Історія має властивість повторюватися для тих, хто не засвоїв її уроки. Циклічність та замкнуте коло доти триватимуть, доки ми з них не вийдемо. Але чи недостатньо підіймаємо потрібних тем для обговорення, чи не розуміємо цінне значення історії? Чи може причина радше в браку людей, які б про це доносили? Чи таки просвіта не здатна достукатись до кожного серця і розуму, спонукаючи до аналізу та дій? Чимало питань, але відповідь одна: незважаючи на проблеми, актуальність історичної правди не зникає. Навпаки, тільки набуває значення! Адже таким чином ми здатні зруйнувати столітні спроби фальсифікацій, махінацій та обману. До прикладу, з Переяславським договором 1654 року, який московити обернули в свою користь, а опісля й не вгомонилися, називаючи нас братнім народом, а на ділі постійно експлуатували, постійно обмежували права і душили волевиявлення. Оце рівність, оце братерство, оце спільність! Краще бути сиротою, ніж знати таких "братів"... Вони майстерні в пропаганді, одначе проти фактів таки безсилі, тож українцям необхідно знати справжню історію!
Наприклад, перш ніж звинувачувати Богдана Хмельницького в тому, що він підписав угоду з московитами, слід зрозуміти тодішній час, в якому жили українці. 1648 рік почався із повстання (це було не першим!) проти Речі Посполитої, причини якого полягали в утисках як і релігійних, так і соціально-економічних. Хмельницький укладав союзи з Кримським ханством, але вони неодноразово зраджували його в битвах, на ділі не бажаючи, щоб козаки міцнішали і загрожували згодом і їм. А то й тиснули на самих козаків, щоб врешті погодились на умови поляків. (Як от Зборівська угода) Дуже часто виникала невигідна політична ситуація для українців, тож доводилося шукати шляхи рішення, які здавалися правильними, але в підсумку оберталися не на нашу користь.
Молдавський союз згодом теж розпався, зокрема і після загибелі Тимоша Хмельницького, але й самого В. Лупула знову позбавили влади. Тож у січні 1654 році на козацькій раді розглянули питання про прийняття протекторату Московії. Рішення не було одностайним, бо багато хто попереджав Хмельницького про московитів, зокрема сам Іван Богун. Можна навести такі його слова:
«У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає й бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе “рабами царськими”. Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь…»
Та все ж Богдан Хмельницький підписав Березневі статті, умовами яких було визнання протекторату московського царства, але збереження козаків всіх прав та вольностей і розширення реєстру до 60 тис. Україна також мала право на зовнішні відносини, окрім Польщі і Туреччини. У містах зберігалося самоврядування. Та в Києві і на кордонах України з Річчю Посполитою мали розташовуватися московські військові залоги.
Проте московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654, а якщо татари напали б на Україну, то передбачалися спільні московсько-українські походи проти Кримського хамства.
Та чомусь московити завважили, що ця угода навічно, а на ділі українців хотіли бачити власними холопами. Крім того, слід зазначити, що першими зрадили саме московити, уклавши Віленське перемир'я з Польщею в 1656 році, через страх нападу Швеції, але також припинялися між ними воєнні дії. А на дотримання слова українцям було вже начхати. І саме тоді Переяславська угода втратила свою силу, що дозволила Хмельницькому також шукати нових союзників, бо він усвідомив чим загрожує московитські "дружні" обійми. Однак московситам це не сподобалося. А от порушити угоду — запросто, бо що ж там такого? Союзи укладаються і руйнуються, але саме українцям московити цього не пробачили — як цинічно! Твердження про об'єднання з братнім народом — маніпулятивне. Тож Переяславська угода була цілеспрямованою пасткою для українців, що поневолила їх на цілі століття, адже московити не збиралися відпускати їх, як і не хотіли бачити незалежними та вільними.
Це хіба брат, якщо він заздрісний, лицемірний, зверхній? Брат, який потім буде грабувати і палити українські міста, знищувати тих, хто боротиметься за власну державу і за захист співгромадян?
Згодом московська влада обдурила і сина Хмельницького — Юрася, маніпулюючи, що його батько підписав угоду і він теж мав би пошанувати його приклад. Вже не кажучи про те, як вони його поневолили, коли той приїхав на переговори. Про наївність чи брак досвіду Юрія Хмельницького можна немало говорити, але ж не слід і забувати про козацьку старшину: вона спала чи що? Московити прекрасно вміли маніпуляціями і шантажем добиватись свого, як і просувати своїх маріонеток до нашої влади. (Від цієї стратегії вони понині не відмовились!)
