Я почала приймати антидепресанти з очікуванням, що вже на наступний день почуватимусь краще, а отримала нерозуміння того, що відбувається з моїм власним організмом. Коли я зіткнулася з медикаментозним лікуванням депресії, я практично не знайшла жодних матеріалів в мережі, де хтось би пояснив і розказав свій досвід українською мовою. Тому пройшовши вже дебелу частину свого лікування хочу, щоб моя писанина когось та й підтримала.
Дисклеймер: я не лікар, а пацієнт і написане нижче є виключно моїм особистим досвідом.
Депресивний епізод може проявлятися по-різному. У моєму ж випадку це були досить затяжні симптоми, які в принципі у суспільстві здебільшого не прийнято вважати депресією: надмірна тривожність, перегляд одних і тих самих фільмів чи серіалів по колу, безлад вдома, який тобі не заважає, ставити на перше місце потреби інших людей, а не свої і тому подібні дрібниці. (Якщо ти не плачеш і не сумуєш 24/7, то, люди добрі, яка депресія?!) Після тривалого часу ігнорування мною такої моєї поведінки додалися кілька тригерних моментів в особистому житті і вуаля - я вже в істериці записуюся до психолога, ледве попадаючи пальцями по клавіатурі, бо у мене аж руки трусилися.
Після першої розмови з терапевтом наді мною наче небо розхмарилось на якийсь час. Усвідомивши, звідки виникає патерн моєї поведінки в конкретній ситуації, мені вже стало легше собою в подібних кризових моментах керувати.
Та все ж одним візитом до психолога багаторічні проблеми не вирішиш, тому на декілька наступних сеансів я теж записувалась в істеричному стані і приходила на них у сльозах, аж у якийсь момент моя терапевтка, побачивши, що сама я не стягую вийти з цього стану навіть з терапією, сказала “а сходи-но ти до психіатра” )))
Депресивні думки вельми пригнічували і забирали величезну кількість енергії і ресурсу. Я дуже сильно хотіла, щоб мені стало краще, тому вже за тиждень, після розмови з психіатром о 8 ранку, перед роботою, я радісно (о диво!) поскакала в аптеку під домом за своїм спасінням - АНТИДЕПРЕСАНТАМИ.
Тут важливо сказати, що потрібно бути вкрай обережним і максимально відвертим з лікарем. Від того, наскільки точно ви опишете свій стан та думки, залежить те, чи правильно спеціаліст підбере для вас лікування. У моєму випадку стався хеппі енд, а радше хеппі початок (а якщо ще точніше, то хеппі хаус на найближчі два тижні))) - мені призначили ліки від тривожно-депресивного розладу.
Психіатр мене попередила, що на початку стан може бути, м’яко кажучи, не дуже і стане гірше - поки організм адаптовується. Мене поплющило вже у перший вечір - я йшла торговельним цетром і плакала просто так, бо не могла стриматися. Як я згадувала вище, наступні два тижні 80% часу зі мною відбувалася емоційна м’ясорубка. Я не могла нормально спати вночі, але зате на роботі в мене заплющувалися очі самі собою. Мені постійно хотілося пити, бо від таблеток на початку мучить спрага. Я спонтанно могла почати плакати просто посеред розмови. Можуть з’являтися думки про те, щоб вкоротити собі віку. У моєму ж випадку, на щастя, плану такого не виникло, але психоемоціний стан був на настільки критично низькому рівні, що здавалося, я більше не витримаю, у той момент хотілося, щоб усе закінчилося. Від думки, що я можу собі щось зробити через це, мені стало страшно. Сім’я, близькі друзі та психолог тут були підмогою і підтримкою, яка була мені необхідна. Головним для мене у цей період було не залишатися одній, було легше, коли хтось був поруч.
На тиждень я поїхала до мами (тобто туди, де я нікого не напружуватиму тим, що я сама собі не можу їсти зготувати і мене потрібно змусити помитися і почистити зуби). Мама витягувала мене надвір на прогулянки, відволікала і, коли треба було, давала поплакати в подушку і просто була поряд в цей момент.
Коли ж цей хеппі хаус довжиною в два тижні закінчився, мені потихеньку почало ставати краще. Наступні півроку приймання таблеток я працювала з психологом. До моменту, коли вона мені сказала, що я вже дам собі раду сама. Після цього сеанси у нас оказіональні і поки що був лише один))
Люди по-різному реагували на те, що я приймаю психотропні ліки. Хтось радів за мене, бо я нарешті буду здорова. Хтось вітав у клубі “самашедших”. А хтось був налаштований досить скептично і віднісся до цього факту з деяким острахом, мовляв “ти занадто молода” або ж “це все лишнє”.
Спираючись на думку останніх, хочеться коротко написати, чому вони неправі. По-перше, антидепресанти не виписуються тоді, коли у тебе кілька днів поганий настрій. Їх призначають, коли людина місяцями або роками не може позбутися цього стану. І тут ми плавно перетікаємо в другий пункт - вона просто не може зробити це самостійно. Тут справа досить індивідуальна, але узагальнюючи, біохімічні процеси в мозку пацієнта порушені і без фармакологічного втручання він не може просто змусити свій організм працювати інакше.
Звісно, кожен має право на свою думку. Та я все ж сподіваюсь, що якщо цей текст потрапив до когось, хто на початку свого лікування або ж вагається, чи його розпочинати, то вам стало трохи менш страшно. Життя справді може знову мати яскраві фарби, навіть якщо на якийсь час вони зблякли.
Озираючись назад, я розумію, що часом було складно, але я все одно виконала цю непросту роботу над собою і долаю депресію. Не можна назвати один конкретний день, коли вона проходить. Та і протягом лікування, яке у мене досі триває, є свої ups and downs. Про них постараюсь розповісти у наступних довгочитах.
Дякую за прочитання :)
