Сквад Ґрунта поповнював припаси на базі. Рудокоп не допитувався про подробиці. Знав — прийде час, і він усе дізнається. Досвідчений лідер звик довіряти своєму другу. Як це дивно не звучить, вони були знайомі не один рік, багато через що разом пройшли, тому і могли вважатися друзями.
На Зону стелився м'який червневий вечір. Не вистачало тільки коників. На жаль, чи може, на щастя, комах у Зоні майже не було. Ґрунт зі слухового віконця в сильний монокуляр оглядав прилеглі території. Чуйка підказувала — «хвіст» тут. І він не помилився. На пагорбі, поруч із засипаним виходом із підземки, він помітив двох наймитів. Хог був у легкому комбезі, щоб бути рухливішим — він вступати у зіткнення явно не збирався. Другий — у важкій броні. Ґрунт дістав КПК і набрав повідомлення, також приклав мітку. Змінив віконце і спостерігав...
Музиченко дивився, як Піаніст намагається з підручних засобів оживити твердий диск. Подав голос КПК. Цей пристрій йому дав сам Ґрунт для зв'язку. В принципі, хакер міг налагодити канал зв'язку, але про це знали б у штабі, а йому цього не хотілося. Повідомлення було від дігерів:
«Перший рейс невдалий. Ми на базі. Готуємось. Привели хвіст. Допоможи. Ґрунт». І мітка.
— Маренич!
Майор з'явився миттєво.
— Сквад спеців на це місце. Взяти живими за можливості. На твій особистий контроль.
— Слухаюсь.
Майор вийшов. За десять хвилин четверо офіцерів у новітніх бронекостюмах п'ятого покоління з тепловізорами вийшли на пошук. До мітки їм треба було пройти менше кілометра. Маренич вирішив не гратися в дипломата. За десять хвилин його специ попарно блокували кожного мерка. Два плювка — і дротики з транквілізатором потрапили одному в шию, другому за вухо. Хог вискочив і одразу ж впав. Його напарника вирубив міцний лейтенант.
— Все, взяли їх і на базу. В клітку.
Маренич не любив виходити з бази.
Хог прийшов до тями у напівтемному кабінеті. Руки були сковані наручниками. Перед ним стояв низькорослий міцний мужик років сорока у військових штанах і берцях, камуфляжній футболці. «Вояки», — зрозумів Хог. Значить, розмова буде неприємною. Голос мужика звучав буденно і спокійно:
— Ти розумієш, що питання будуть ставитися один раз. Від твоїх відповідей залежить метод допиту.
У Хога боліла голова. Хотілося пити. Транквілізатор залишав не самі приємні відчуття.
— Водиии... — прохрипів він.
Мужик підніс йому склянку.
— Готовий?
Хог кивнув.
— За ким ви стежили?
Хог розумів, що розказати доведеться все одно.
— За Ґрунтом.
— Навіщо?
— Я не знаю. Мене в деталі не посвятили.
Музиченко повернувся до вікна. Хог швидко прийшов до тями. Зціпивши зуби, він вивихнув великий палець на правій руці і непомітно вивільнив руку. Цей мужик був єдиним його шансом вийти з бази. Його напарник про цілі та задачі нічого не знав, так що можна було ним пожертвувати. З двох лих обирають менше.
— Дайте ще води.
Полковник підійшов і не встиг зреагувати. Сильний удар під коліно вибив його з рівноваги. За ним послідував удар у щелепу. Дивом Музиченко встояв на ногах. Голова дзвеніла від сильного удару, але треноване тіло десантника приймало рішення саме. Хог замахнувся добити, але його кулак врізався в могутній лікоть полковника. Хрускіт красномовно повідомив про зламані пальці. Музиченко прийняв стійку тайського боксера і без проблем заблокував нижній удар ногою, паралельно контратакувавши у внутрішню частину колінного суглоба опорної ноги. Хога підкосило. Полковник повернув корпус, і круговий удар ліктем у вухо відправив наймита в нокдаун.
— Не вставай, мерку, гірше буде.
Музиченко став і склав руки на грудях. Хог вперто підвівся і став у стійку. Коліно боліло. Наймит переніс вагу на іншу ногу. Хог був непоганим рукопашником, знався на карате-до, кіокушинкай, але полковник, який навчався не спортивним стилям, а саме способам калічити людей, був йому не по зубах. Хог спробував провести атаку ушіро-маваші-гері-джодан. Фактично пішов ва-банк: якщо вцілить — значить, пощастило. Але не цього разу. Музиченко зустрічним точним ударом кулака вцілив чітко над п'ятою найманця. Суглоб над сухожиллям дзвінко тріснув, і Хог з ревом завалився на землю та схопився за ногу.
— Маренич!
З'явився майор.
— Лікаря сюди. Перелом, здається. І не один. І півтори дози пентоналу натрію. Не хоче товариш по-хорошому...
Майор вийшов. Він чув сутичку, але не втручався. Полковник ще раз довів, що він у чудовій формі. З'явився лікар. Професійно наклав шини. Хога знову прикували до стільця. Лікар ввів препарат.
— Десять хвилин — і питайте.
І вийшов. Майор запитально подивився на полковника. Музиченко кивнув, мов, залишайся.
— Ну що, наймите. Хто такий?
— Хог.
Язик мерка заплутався. Препарат не сприяв доброму самопочуттю.
— Навіщо вам Ґрунт?
— Завдання було прослідкувати маршрут. І по можливості — ціль рейду.
— Хто вів сквад з Рудого лісу?
— Я не знаю. Правда.
— Хто поставив задачу?
— Вовкодав.
