Дім це там де серце.
Та чи було серце у Амелії? Їй так часто приписували його відсутність що вона й сама вже сумнівалася.
Зима захоплювала країну, місто покрилося важким темно-сірим снігом і кожен крок вперед вимагав значних зусиль. Та докладати їх не хотілося. Жінка зупинилася прямо посеред безлюдної площі й підняла очі до неба. У цьому місті навіть воно було брудним й неприємним, що вже казати про будинки і вулиці. А це столиця. Кажуть краще місця не знайти, власне, тому вона й тут, вже місяць чи, навіть, два.
Квартира яку вона винаймала була непристойно крихітною, темною й задушливою а проте дорогою. Все тому що знаходилася вона прямо поряд з площею. Амелія опустила погляд на будинки. Якщо пригледітись то крізь снігопад можна навіть розгледіти вікна її кухні. Треба пройти зовсім трішки щоб дістатись туди, та який в цьому сенс? Що вона там робитиме? Не знімаючи шубки розпалить піч, приготує прісну кашу і на самоті вдивлятиметься у вогонь пригадуючи все що полум'я принесло в її життя?
Та за мить її погляд вже не міг відірватися від того вікна. Звідти крізь скло і відстань пробивалося слабке світло. Амелія зробила крок. І ще один. І ще кілька...
— О, ви вже вдома — Вель відволікся від плити над якою ретельно працював останніх пів години. — Уявляєте, мені вдалося раніше приїхати.
Жінка мимоволі посміхнулася.
Так, вона вдома
Написано: травень 2024 року для виклику “Зі слів безмовної душі”
