Сквад Ґрунта поповнював припаси на базі. Перехід, точніше, спринт по території комплексу на Янтарі був непростим. Весь боєзапас і медикаменти залишились там. Грунт замінив бійців. Троє мужиків потребували відновлення. Сам Грунт був готовий. Рудокоп не допитувався про подробиці. Знав — прийде час, і він усе дізнається. Досвідчений лідер звик довіряти своєму другу. Як це дивно не звучить, вони були знайомі не один рік, багато через що разом пройшли, тому і могли вважатися друзями.
На Зону стелився м'який червневий вечір. Не вистачало тільки коників. На жаль, чи може, на щастя, комах у Зоні майже не було. Ґрунт зі слухового віконця в сильний монокуляр оглядав прилеглі території. Чуйка підказувала — «хвіст» тут. Досвідчений оперативник не помилився. На пагорбі, поруч із засипаним виходом із підземки, він помітив двох наймитів. Хог був у легкому комбезі, щоб бути рухливішим — він вступати у зіткнення явно не збирався. Другий — у важкій броні. Ґрунт дістав КПК і набрав повідомлення, також приклав мітку. Змінив віконце і спостерігав...
Музиченко дивився, як Піаніст намагається з підручних засобів оживити твердий диск. Подав голос КПК. Цей пристрій йому дав сам Ґрунт для зв'язку. В принципі, хакер міг налагодити канал зв'язку, але про це знали б у штабі, а йому цього не хотілося. Повідомлення було від дігерів:
«Перший рейс невдалий. Ми на базі. Готуємось. Привели хвіст. Допоможи. Ґрунт». І мітка.
— Маренич!
Майор з'явився миттєво.
— Сквад спеців на це місце. Взяти живими за можливості. На твій особистий контроль.
— Слухаюсь.
Майор вийшов. За десять хвилин четверо офіцерів у новітніх бронекостюмах п'ятого покоління з тепловізорами вийшли на пошук. До мітки їм треба було пройти менше кілометра. Маренич вирішив не гратися в дипломата. За десять хвилин його специ попарно блокували кожного мерка. Два плювка — і дротики з транквілізатором потрапили одному в шию, другому за вухо. Хог вискочив і одразу ж впав. Другий вискочив просто на Маренича. Важкий удар прямо в шолом змусив голову мерка дзвеніти, як церковний дзвін. Майор одним рухом здер шолом з наймита. Кулак Маренича з силою кувалди відправив мерка у глибокий нокаут.
— Все, взяли їх і на базу. В клітку.
Маренич не любив виходити з бази.
Хог прийшов до тями у напівтемному кабінеті. Руки були сковані наручниками. Перед ним стояв низькорослий міцний мужик років сорока у військових штанах і берцях, камуфляжній футболці. «Вояки», — зрозумів Хог. Значить, розмова буде неприємною. Голос мужика звучав буденно і спокійно:
— Ти розумієш, що питання будуть ставитися один раз. Від твоїх відповідей залежить метод допиту.
У Хога боліла голова. Хотілося пити. Транквілізатор залишав не самі приємні відчуття.
— Водиии... — прохрипів він.
Мужик підніс йому склянку.
— Готовий?
Хог кивнув.
— За ким ви стежили?
Хог розумів, що розказати доведеться все одно.
— За Ґрунтом.
— Навіщо?
— Я не знаю. Мене в деталі не посвятили.
Музиченко повернувся до вікна. Хог швидко прийшов до тями. Зціпивши зуби, він вивихнув великий палець на правій руці і непомітно вивільнив руку. Вправив пальця. Спробував стиснути кулак. Нормально. Тепер чекати моменту. Цей мужик був єдиним його шансом вийти з бази. Його напарник про цілі та задачі нічого не знав, так що можна було ним пожертвувати. З двох лих обирають менше.
— Дайте ще води.
