3 вересня 2025 року президент Китаю Сі Цзіньпін провів у Пекіні масштабний військовий парад, присвячений 80-й річниці закінчення Другої світової війни в Азії. Хоча офіційно ця подія була присвячена вшануванню минулого, вона також була ретельно спланованим сигналом про амбіції Китаю на майбутнє, поєднуючи військове видовище з політичним посланням про місце Пекіна в міжнародному порядку.
У параді взяли участь понад 10 000 солдатів, сотні військових транспортних засобів та делегація з понад двадцяти іноземних лідерів, серед яких були президент Росії Володимир Путін і лідер Північної Кореї Кім Чен Ин. Разом вони пройшли по червоній доріжці поруч із Сі, а потім зайняли свої місця, щоб подивитися на демонстрацію військової сили. Для Китаю ця подія мала на меті продемонструвати як його технологічні досягнення в галузі озброєння, так і дипломатичну силу, підкресливши позицію Пекіна як світової держави, здатної конкурувати зі Сполученими Штатами.
У своїй промові на церемонії Сі поєднав тріумфальність із викликом. Він описав Китай як «нестримну силу» і назвав національні жертви не слабкістю, а доказом рішучості. Він закликав людство вибрати «мир замість війни, діалог замість конфронтації та співпрацю замість конкуренції з нульовим результатом», позиціонуючи Китай як країну, що стоїть «на правильному боці історії». Водночас Сі виступив з більш рішучою заявою, заявивши, що «велике відродження китайської нації є нестримним», і попередивши, що Китай ніколи не підкориться «хуліганам» — вираз, який китайські чиновники часто використовують для непрямого натяку на Сполучені Штати.
Аналітики відзначили, що парад був не тільки демонстрацією військової техніки, а й інструментом формування історичної пам'яті. Скотт Кеннеді, експерт з Китаю в Центрі стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, стверджував, що Пекін прагнув використати цю пам'ятну дату для просування своєї версії історії, в якій Китай постає як головний переможець Другої світової війни і законний лідер нового світового порядку. Центральне місце в цій розповіді займає Тайвань. Острів, статус якого залишається невирішеним через післявоєнні договори та громадянську війну в Китаї, Пекін представляє як спадщину Другої світової війни та невід'ємну частину китайського суверенітету. Комуністична партія стверджує, що «повернення» Тайваню є історично виправданим і політично неминучим, навіть якщо для цього знадобиться застосування сили.
Партнерство Росії з Китаєм було яскраво продемонстровано. Присутність Путіна на параді та його попередня участь у саміті Шанхайської організації співробітництва підкреслили зростаючу взаємодію Москви та Пекіна. Обидві країни наголошують на своїй ролі головних центрів опору у Другій світовій війні — Росія проти нацистської Німеччини в Європі, а Китай проти імперської Японії в Азії — і водночас намагаються применшити вирішальний внесок Сполучених Штатів. Ця наратива позиціонує Росію і Китай як справжніх захисників людства від фашизму, надаючи обом урядам спільну історичну платформу для легітимізації сучасної опозиції Заходу. Як висловився один аналітик, «щоб претендувати на майбутнє, Росія і Китай повинні спочатку претендувати на минуле».
Реакція Заходу була обережною. Європейські дипломати бойкотували парад, посилаючись як на участь Росії, так і на постійну підтримку Китаєм війни Москви в Україні, включаючи постачання товарів подвійного призначення. Хоча жоден із високопоставлених західних лідерів не був присутній, прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо та президент Сербії Александар Вучич представляли Європу, підкреслюючи розбіжності всередині континенту щодо відносин з Пекіном. Сполучені Штати також дистанціювалися. Президент Дональд Трамп відзначив цю подію саркастичним дописом у Truth Social, в якому поставив під сумнів, чи визнає Сі підтримку Китаю з боку США під час війни, і розкритикував Путіна та Кіма за те, що вони об'єдналися проти американських інтересів.
В основі історичної реінтерпретації Китаю лежить напруга між «зручними» і «незручними» фактами. Пекін підкреслює свою тривалу боротьбу проти Японії, величезні людські втрати в 15–20 мільйонів осіб і визнання його як союзної держави з постійним місцем у Раді Безпеки ООН. Ці елементи підкріплюють китайський наратив про жертви і право на статус великої держави. Однак історичні дані також показують, що саме націоналістичний уряд під керівництвом Чан Кайші, а не Комуністична партія, взяв на себе основний тягар боротьби з Японією. Комуністи в основному обмежувалися партизанськими операціями, а вирішальні військові удари по Токіо були завдані в результаті кампаній США в Тихоокеанському регіоні та наступу Радянського Союзу в 1945 році проти японської Квантунської армії. Американська допомога на мільярди доларів також мала вирішальне значення для підтримки китайського опору.
Рішення Сі переглянути цю історію та переосмислити її відображає ставлення Росії до свого власного минулого. Обидва уряди наголошують на своїх жертвах під час війни, оминаючи незручні деталі, перетворюючи історію на політичний інструмент для виправдання своєї легітимності в сьогоденні. Фокус на Тайвані, наголос на російсько-китайській єдності під час війни та витіснення США на другий план відображають стратегічні цілі Пекіна: консолідація внутрішньої підтримки, зміцнення зв’язків із країнами Глобального Півдня та оскарження західної домінації.
Таким чином, ювілейний парад мав подвійну мету. Він був вшануванням страждань і стійкості Китаю під час Другої світової війни, але водночас і репетицією бачення Пекіном майбутнього — світу, в якому Китай є не тільки регіональною потугою, але й центральним архітектором глобального порядку.
Джерело — Радіо Свобода
