Чи доводилось вам коли-небудь проводити якісь масові заходи? Або ж організовувати їх? Я от нещодавно взяв участь в організацію Дню Факультету Інформаційних і Прикладних Технологій у своєму університеті.
…І це був ще той досвід.
Але давайте по-порядку. У цьому матеріалі я розповім зі своєї точки про День Мого Факультету, що відбувався у головному корпусі ДонНУ ім. Василя Стуса протягом 15-16 травня. Розкрию деякі секретики організації та поділюся незвичним для мене досвідом. Ну і звісно постараюсь допомогти вам поринути у атмосферу шалених студентських буднів.
Перед початком зазначу, що дізнатися більш точну та об’єктивну картину згаданих далі подій ви можете у матеріалі мого колеги: https://drukarnia.com.ua/articles/den-mogo-fakultetu-zlittya-znan-ta-tvorchosti-v-donnu-1bEYF
ДМФ (День Мого Факультету) було заплановано ще давно. Ось уже близько 4-ох років ФІПТ не проводив цей захід з різних причин (спочатку Covid-19, а далі повномасштабна війна). Тому цей День Факультету ми повинні були провести будь якою ціною.
План склали відносно швидко, хоч він й трішки змінювався далі. Підготовка кипіла. Усі щоденно працювали. І ось… День Факультету настав.
Почалося усе із урочистої ходи: група студентів та викладачів на чолі із першокурсником, що тримав прапор ДонНУ в руках, зробила коло навколо будівлі університету.
На жаль, особисто бути присутнім на цій події я не зміг, оскільки в цей час розбирався із організацією фотовиставки. Проте, коли я нарешті прийшов (приблизно під кінець ходи) то застав одну з головних подій – відеозв’язок із нашим деканом Артемом Баєвим, що наразі знаходиться на фронті.
Артема Вікторовича підключили за допомогою великого інтерактивного екрану, який спеціально для цього винесли у хол. Студенти й викладачі згуртувалися навколо чималого дисплею та трішки поспілкувалися із деканом. Можливо, це було не так урочисто, проте дуже по-домашньому. Знаходячись там, ти відчував певну домашню атмосферу. Немовби родина вийшла на відеозв’язок із батьком. Від цього слухати вітання пана декана було особливо приємно.
Водночас у холі відкрилася невеличка ярмарка від партнерів – аніме та к-поп магазину Dragon`s Cave та Сімейної пекарні. На ярмарці можна було скуштувати чогось смачненького та купити собі цікавий брелок або блокнотик. Що можу особливо зазначити, так це власне поведінку продавців. Вони не галасували, як баби на базарах, а вели себе дуже пристойно й спокійно. На ярмарках таке не часто побачиш, на жаль, тому тут їм справді подяка.
На той час була уже 11-та, і якраз розпочалася лекція Костянтина Родигіна на тему першого воєнного фотокориспондента.
Проходила вона у окремій аудиторії, завдяки чому атмосфера була досить-таки камерною. Повністю бути присутнім на лекції я, на жаль, не зміг. В цей час ми готувалися до наступної активності – інтелектуальної гри «Що?Де?Коли?».
Із цієї грою вийшло взагалі цікаво, оскільки за останні роки це був перший раз, коли її повністю організровували студенти. Здебільшого – власне я. Підібрати та скомпонувати питання було не так просто, як я думав. Але, доклавши зусиль, я скомпонував щось цікаве – на мою думку – та розпочав цю гру у якості ведучого.
Усього команд було сім, що неабияка кількість для простого Дню Факультету. Ще й кожна команда налічувала чотири й більше особи. Усі зібралися за столами у коворкінгу, на проекторі миготіла презентація. Кожен з присутніх чекав початку. А я думав, як би це зараз нормально усе провести.
Справа у тому, що рівно у ніч до Дню Факультету, у мене злетіла презентація на «Що?Де?Коли?». Тому доводилося швидко переробляти наново. У купі з іншими проблемами, це вилилось у безсонну ніч. А проводити якісь заходи без хоч якогось сну… це ще той досвід.