Полковник підійшов і не встиг зреагувати. Сильний удар під коліно вибив його з рівноваги. За ним послідував удар у щелепу. Дивом Музиченко встояв на ногах. Голова дзвеніла від сильного удару, але треноване тіло десантника приймало рішення саме. Полковник виплюнув кров і зловісно усміхнувся. В ньому прокинулося давно забуте відчуття бойового азарту. Хог замахнувся добити, але його кулак врізався в могутній лікоть полковника. Хрускіт красномовно повідомив про зламані пальці. Наймит крикнув і відступив. Хог змінив стійку. Треба спробувати збити його з ніг. Мерк зрозумів, що помилився, недооцінивши суперника… Музиченко прийняв стійку тайського боксера і без проблем заблокував нижній удар ногою, паралельно контратакувавши у внутрішню частину колінного суглоба опорної ноги. Хога підкосило. Полковник повернув корпус, і круговий удар ліктем у вухо відправив наймита в нокдаун. Хог полетів на підлогу, згорнувши за собою стілець, на якому сидів хвилину тому.
— Не вставай, мерку, гірше буде.
Музиченко став і склав руки на грудях. Хог вперто підвівся і став у стійку. Коліно боліло. Наймит переніс вагу на іншу ногу. Хог був непоганим рукопашником, знався на карате-до, кіокушинкай, але полковник, який навчався не спортивним стилям, а саме способам калічити людей, був йому не по зубах. Хог спробував провести атаку ушіро-маваші-гері-джодан. Ефектний круговий удар, видовищний на змаганнях. Фактично пішов ва-банк: якщо вцілить — значить, пощастило. Але не цього разу. Музиченко ще до повного маху вирахував траєкторію удару. Ухил, захоплення ударної ноги. Хог гепнувся на підлогу, боляче приклавшись щокою об погано пошліфовані дошки. Нога опинилася в лещатах больового. Музиченко різко крутнув ногу. Дзвінкий хруст колінного суглобу співпав з гучним ревом Хога. Полковник встав, торкнувся розбитої губи і гаркнув:
— Маренич!
З'явився майор.
— Лікаря сюди. Перелом, здається. І не один. І півтори дози тіопенталу натрію. Не хоче товариш по-хорошому...
Майор вийшов. Він чув сутичку, але не втручався. Маренич знав можливості командира. Полковник ще раз довів, що він у чудовій формі. З'явився лікар. Професійно наклав шини. Хога знову прикували до стільця. Лікар ввів препарат.
— Десять хвилин — і питайте.
І вийшов. Майор запитально подивився на полковника. Музиченко кивнув, мов, залишайся.
— Ну що, наймите. Хто такий?
— Хог.
Язик мерка заплутався. Препарат не сприяв доброму самопочуттю.
— Навіщо вам Ґрунт?
— Завдання було прослідкувати маршрут. І по можливості — ціль рейду.
— Хто вів сквад з Рудого лісу?
— Я не знаю. Правда.
— Хто поставив задачу?
— Вовкодав.
Музиченко задумався. Скоріше за все, Вовкодав перестрахувався. Команди спостереження не знали одна про одну. Цілі теж не озвучені. Значить, польовий командир передбачив варіант із потраплянням в полон. Полковник не помилився. Вовкодав знав ціну інформації та страхування. Він виходив з принципів, що виконавець повинен знати мінімум.
— Майор. Допитати, скільки їх, яке озброєння на базі, які замовлення є, скільки людей постійно в місці дислокації. Все записати. Потім подумаємо. Набридли мені ці сині костюмчики. Після допиту хай док огляне це чудо, і в одиночку його. Прикувати до стіни. Годувати раз на день. Може, ще щось цікаве пригадає. Виконуй.
Музиченко вийшов. Написав повідомлення Ґрунту:
«Хвіст відрізаний. В тебе доба на рейд. Мерки зашлють нових».
Ґрунт прочитав. Вони вже були в дорозі. До станції Янів йти години чотири... Сквад вишикувався у звичний похідний порядок і пішов вперед...
Арт раптово відкрив очі:
— Де Ліра?
Артем, що чаклував над приладами, одразу підскочив.
— Очухався. Нарешті. Дівчина до професора вийшла кілька годин тому.
— Скільки я у відключці?
— Майже добу.
— Що зі мною?
— Згідно з показаннями обладнання — нічого. Але є пару речей, які неможливо пояснити.
Артур не міг зібрати думки до купи. Ліра. Щось не так. Де вона? Що відбувається?
— Від'єднуй мене. Мені до професора треба.
— Лежи спокійно. Трохи це займе часу.
Артем обережно знімав датчики, крапельниці, витягував катетери. За пів години Арт, тримаючись за стіну, йшов до професора.