Іван Брюховецький чого тільки вартий, але наприкінці начебто схаменувся, та свої ж козаки йому цього не пробачили і розправилися, бо ж він аж двічі підписував угоди з московитами і називав себе підніжком царя. Період Руїни — одна з чорних сторінок української історії, в якій ми повинні зробити правильні висновки. Занепад і спустошення козацької України виник в результаті гострої боротьби старшини за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмельницького, а також через постійну агресію сусідніх держав. Бо не було такого лідера, який би дійсно міг твердо продовжити справу свого попередника і мати контроль над власною елітою, яка тягнула, то в право, то в ліво, а то й вниз. Українці, які ставлять державні інтереси нижче над особистими просто приречені спостерігати, як своїми рішеннями допускають до занепаду держави. Особливо, якщо немає поміж них єдності.
Отож знати історію і вивчати її потрібно і задля того, щоби розбиратися в подібних ситуаціях. Чимало спадку та фактів дійшло донині, а чимало ще й досліджується, щоб ми змогли правильно проаналізувати та скласти картину, розвіювати міфи, які нам нав'язували вороги.
Бо власних героїв ми забуваємо, а виводимо на п'єдестал тих, хто боровся проти самостійності України на користь тих чи інших сусідів. Маловідомі сторінки історії повинні висвітлюватись, а герої вийти із тіні.
Кожне покоління українців застає ті чи інші військові дії, однак в теперішній час ми змогли національно пробудитись — події Майдану тому приклад, довівши, що український народ не потерпить знаруги. Вивчення історії, поширення та висвітлювання уроків є актуальним повсякчас. І це не повинно бути тимчасовим явищем, що може використовуватися в популістських цілях, а природнім і щирим. Насамперед, кожен громадянин своєї країни знає історію, то чому українці повинні ігнорувати свою? Довгий час нам намагалися накинути, що ми не господарі власної землі, а кріпаки, раби, малороси — саме так вчиняють окупанти по відношенню до поневолених народів. Історична пам'ять, національна свідомість — це коріння народу, і якщо його знищити відповідно і зсихає все дерево, тож за будь-яку ціну нам слід захищати ці цінності, пам'ятаючи, що трапляється з тими народами, що асимілювалися повністю і втратили свою самобутність, честь та гідність. Історія вчить цьому, як і тому, що зазвичай поневолені народи проходять довгий процес звільнення від рабських установок. А для нашого — і поготів, враховуючи століття боротьби з різними ворогами. Згадаймо, як в ХІХ столітті відбувалося культурне пробудження, духовне і освітнє, перш ніж викристилізувалось до реальних дій, до усвідомлення українців нацією і національно-визвольного руху в ХХ ст. Тому боротьба за історичну справедливість завжди триватиме, як і марні спроби ворогів підмінити факти вигадками чи сповторити їх, якщо ми не будемо захищати її так само безкомпромісно, як зараз ведеться боротьба за суверенітет. На жаль, не всі уроки засвоєні і якщо їх повторювати надалі, то це неминуче призведе до нових поразок. Єдиний вихід — це їх визнавати, аналізувати і невтомно доносити до людей, вкотре звільняючи від московської пропаганди. (Те, що радянський союз розвалився ще не означає, що безслідно зник його вплив, адже в свідомості багатьох ще тримаються фальшиві переконання, отруєні комунізмом).
Найважливіший урок, який завжди намагалася донести нам наша історія — це єдність, якої зачасту нам бракувало, але на яку ми здатні, адже тоді б не виборювали власної держави, не вигравали у битвах, не проганяли ворога з нашої землі. Якщо народ єдиний — він непоборний. Та ворогам постійно вдавалося налаштувати нас один проти одного, щоб розділяючи самим панувати; вдавалося обдурити і захопити лукавими ідеями (братерства, соціальної рівності, інших благ); вдалося проникати в осередки і вбивати Провідників, намагаючись розбити весь рух. Але не вдалося жодного разу остаточно нас знищити, бо жага до волі — вже закладений генетичний код. Одначе вивчаймо історію, аби не натрапляти на ті самі граблі, не потрапляти в ті самі пастки і не руйнувати власними руками перспективи нашої держави.
Історія тим цінна, що ніколи не перестане бути актуальною. Вона назавжди залишиться суворою вчителькою для всіх народів. Та пожинатимуть гіркі плоди ті, хто так і не засвоїть її уроки...
Авторка: Оксана Зварич
18.04.2026
