Далеко від України живе моя одинадцятирічна онука, і ось її власні спогади. Про наші випробування можна складати великі романи, та жоден із них не зрівняється з цим трепетним спогадом. Для нас це — святиня святих, найчистіший промінь пам'яті.
Сьогодні 11 вересня. Для багатьох американців ця дата назавжди залишиться дуже болючою — це день, коли сталася трагедія, що змінила життя величезної кількості людей.
Для мене ця дата також має особливе значення. Тому що, я знаю, що таке, коли один день повністю змінює твоє життя.
Я хочу розповісти трохи про свою історію і про те, що сталося зі мною в Україні.
Мені було лише 6 років, коли одного ранку мене розбудила мама і сказала дуже швидко збиратися. Вона сказала взяти лише одну іграшку. Я взяла свого маленьку плюшеву лисичку.
Я навіть не розуміла, що відбувається. Я запитала маму, чому сьогодні не йду до школи. Вона просто відповіла: «Сьогодні ти не йдеш до школи».
Ми швидко зібрали всю сім’ю і сіли в машини. Ми їхали разом із родичами та знайомими. У якийсь момент машина наших знайомих зламалася, і мій тато зупинився, щоб допомогти їм.
Через цю зупинку ми втратили з очей іншу машину з нашими знайомими. Вони поїхали іншою дорогою.
Через деякий час нам повідомили, що попереду був танк і що далі їхати не можна. Ми зрозуміли, що наші знайомі опинилися у величезній небезпеці.
Ми швидко поїхали їх шукати.
Я пам'ятаю, як тато казав нам, що на дорозі можуть бути міни. Усі були дуже налякані. Перед тим як їхати далі, тато помолився, і ми продовжили шлях.
Ми дісталися безпечного місця. Потім прожили там близько місяця, а після цього виїхали з України.
Спочатку ми опинилися в Болгарії. Там я знову змогла відчути себе дитиною. До мене приїхала моя найкраща подруга Мирослава. Ми гралися разом, розмовляли й просто проводили час, як звичайні діти.
Але мій тато в цей час залишався в Україні.
І ось цього я ніколи не забуду.
Він допомагав людям, яких навіть не знав. Він приїжджав за тими, хто боявся й не знав, що робити, і допомагав їм вибратися з України в безпечні місця. Він зробив це приблизно для 20 людей і навіть не брав із них грошей.
Він просто хотів допомогти.
Після цього ми ще переїжджали — спочатку жили в Болгарії, потім кілька років у Німеччині, а пізніше переїхали до Америки.
Зараз я живу в США. Я вже набагато старша, але досі пам'ятаю той день, коли мама розбудила мене й сказала взяти лише одну іграшку.
Я не розуміла, чому ми їдемо.
Я не розуміла, чому дорослі так хвилюються.
Я просто взяла свого лисичка й пішла за своєю сім’єю.
І саме тому я ніколи не хочу забувати, через що пройшли ми та стільки інших людей.
Війна — це не просто новини, цифри чи повідомлення в інтернеті.
За всім цим стоять звичайні люди. Діти. Батьки. Сім’ї. Друзі.
І в кожного з них є своя історія.