Музиченко задумався. Скоріше за все, Вовкодав перестрахувався. Команди спостереження не знали одна про одну. Цілі теж не озвучені. Значить, польовий командир передбачив варіант із потраплянням в полон.
— Майор. Допитати, скільки їх, яке озброєння на базі, які замовлення є, скільки людей постійно в місці дислокації. Все записати. Потім подумаємо. Набридли мені ці сині костюмчики. Після допиту хай док огляне це чудо, і в одиночку його. Прикувати до стіни. Годувати раз на день. Може, ще щось цікаве пригадає. Виконуй.
Музиченко вийшов. Написав повідомлення Ґрунту:
«Хвіст відрізаний. В тебе доба на рейд. Мерки зашлють нових».
Ґрунт прочитав. Вони вже були в дорозі. До станції Янів йти години чотири... Сквад вишикувався у звичний похідний порядок і пішов вперед...
Арт раптово відкрив очі:
— Де Ліра?
Артем, що чаклував над приладами, одразу підскочив.
— Очухався. Нарешті. Дівчина до професора вийшла кілька годин тому.
— Скільки я у відключці?
— Майже добу.
— Що зі мною?
— Згідно з показаннями обладнання — нічого. Але є пару речей, які неможливо пояснити.
Артур не міг зібрати думки до купи. Ліра. Щось не так. Де вона? Що відбувається?
— Від'єднуй мене. Мені до професора треба.
— Лежи спокійно. Трохи це займе часу.
Артем обережно знімав датчики, крапельниці, витягував катетери. За пів години Арт, тримаючись за стіну, йшов до професора.
Сахаров здивувався, побачивши Артура в кабінеті:
— Ви добре почуваєтеся?
— Де дівчина?
— Пішла розвідати територію заводу.
— Сама? Навіщо випустили?
— Вибачте, — професор розвів руками, — я не можу силою тримати сталкера в бункері.
— Коли вона пішла?
— Годин п'ять тому.
— Щось сталося. Вона повинна була вже повернутися. Захист є?
— Їй дали польовий костюм з інтегрованим захистом. Але якщо він їй не допоміг, то...
— Що — то?! — крикнув Арт.
— Молодий чоловіче, не треба піднімати голос, — у словах Сахарова почулися металеві нотки, — ви мене просили зібрати вам захист. Я це зробив. Так, я його особисто не тестував. Робив, опираючись на дані датчиків і детекторів.
— Я йду по неї. Дайте мені захист.
— Не підете. З двох причин. По-перше, ви ледве стоїте на ногах. Вам треба добре поїсти і поспати. Нормально поспати, а не під шлангами. По-друге, назовні кислотний дощ. Поки не пройде — ви тут. Так що йдіть в їдальню. Я напишу розпорядження.
Сахаров дав зрозуміти, що розмову закінчено. Арт пішов до їдальні. Йому принесли меню від Сахарова: фрукти, вино, гранатовий сік, протеїн. Арт взявся за їжу...
Сахаров викликав Артема.
— Що з ним?
Артем розгублено розвів руками:
— Я не знаю. Я такого ніколи не бачив. В нормальних умовах у кращому випадку він лишився б «овочем». В гіршому — смерть. Я не розумію, як це взагалі можливо.
— Що перше він сказав?
— «Де Ліра?»...
Сахаров замислився. Ключем до стану сталкера була дівчина. Де вона? Невже і справді захист не спрацював? Чи, може, вона просто перечікує кислотний дощ десь у комплексі?.. Відповіді не було. Професор дав вказівку інтегрувати захист до ще одного скафандра. Він розумів, що Арта він не втримає.
Арт після добрячої порції вітамінів і гранатового соку швидко прийшов до тями. Пішов у кімнату. Прохолодний душ повністю привів його до тями. Арт знову пішов до Сахарова.
— Ви мені дасте костюм?
— Дам. В нього вже інтегрований захист. Згідно з показаннями датчиків, дощ ось-ось закінчиться. Якщо треба амуніція — зверніться до Арбалета. Це начальник охорони бункера. Він у вагончику назовні.
— А зброю позичить?
— Так у вас ніби є.
— Трохи не те, що треба.
— Добре, я передам прохання. Але в оренду. Якщо втратите — компенсуєте повну вартість.
— Годиться.
Арт пішов до себе. Треба було зібратися з думками. Сів на ліжко, схрестив ноги і раптом ніби провалився в сон. Якісь уривки темних коридорів, полиці... Ліра... І все вело до одного — колектор біля заводу. Арт його вже бачив, коли вони з Лірою калібрували сканер. Треба туди. Чому туди? Неясно. Але туди.
Прийшло повідомлення: дощ закінчився. Прийшов помічник, відімкнув шафу. Карабіна нема. Клас. Мабуть, Ліра взяла. Тільки автомат. Арт звично спорядив три магазини. Вчений приніс скафандр і, як і дівчині, допоміг влізти в нього.
Арт вийшов з бункера. Арбалет, високий чоловік у армійському бронекостюмі, перевіряв пости. Артур терпляче чекав.
— Волина треба? — без церемоній почав він.
— Треба.
— Яка?
— Снайперка. «Баррет» чи щось у тому стилі.
— 12,7? Є вітчизняна Snipex T-Rex. Товар штучний. В заклад даєш повну вартість — 150 тисяч.
— Щось простіше? Грошей стільки нема.
— «Форт-301» і FN SCAR. Заклад 40 тисяч.
— Давай нашу.
Арбалет передав Артуру доглянуту гвинтівку «Форт». Сталкер перевірив зброю. Все в порядку. Семикілограмовий друг примостився у положенні за спиною. Арт взяв автомат на готовність. До колектора недалеко...