Гра розпочалася. Слова, на диво, досить розумним та внятним видом йшли із мого голосового аппарату (принаймні, мені так здається). Гравці вгадують відповіді, пишуть їх на бланках та здають нашим асистентам. Вони приносять усе спеціальному першокурснику Герману, що відразу підраховує відповіді. Минув перший тур, другий. Були свої накладки, зрозуміло. Але в цілому проходило усе дуже навіть добре.
І ось – ми отримали переможців. Команда студентів КН та ІБАС отримала третє місце, збірна журналістів першокурсників із куратором друге, ну а виграли – як не дивно – викладачі. Усі отримали цікаві призи – унікальні холсти із прикольними малюнками, зроблені студенткою першого курсу ІБАСу.
Нехай я і не був повністю задоволений ходом гри, але більшості учасників сподобалося. І мені від того трішки полегшало.
Після цього, у тому ж коворкінгу проходили настільні ігри, надані нам магазином Lord of the Boards. Будь-хто міг підійти до одного зі столиків та у приємній компанії зіграти у якусь настолку. Ще й отримати за гру наліпки та мангітики із символікою ФІПТа.
Окрім цього, у одній з аудиторій стояв проектор, який беззупину показував підбірку аніме.
Проте організаторам було не до того.
У цей час ми проводили фінальні репетиції до головної події – концерту. Підготовка затягнулася аж до часу початку виступу. І ми навіть були вимушені розпочати трішки пізніше. Але далі тягнути було нікуди, люди вже сиділи на місцях. Виступ розпочався.
Напівтемний зал, сценічне світло на сцені. І я – майже у центрі цього всього поряд із сценою. Моє коротке вступне слово відкрило концерт, після чого ми віддали пошану загиблим під час війни із недобрим сусідом. Також слово надали в.о. декана факультету Наталії Прямухіній та ректору Іллі Хаджиновому.
Далі розпочалися власне театральні сценки.
Символічне прощання із МатФаком та ФізТехом, із участю легенди університета – Валентина у гробу. Сценка про самурая-бюджетника, що хоче перейти на контракт, та підступний президень факультету йому заважає. Історія про часову петлю на ІБАСі та фільм-пародія на кіномонстрів. Не стану перераховувати й описувати кожну сценку, але було їх чимало.
Окрім того, проводилося два розіграша, де абсолютно кожен безоплатно міг виграти щось цікаве. Зокрема, одна дівчина виграла чашку із котиком, а зам. ректора - книгу по мультсеріалу Гравіті Фолз. Також проводився короткий аукціон, лотом на якому був розписаний у символіку університету тубус, що нам передали особисто від нашого декана Артема Баєва.
На кінець концерту була сценка старшого викладача Олексія Прігунова, у якій він нагадав усім присутнім про те, як проходили минулі дні факультету. Й під кінець усіх здивував неочікуваний сюрприз – особисте привітання від Артема Вікторовича спеціально для концерту.
Витерши сльози від зворушливих слів, я підбив підсумок концерту та подякував усім присутнім. Нехай вийшло усе не так, як планувалося і було багато проколів. Але ми усі виклалися на повну й постаралисчя донести хоч трішки радості та хороших емоцій до наших глядачів. Концерт завершився під круту рок версію гімну нашого університету та наші скажені танці на сцені.
Після глядачі та присутні могли сфотографуватися у двох фотозонах, в той час як ми почали відходити від емоцій, котрі набрали протягом дня.
Вийшло класно. Не без своїх проблемних моментів. Але було весело й цікаво. Сподіваюся, що не тільки мені.
Підготовка до такого великого заходу сильно виснажила мене. Особливо враховуючи, що це був перший досвід. Але із допомогою та підтримкою моїх колег, ми це зробили. І воно було того варте.
Чи будемо ми – і я особисто – надалі щось таке проводити? Не знаю. Поживемо-побачимо.
Проте, як би там не було, цей досвід назавжди закарбується у моїй пам'яті.
