Автор: Шашанк Джоші для The Economist
Оригінальний допис був опублікований 3 липня 2023 року
Ізраїльський історик Мартін ван Кревельд назвав армії «містами, що кочують». Утримувати сотні тисяч озброєних людей заправленими, нагодованими і екіпірованими - це Гераклові зусилля. Відправлення їх на війну без урахування таких речей може призвести до дуже поганих наслідків. Вторгнення росії в Україну в лютому 2022 року є повчальною історією. У перші дні війни російські війська хлинули на південь з білорусі, не маючи достатньої кількості продовольства, палива та боєприпасів. Військові колони заблокували дороги до Києва, зокрема, утворивши значний затор у 60 км (37 миль) на північ від столиці. Українські безпілотники, спецпризначенці та артилерія дошкуляли повільним загарбникам. Особливо ласими цілями були неброньовані бензовози та інші логістичні транспортні засоби. У бою на південь від Чернігова, розповідає генерал, «вони думали, що оточили нас... ми просто відрізали їм всю логістику і все». Підрозділ був знищений артилерією.
Такі промахи виявили глибші проблеми. Усі сучасні армії використовують два підходи до логістики, пояснює Рональд Ті, військовий логіст Королівського коледжу Лондона: «тягнуча» логістика, яка передбачає гнучке реагування на сигнали споживання і попиту з боку підрозділів на місцях, і «штовхаюча» логістика, в якій боєприпаси і матеріали відправляються на основі заздалегідь визначених норм використання. Росія покладається на другу, каже д-р Ті, значною мірою через радянську спадщину командної системи «згори донизу» і брак сучасного управління ланцюгами постачання. Це добре працює, якщо споживання є стабільним. Таке трапляється рідко - як показали перші дні війни в Україні.
Західні армії, як правило, мають високий показник співвідношення «tooth-to-tail», коли на кожного бойового солдата припадає до десяти осіб допоміжного персоналу. У росії цей показник менший. Як і Радянський Союз, вона покладається на транспортування палива трубопроводами та інших матеріалів залізницею. Це може бути дуже ефективно: за перші п'ять місяців війни російській армії вдалося перевезти і випустити загалом 700 000 тонн снарядів і ракет. Але це прив'язує армію до залізничних шляхів і великих складів поблизу. Це виявилося проблемою. Навесні 2022 року російський артилерійський вогонь знищував українську армію на сході Донбасу. Російські гармати переважали українські батареї у співвідношенні три до одного. Ситуація змінилася, коли Україна отримала американські пускові установки «Хаймарс» та європейські системи, здатні стріляти ракетами з високою точністю на відстань понад 70 км. Несподівано вона змогла вразити російські паливні склади і склади боєприпасів далеко за лінією фронту. Багато з них не зрушили з місця з 2014 року.
Внаслідок пожеж на складах російські гармати залишились без боєприпасів. Це змусило росію перейти від великих, централізованих складів до менших, розосереджених, розташованих далі від фронту. Більші відстані для перевезення важких снарядів, а також нестача вантажівок, піддонів і логістів кинули палиці в колеса російської військової машини. Українські офіційні особи кажуть, що це проклало шлях до успішних наступальних операцій на Херсоні та Харківщині. Ніко Ланге, колишній німецький військовий, каже, що український солдат пояснив цей успіх розумінням логістичних слабкостей росії: «По суті, це все одно, що воювати з самим собою зразка 10-15-річної давнини».
Україна не застрахована від таких проблем. Багато її арсеналів було підірвано в роки перед війною з підозрами в російських диверсіяз. Інші зазнали ударів з того часу. Її армія також покладається на залізницю. Але її лінії постачання виявилися більш надійними, гнучкими і стійкими - чому сприяє той факт, що вона воює на власній землі. Пан Ланге зазначає, що залізнична логістика в Україні залежить від вітчизняної металургійної та металообробної промисловості, яка забезпечує наявність запасів деталей та інструментів, а також можливість швидкого ремонту. Старі локомотиви та транспортні вагони були витягнуті зі сховищ. «Напевно, не буде перебільшенням сказати, що жодна європейська країна НАТО сьогодні не змогла б досягти таких успіхів у військовій логістиці, як Україна під час цієї війни», - підсумовує він.
