Ізраїльська держава пройшла тривалий і надзвичайно складний шлях формування та становлення, який почався наприкінці ХІХ століття. Саме у цей час відбулася поява сіонізму, суспільно-політичного руху євреїв за створення власної держави на палестинській, ізраїльській землі.
Основоположником політичного сіонізму уважається Теодор Герцль. У 1896 році він опублікував книгу “Єврейська держава”, у якій детально висвітлив й обгрунтував засади майбутньої держави євреїв. Водночас у 1897 році Теодор Герцль керував першим Усесвітнім сіоністським конгресом у м. Базелі (Швейцарія).
На ньому була заснована Усесвітня сіоністська організація, а також прийнята “Базельська програма”, у якій окреслювалися основні цілі сіоністського руху. Основною її ідеєю було “створення національного дому на землі Ізраїля”.
Водночас слід зазначити, що на рубежі ХІХ - ХХ століть через сплеск антисемітизму у Східній Європі, євреї починають хвилями переселятися до Палестини (1882-1903, 1904-1914 роки). Ці міграційні хвилі отримали назву алій.
Новий етап у становленні майбутньої ізраїльської держави почався у роки Першої Світової війни. Зокрема у цей час з ініціативи Володимира Жаботинського і Йосифа Трумпельдора у британській армії була створена єврейська національна військова частина “Єврейський легіон”. Разом із ним британські війська установлювали контроль над землями Палестини.
У листопаді 1917 році міністр закордонних справ Великої Британії Артур Бальфур направив листа лорду Ротшильду, представнику британської єврейської общини, задля того, щоб він передав його Сіоністській федереації Британії. У ньому висловлювалася підтримка з боку британської влади, щодо прагнень євреїв до створення національно-територіального осередку у Палестині. Цей лист, в історіографії, отримав назву “Декларація Бальфура”.
У перші повоєнні роки, 1919 - 1923, тривала нова хвиля міграції євреїв до Палестини, третя алія, що спричинило протести і заворушення, з боку арабо-мусульманського населення регіону. Вони часто переростали у воєнні сутички.
У 1922 році Ліга Націй надала мандат Великобританії на палестинські землі, обгрунтовуючи це необхідністю створення умов, у регіоні, для створення “єврейського національного дому”. Через бунти серед арабів британці тимчасово обмежили єврейську міграцію до Палестини, але не надовго, оскільки у 1924 році, почалася чергова хвиля переселення євреїв, четверта алія, яка тривала до 1929 року. Вона була обумовлена сплеском антисемітизму у Польщі та Угорщині.
Розквіт нацистської ідеології у 30 роках ХХ століття, і проведення владою Німеччини політики геноциду щодо євреїв, на усіх підконтрольних їй землях, зумовили початок п’ятої алії. До середини 30 роках ХХ століття близько 250 тис. євреїв мігрували до Палестини, утікаючи від неминучої смерті. Але такий наплив мігрантів зумовив початок арабського повстання 1936-1939 років. Напередодні Другої Світової війни Британія була зацікавлена у стабільності означеного регіону, оскільки неподалік знаходився Суецький канал, стратегічно важливий шлях морем із Європи до Азії. Тому, повстання було придушено, а легальна міграція євреїв зупинена, унаслідок видання у 1939 році “Білої книги”. Ліквідація законної можливості переселитися до Палестини, а також відмова європейських країн приймати євреїв, в умовах розквіту нацизму, багато у чому сприяли трагедії Голокосту, оскільки не було куди тікати. Означені події зумовили початок боротьби проти британського мандату і “Білої книги”. Незважаючи на усе з початком Другої Світової війни, євреї усебічно боролися супроти Німеччини, на боці Великобританії та інших держав антигітлерівської коаліції.
Із закінченням війни з новою гостротою постало питання створення єврейської держави на палестинських землях. Повоєнна конфронтація між владою Британії і єврейським населенням, а також неможливість урегулювання ситуації у регіоні, спричинили відмову першої від палестинського мандату. У свою чергу ООН, 29 листопада 1947 року, прийняла резолюцію у якій містився план розподілу Палестини. Він передбачав припинення британського мандату на неї і створення арабської та ізраїльської держав, на її землях. Єрусалим і Вифлиєм мали стати містами під міжнародним контролем. Загалом означений план схвалили провідні єврейські лідери, але він зустрів різку критику й опір з боку лідерів арабського світу, які обіцяли утопити Палестину у єврейській крові. Конфронтація між євреями й арабами регіону тільки загострилася. Варто зазначити, що на цей час уже відбувалися певні воєнні зіткнення між населенням регіону.
У цих умовах 14 травня 1948 року, напередодні закінчення британського мандату над Палестиною, у Тель-Авіві, було підписано Декларацію про незалежність Ізраїлю. Створення Ізраїльської держави проголосив Давид Бен-Гуріон. Уже наступного дня низка арабських держав почали війну проти Ізраїля, таким чином почавши першу арабо-ізраїльську війну 1948-1949 років (“Війна за незалежність”). За її підсумками євреям удалося відстояти свою державу і водночас наростити її території. Але боротьба на цьому не закінчилася, і триває до нині. Ізраїльський народ постійно змушений відстоювати право на існування Батьківщини
