- Хіба ти не мала бути за кордоном цього вечора? - не повертаючись, ніби побачивши її спиною, запитав.
У відповідь тиша. Вона, боса, пройшла по вологому від дощу кам'яному даху. Повільно й так, ніби кожен рух завдавав болю, дійшла до залізного поруччя даху й тремтячими кінчиками пальців торкнулася холодної сталі.
- Чому ти боса? Сиро, простудишся й знову їстимеш яблучне пюре.
Вітер став сильніше, якесь старе полотно з останніх сил трималося на залізячці у кутку даху. Збиралися густі сірі хмари, вони купчилися так наполегливо, що й без того темно синє небо стало майже чорним, а вітер перетворювався на ураган. Він зривав з жінки легеньке плаття, що ледве трималося на худющий поставі, вітер оголював кістляві плечі й забирав з обличчя заплутане волосся.
Його ж лице навпаки лишалось звичним, мов кам'яним, спокійним, впевненим, але розчарованим муром, який добре пошмагав вітер долі. Він сидів по той бік залізяки, звісивши ноги униз.
Вона ворухнулась до краю даху, ніби не відчуваючи руками поруччя, воно впилося у тіло й жінка, ніби трохи оговтавшись, сильно здригнулася й збиралася переступити через нього, аби сісти поряд, але, відпустивши контроль, над кінцівками, мало не перекинулась у безодню. Частина її вже полегшено попрощалася, але рука чоловіка міцно вхопила, за холодну руку людини у червоній літній сукні й посадовив біля себе.
Глянув збентежено і сумно
- Ти казала, що поїдеш.
- Хіба? - тихий горловий голос жінки змусив його відсторонитися.
Він підняв її голову й нахилився. Вона відсахнулася.
- Ти знову.
- Яке тобі діло? - якось тихо, навіть ніжно, навіть не запитала, а сказала у відповідь.
Вітер почав завивати ще сильніше та тепер було чути його голос у трубах, що іржавіли десятиліттями на даху.
Її звела судома чи то від холодного повітря, чи від думки про самогубств. Він глянув на неї з відразою, жалістю, але й з чимось ще. Зняв куртку, вкрив її тремтячі плечі.
- Ти такий добрий, так? - п'яно спитала. - Ти ніколи не любив бути винним і купувати гик, мені яблучне пюре.
- Я завжди любив купувати його.
Він заплющив очі й мовчки вдихнув вологість. Впали тяжко перші краплі.
Раптом він закричав. Вона незворушно спостерігала. Він видихнув й голосно, зриваючись заговорив:
- Ти підла, мерзенна, ти ніколи не знала мене, не любила по-справжньому, ти закохання у свою поезію, яку пишеш усім чоловікам, та не мені, не кажи нічого, я знаю, я дурень! Ще з самого початку ти крутилася зі всіма моїми друзями, я ніколи не міг тобі довіряти, ти лише...- закашлявся. Його кашель перейшов на грудний, а лице стало багряним. Вона спокійно погладила його обличчя рукою, а іншою сильно постукала по спині. Він захекав вже менш надривчасто, прибрав її руку з чола й витер носовичком піт. Йому стало соромно. Соромно, що він щойно на кілька хвилин став слабким перед нею. Завжди він любив її і навіть зараз. П'яну, худу, розчаровану жінку, що зраджувала йому не раз, він любив. Вона була поганою дружиною, поганим товаришем, та вона була незвичайна: її зачіска, ніби обрізана у шкільній вбиральні ножицями з класу трудового навчання, її сміх, її жарти, її дотики, посмішки... Шкода, що не лише йому. Він був закоханий у її поезію, у її вміло підібрані епітети, у її дивну логіку та підхід до буденності, закоханий п'ятнадцять років... Ці п'ятнадцять нещасних років, а він міг створити родину, мати дітей, він навіть придумав їм імена, та вона не хотіла, точніше вона не говорила чи хоче.
А вона сиділа, нещасна й похнюплена, залита дешевим пивом. Її плаття, куплене ним на річницю, давно зносилося, та вона носила його, бо воно означало, що хтось її потребує. Вона завжди прагнула бути потрібною, бути цікавою, бути коханою. А він не розумів цього, він дарував одяг, хотів дітей, цілував, йдучи. А вона хотіла просто посидіти на кухні. Вона хотіла душевних розмов у темряві. Мрій та таємниць на балконі під місяцем. Він не розумів. Він не розумів цього. Не розумів її. Вона шукала сенсу, шукала спорідненої душі й не знаходила. Тинялася барами й клубами, п'яніла від незбагненості. Заливала порожнечу, пила до забуття.
Шмаття, що висіло на залізяці обірвалося й потеліто, перевертаюсь, вперед. А дощ почав лити щосили, лити так, як ніколи, змиваючи спогади, мрії, сподівання, змиваючи час і минуле, змиваючи все...