Один з уроків полягає в тому, що логістика надто важлива, щоб залишати її на відкуп генералам. Близько 30 рейсів на день приземляються в Жешуві, на сході Польщі, з військовою допомогою для України. Наземним транспортом її відправляють на склади по всій країні, звідки військові підрозділи доставляють її на лінію фронту. Це спільна робота держави, приватного сектору та громадянського суспільства, говорить український міністр, який бере в ній безпосередню участь. За його словами, близько 90% цієї програми фінансується приватним сектором: гроші і транспортні засоби надходять від сільськогосподарських фірм, енергетичних компаній, що мають заправні станції, і банків. Тісна співпраця з Польщею означає, що оформлення документів на кордоні для поставок озброєнь займає лічені хвилини - такий рівень безперешкодного транскордонного військового руху, якому позаздрили б багато країн-членів НАТО.
Проблема полягає в тому, щоб зброя працювала після прибуття. Стівен Андерсон, американський генерал у відставці, який відповідав за логістику в Іраку, говорить, що «коефіцієнт оперативної готовності» техніки там становив 95%. Якщо показник був нижчим за 90%, командира викликали до начальства. В Україні, за його словами, за неофіційними даними, цей показник становить лише близько 50%. «Половина з того, що ми їм даємо, в будь-який момент ламається, і їм доводиться дуже важко». Протягом більшої частини війни виснажені українські артилерійські установки відправлялися на ремонт у Східну Європу. З осені в Кривому Розі, промисловому місті поблизу південного фронту, можна відремонтувати більше гармат. Але його можливості обмежені. Пан Андерсон скаржиться, що менше 4% американської допомоги було виділено на підтримку та обслуговування.
Поспіх імпровізації
Один з результатів - імпровізація. Боротьба за запасні частини є частиною кожної війни. Під час Фолклендської війни Британія здійснювала набіги на авіаційні музеї по всьому світу в пошуках шлангів для заправки бомбардувальників «Вулкан». Перед Україною стоїть гостра проблема: вона має на озброєнні, мабуть, найрізноманітніший арсенал артилерії і бронетехніки в світі. Кожна система потребує різних боєприпасів, запчастин і навичок. І кожна з них працює більш інтенсивно, ніж очікували її виробники. Ремонтні комплекти, призначені для помірного використання, виявилися абсолютно непридатними для обстрілів, що плавлять стволи і розхитують гармати.
Це змушує Україну шукати нові форми забезпечення у воєнний час. Українські волонтери друкують запчастини на 3D-принтері в будівлях за кілька годин їзди від фронту. Ключ до цього - децентралізація. Окремі бригади часто самі знаходять запчастини, не звертаючись до логістичного управління Генштабу. «Вони просто йдуть у гараж, - розповідає джерело, знайоме з підпільним ланцюгом постачання, - і кажуть: Мені потрібна ця деталь. Ви можете це зробити?» Окремо американський XVIII повітряно-десантний корпус використовує алгоритми для оцінки ресурсу стволів українських гаубиць, коли їм потрібні запчастини і коли потрібно перекинути на фронт свіжі боєприпаси.
Америка звикла вести війни за тисячі кілометрів від своїх кордонів з мінімальною загрозою для кораблів, літаків і вантажівок, що перевозять припаси в порти, на аеродроми і склади. Ці дні минули. «Десятиліття військових ігор, аналізу та емпіричних даних свідчать про те, що атака на логістичну залежність [США]... є найефективнішим способом боротьби зі Сполученими Штатами», - підсумовує Кріс Догерті, колишній планувальник Пентагону, в одній зі своїх статей. За його словами, китайські атаки на логістику «паралізували» американські сили у військових іграх. Він закликає Пентагон перекинути гроші з бойових сил на логістику. Армії повинні розміщувати більше запасів наперед і «жити за рахунок землі", щоб отримувати паливо, мастильні матеріали, їжу і запчастини на місці. Війська повинні воювати самостійно тижнями з мінімальною підтримкою, додає він. Логістика вже давно має «статус другого сорту», каже він, незважаючи на «головну роль» у військовій історії. Україна демонструє це знову.
