А що ж Ви, дерево, схилились так?
Віки живете довгі, мабуть, й горя стільки же відали?
І не було за стільки часу, хто би Вас утішити спинився?
Чи хочете, щоб я тим був?
Чи хочете, щоб Вас утішив?
Та що я те питаю... Однаково не знаю мови шелестіння листя.
Та я, усе ж, приляжу тут, під Вами. Ви, як гадаю, не станете противитись мені, як я не став противитися часу, з яким ви давні добрі друзі.
Ляжу
Й споглядатимемо разом зорі, які за мати мають вічність, що у кінці своїм поглине всіх своїх дітей, не омине нічого.
У таку мить, коли сам, мов стаю лісами, всі вороги стають байдужі, а сама вічність видається миттю.
