Всім привіт!
Маю коротке звернення до тих, хто вже мене читає, і до тих, хто лише планує це зробити.
Вітаю у 2026 році. Хочу коротко повідомити, що від сьогодні я впроваджую постійну рубрику, з якою ви вже трохи знайомі, — «Вільні роздуми».
Дні публікацій залишаються тими самими, однак зміниться формат: після кожних двох віршів з’являтиметься допис у цій рубриці (святкові привітання та інші окремі дописи не враховуються).
Також цього року я планую розширити тематику своїх публікацій, тож попереду ще будуть зміни.
На цьому все — не відволікаю.
Бажаю приємних роздумів і до наступної зустрічі.
Коли ми мовчимо про те, що нас хвилює, про те, що колись чогось не зробили, ми опиняємось у дивній позиції: між минулим і теперішнім.
Ми не можемо жити в обох одночасно. І хоч це відчуття можна приглушити, воно не зникає.
Рану можна прикрити одягом, але від цього вона не загоїться швидше.
Та рана на душі — не фізична. Вона живе. І повільно з’їдає зсередини.
Я теж вірив, що можна жити далі й не звертати на це уваги, що воно само зникне. Але я не зміг цього позбутися, доки не назвав свою проблему.
Доки не написав. Просто — щоб подякувати.
І тепер, стоячи тут, я розумію: тиша між людьми — це часто омана. А слова про те, що «не треба говорити про свої переживання», — це повільне вбивство.
Ми люди, не ляльки. Та це легко забути тим, хто сам ніколи не проходив цими шляхами.
Я намагаюся сказати це просто, але насправді це велика проблема — проблема фальшивої тиші.
Бо справжня тиша настає тоді, коли ти все сказав.
Тому я тут. Я хочу говорити. Я хочу жити в цих рядках.
І це не втеча. Це — життя. Життя, яке я обираю.
