Янтар зустрів Арта і Ліру запахом цвілі, гнилі, трупів, хімічних аномалій і небезпеки. Вони ледь стояли на ногах. Арт був дуже слабкий — йому потрібен був сон, годин десять. Попереду, всього за пів кілометра, з горба було видно масивний бункер. У монокуляр виднілася охорона.
Ліра дістала КПК:
«Ліра до професора Сахарова. Ми з напарником на підході до бункера. Просимо не відкривати вогонь. Є розмова».
За хвилину прийшла відповідь:
«Охорону попередив. Підходьте».
Арт звично пішов вперед, але дівчина його спинила. Вона пригадала йому, як йшли через тунель із Дикої території: Арт тричі мало не підсмажився, а все одно зміг дістати два артефакти. Сталкер в ньому, бачте, прокинувся. Ліра пішла вперед. Спритно, болтами намацуючи краї аномалій, вона прокладала дорогу крізь очерет. Артур вліз у «холодець» — «Плівка» на поясі справно захистила. Нарешті — галявина сухої землі. Вздовж металевого паркану йшов, хитаючись, зомбований. Ліра точним пострілом із «Глока» перервала його муки. Арт перевірив труп, знайшов синю аптечку. Хороший улов: у ній були стимулятори, які добряче могли виручити у важку хвилину. Пара бійців у дивних комбезах мовчки їх пропустили. Вхід у бункер відчинився. Арт і Ліра ввійшли в маленький шлюз. Двері за ними герметично зачинились, провелась дезактивація. Внутрішні двері безшумно відчинились. Їх зустрів якийсь мужик у науковому халаті:
— Йдіть за мною. Здасте зброю на зберігання, костюми — на очистку. Вам дадуть одяг. Потім — до професора.
Вчений привів їх у маленьку кімнату з двома ліжками і столиком між ними. Зброю замкнули в спеціальній шафі, ключ від якої забрав науковець. На ліжках лежали два комплекти одягу. Мужик показав праворуч:
— Там душ. Професор чекає вас за пів години.
Ліра пішла перша. За десять хвилин вона вийшла, замотана в рушник. Спина після гарячої води рознилася — треба було знову надягти утяжку, яку зробив їй Костоправ. Артур допоміг їй. Він і сам був на межі того, щоб впасти і не встати, але, пересиливши себе, пішов помитися. Вода трохи привела його до тями. Він повернувся в кімнату. Ліра вже одягла треніки й футболку, які виявилися на неї завеликі. Вигляд, чесно кажучи, мала кумедний. А от Артур ледве втиснув своє м’язисте тіло у футболку. Штани підійшли: трохи короткуваті, але не на парад. Можна було йти до професора.
Кабінет Сахарова виглядав дуже незвично для Зони: білі стіни, білі шафи, офісний стіл із потужним комп’ютером і різною оргтехнікою. Електронний мікроскоп у кутку, лабораторний стіл. Колесо, в якому бігав тушкан — «вічний двигун», мать його. Сам професор — низенький чоловічок далеко за шістдесят, з обвислими вусами, але досить жвавий — сидів за столом. Він жестом показав на стільці навпроти себе:
— Я вас слухаю.
Ліра почала:
— Ми збираємося в Х-16. Ви досліджуєте її багато років. Що нам потрібно знати?
Професор задумливо подивився на них і повільно відповів:
— Там дуже сильне псі-поле. Стрілець кілька років тому його вже вимикав, але воно з'явилося знову. Звідти час від часу лізуть зомбовані. На території заводу багато аномальних полів, можливі псіоніки.
— Звідки беруться зомбовані?
— Сплески псі-хвиль з-під землі часом досягають Рудого лісу, стежка до якого — за задніми воротами комплексу. Чесно кажучи, йти в такому вигляді, як ви прийшли, — чисте самогубство. Навіть при наявності псі-блокади ви там не проживете і п'яти хвилин — вашу свідомість виверне навзнак.
— Що в лабі? — спитав Арт. — Що є джерелом випромінювання?
— Я не знаю,—професор розвів руками,— Стрілець після виходу нічого мені не розповів. Хоч я і просив його про це. Єдине, що він сказав: «Ти не хочеш цього знати».
— Ви знаєте спосіб туди потрапити?
— В теорії. В мене є заміри інтенсивності псі-поля. Воно наступає хвилями. Зараз йде на спад — це значить, що за два-три дні воно буде мінімальне. Я зможу зробити для вас захист. Його вистачить години на три, це максимум. При перевантаженні ви почуєте, коли захист буде знято. Але...
— Захист так просто ви нам не дасте, вірно? — Ліра й не сумнівалася.
— Правильно. Ви маєте мене зрозуміти. Моя охорона не пристосована для виходів в аномальні зони і не може ефективно охороняти моїх співробітників. Тому, поки я зберу вам захист, ви виконаєте для мене кілька дріб’язкових завдань на кшталт заміру активності чи збирання зразків ґрунту.
— За умови поповнення боєкомплекту і медицини відповідно до витрат.
— Більше того, я вам заплачу. І за хорошою ціною куплю стопи снорків, щупальця кровососів, хвости собак, артефакти... З фінансуванням проблем немає, а от із досвідченими кадрами... Також, судячи з того, що молодий чоловік блідий як смерть, а ви, дівчино, постійно крутитесь на стільці, вам потрібна меддопомога. Наш лікар вас огляне. В їдальні вас нагодують. Кімнату вам показали?
— Так, звичайно.
— До завтра відпочинете. За кілька годин почнеться викид. А завтра зранку зайдете до мене — ми визначимося з вашими обов’язками.
Арт і Ліра вийшли. Незмінний мужик привів їх до лікаря. «Знайоме обличчя», — подумав Артур.
