книги, в мене були правильні вчителі історії, правильні вчителі літератури. В 2014 я слухала правильних дорослих. До 2018 відмовилась від російського контенту, розмовляла українською, читала та любила українське.
Читала Жадана, Іздрика, Логвиненка “Saint Porn”.
В 2018 я вперше поїхала до Італії і кордони стерлись. Я почала підсідати на російський ютюб та російську музику. Зустріла декількох росіянок, які були справді “вне политике” і ненавиділи свого ідола, ходили на протести у підтримку Навального, хотіли боротись. Але вже тоді в деяких з них я бачила страх та параною. Всі новини для них були “фейками”. Все було підлаштовано “вищою силою”. Перші ознаки шизофренії…
В 2022 мені було не важко відмовлятись від усього російського. Я жила з мрією побачити велику кількість українського контенту. Мене, як україномовну українку, засмучував той факт, що я не можу дивитись та читати контент українською. Всі робили російський, заради більшого бабла. Сьогодні моє серденько квітне, тому що я нарешті можу вибрати краще з кращого.
До чого тут росіяни та Італія?
Я ходжу до університету. План був такий ще до війни. Я була неймовірна щаслива, що все ж таки змогла його реалізувати. Але мінус є великий - росіяни. Мене ніколи туди не тягнуло. Лише в 2019 я почала думати, що було б прикольно поїхати в Пітер, бо він красивий. Але ще тоді пообіцяла собі, що зроблю це тільки після перемоги демократії на болотах. Зараз вже, мабуть, ніколи.
Цього семестру в мене був курс лінгвістики та літератури для іноземців. Для УСІХ ІНОЗЕМЦІВ. Звісно я там зустріла росіян. Не одного… Спочатку вона була одна, потім прийшов він, потім вже їх стало три, в кінці семестру я нарахувала вісім. Найбільша складність виникла тоді, коли доводилось пояснювати, що я не хочу з ними розмовляти. Декілька це зрозуміли відразу. Але була одна, яка максимально не розуміла мого ігнору. Я довго вирішувала як я буду реагувати на їх присутність. Насправді, вже не хочу реагувати ніяк. Їх просто немає. Я зараз не згадаю як було до цього і для мене це минуле, яке нарешті закінчилось. Мабуть, я ніколи їх не любила і в мене нічого не було з ними спільного.
Не можу зрозуміти людей, які ці кордони між братськими кордонами не бачать. Не розумію, як може бути цікаве те, що вже давно тобі відомо. Та культура, ті думки, тей спосіб життя.
Вивчаючи мови, ти вчиш культуру, спосіб мислення, світогляд. Безмежність цих знань лякає і водночас захоплює. Не можу уявити в собі шматок вільного місця, щоб почати заповнювати його російським будь-чим. Чи то іменами, чи бідними історіями, чи плакучими “ізвінітє”. Немає місця для них і не буде.