Сахаров здивувався, побачивши Артура в кабінеті:
— Ви добре почуваєтеся?
— Де дівчина?
— Пішла розвідати територію заводу.
— Сама? Навіщо випустили?
— Вибачте, — професор розвів руками, — я не можу силою тримати сталкера в бункері.
— Коли вона пішла?
— Годин п'ять тому.
— Щось сталося. Вона повинна була вже повернутися. Захист є?
— Їй дали польовий костюм з інтегрованим захистом. Але якщо він їй не допоміг, то...
— Що — то?! — крикнув Арт.
— Молодий чоловіче, не треба піднімати голос, — у словах Сахарова почулися металеві нотки, — ви мене просили зібрати вам захист. Я це зробив. Так, я його особисто не тестував. Робив, опираючись на дані датчиків і детекторів.
— Я йду по неї. Дайте мені захист.
— Не підете. З двох причин. По-перше, ви ледве стоїте на ногах. Вам треба добре поїсти і поспати. Нормально поспати, а не під шлангами. По-друге, назовні кислотний дощ. Поки не пройде — ви тут. Так що йдіть в їдальню. Я напишу розпорядження.
Сахаров дав зрозуміти, що розмову закінчено. Сталкер змушений був погодитися. Арт пішов до їдальні. Йому принесли меню від Сахарова: фрукти, вино, гранатовий сік, протеїн. Арт взявся за їжу...
Сахаров викликав Артема.
— Що з ним?
Артем розгублено розвів руками:
— Я не знаю. Я такого ніколи не бачив. В нормальних умовах у кращому випадку він лишився б «овочем». В гіршому — смерть. Я не розумію, як це взагалі можливо.
— Що перше він сказав?
— «Де Ліра?»...
Сахаров замислився. Ключем до стану сталкера була дівчина. Де вона? Невже і справді захист не спрацював? Чи, може, вона просто перечікує кислотний дощ десь у комплексі?.. Відповіді не було. Професор дав вказівку інтегрувати захист до ще одного скафандра. Він розумів, що Арта він не втримає. Шкода було втрачати такого цінного кадра, але…
Арт після добрячої порції вітамінів і гранатового соку швидко прийшов до тями. Пішов у кімнату. Прохолодний душ повністю привів його до норми. Арт знову пішов до Сахарова.
— Ви мені дасте костюм?
— Дам. В нього вже інтегрований захист. Згідно з показаннями датчиків, дощ ось-ось закінчиться. Якщо треба амуніція — зверніться до Арбалета. Це начальник охорони бункера. Він у вагончику назовні.
— А зброю позичить?
— Так у вас ніби є.
— Трохи не те, що треба.
— Добре, я передам прохання. Але в оренду. Якщо втратите — компенсуєте повну вартість.
— Годиться.
Арт пішов до себе. Треба було зібратися з думками. Сів на ліжко, схрестив ноги і раптом ніби провалився в сон. Якісь уривки темних коридорів, полиці... Ліра... І все вело до одного — колектор біля заводу. Арт його вже бачив, коли вони з Лірою калібрували сканер. Треба туди. Чому туди? Неясно. Але туди. І треба йти зараз.
Прийшло повідомлення: дощ закінчився. Прийшов помічник, відімкнув шафу. Карабіна нема. Клас. Мабуть, Ліра взяла. Тільки автомат. Арт звично спорядив три магазини. Вчений приніс скафандр і, як і дівчині, допоміг влізти в нього.
Арт вийшов з бункера. Арбалет, високий чоловік у армійському бронекостюмі, перевіряв пости. Артур терпляче чекав.
— Волина треба? — без церемоній почав він.
— Треба.
— Яка?
— Снайперка. «Баррет» чи щось у тому стилі.
— 12,7? Є вітчизняна Snipex T-Rex. Товар штучний. В заклад даєш повну вартість — 150 тисяч.
— Щось простіше? Грошей стільки нема.
— «Форт-301» і FN SCAR. Заклад 40 тисяч.
— Давай нашу.
Арбалет передав Артуру доглянуту гвинтівку «Форт». Сталкер перевірив зброю. Все в порядку. Семикілограмовий друг примостився у положенні за спиною. Арт взяв автомат на готовність. До колектора недалеко...