— Доброго дня. Ви мене пам’ятаєте? Я «папуга», якого ви водили через Смітник.
Арт пригадав перше завдання Мецената. Згадалось, що з ним ще були два імбецили.
— Здоров. А де твоя охорона?
— Ви були праві. Коли нас «Долг» передав іншій групі на Дикій території, вони там і залишились. Сквад, який нас вів, виявився не дуже дружелюбним. Одного розірвало в аномалії, другого, пораненого, залишили як приманку для мутантів. Як ви добре зауважили тоді на КПП: доставити живим головне було мене і вантаж.
Ліра раніше чула про таке поводження з «відмичками». Цей світ був жорстокий, і якщо ти не граєш за його правилами — тебе залишать як приманку для мутантів.
Лікар, базікаючи, оглянув Ліру, зробив їй рентген. Костоправ добре вставив їй диски — його втручання було зайвим. Він дістав мазь із шухляди:
— Намажете її на ніч. До ранку має пройти. Мазь — розробка професора, на основі якогось ферменту зі щупальців кровососа. Регенерація тканин просто неймовірна. Тепер ви. Що з вами?
— Велика крововтрата і осколкові поранення руки.
Лікар обдивився рани:
— Ну, не страшно. Яка група крові?
— Третя, резус позитивний.
— Група B+. То добре, запас є. Я зараз вам поставлю донорську дозу. Поспите — і на ранок будете як новий. Порізи теж намажте маззю, до ранку мають загоїтися.
Арт лежав на столі під крапельницею. Ліра тримала його за руку.
— Як тебе звати, лікарю? — спитав Артур.
— Артем. Артем Черненко.
— Як ти взагалі в Зону потрапив? І чому тебе вертушкою не закинули?
— Нам пояснили, що надто висока аномальна активність, по землі безпечніше, і в нас будуть надійні провідники. Ну, я цілий — і то добре. А відрядили мене сюди, бо сам дурень: купився на зарплату і пільговий стаж. За пару тижнів тут такого надивився... Ті охоронці не найстрашніше. Професор наказував робити розтини зомбованим, яких охорона приносила. Бррр…— Артем аж здригнувся.
— Перші ночі спати не міг. Як тут професор мізками не поплив — досі не розумію. Зараз трохи звик. Добре, що хоч звуки ззовні не доходять… Та-а-ак, от і крапельниця скінчилася. Я передам на їдальню, щоб вам дали червоного вина, і розпишу вам меню. Добре вам відпочити.
Арт із Лірою вийшли від лікаря. Несподівана зустріч — Артур вже і забув про еколога, якого вів на блокпост Прапора. А тут он як доля повернулась. Їх провели до їдальні. Лікар передав меню. Яловичина з овочами — щось за гранню фантастики в Зоні. І червоне вино. Прямо перше побачення. Але внутрішній голос — чи то вже сталкерська чуйка? — підказував, що ціна за цю гостинність буде немала. І не факт, що їм по кишені. Арт подивився в очі дівчини — вони віддзеркалили його думки. Живемо сьогодні — здохнемо завтра. Жити будемо так, ніби цей день останній.
Закінчивши з їжею, вони пішли в кімнату. Ліра лягла на живіт, Артур намазав її маззю. Несло від мазі будь здоров, але якщо допоможе — не страшно. «Квіти Глорії» теж приємно не пахли. Сталкер намазав собі руку, посічену осколками, розтягнувся на ліжку. Щойно голова притулилась до подушки, він одразу провалився в сон. Арт вже не чув, як дівчина поцілувала його на ніч...
Ґрунт розмовляв із Музиченком. Полковник сподівався, що дігер допоможе йому знайти схожий ноутбук, хай і непрацюючий.
— Бля, ти серйозно? Де я тобі такий мотлох шукати буду? Замов собі з Великої землі.
— Не можу. Питань до чорта буде. А як дізнаються, що я ноут із лаби в себе тримаю і не доповів, то сам розумієш...
— Чому ти не віддав його Дегтю?
Ґрунт знав Дегтярьова ще під час служби і міг його так називати. Сам полковник цього прізвиська не любив і міг запросто набити морду за це.
— Тому що він його спеціально не забрав у Темній долині. А міг.
Ґрунт замислився. Дійсно, щось тут не клеїлося. Якщо Дегтярьов не забрав ноут, значить знав, шо до нього питань буде ще більше…
— Добре, спробую. Але не обіцяю. Скільки є часу?
Полковник подумав:
— Я не знаю. Я навіть гадки не маю, що там і хто про цей ноут знає. Вважай що час грає проти тебе.
— Блядь, заспокоїв.
Музиченко знав, куди тиснути.
— Ціна питання?— Грунт вичікувально дивився на полковника.
Це було важливо.
— Що ти хочеш?
Ґрунт приблизно прикинув, потім задумливо сказав:
— Дві одиниці РПГ-7 і по десять «кабачків» до них. Дві одиниці СГД, по два магазини і дві сотні патронів. ПКМ і два короби, тисячу патронів і змінні стволи.
— Ого. Серйозна заявка. Ти Радар штурмувати зібрався?
— Тобі не все одно? На тебе не піду — програю ж.
Полковник замислився. Арсенал серйозний.
— Добре. Але не за один раз. Трьома партіями дістанеш, але після виконання. Слово офіцера.
Дорогою до цехів Ґрунт окреслив собі коло пошуків. Перше — завод «Юпітер» на Янові. Друге — лабораторія виробу № 62 на Затоні. Східна Прип'ять — КБО «Ювілейний» і лаба Х-8. Якщо вдасться туди дійти. Лиманськ — стара база мерків і пункт управління РЛС «Дуга»... Роботи було багато. Треба було збирати сквад і аргументувати Рудокопу свій рейд...
