Знаєте, що найстрашніше в цій війні? Не лише сирени. Ми вже навчилися жити під їхній звук, але так і не навчилися не боятися за своїх дітей.
Війна змінює їх по-різному. Одні плачуть, інші мовчать, хтось стає дратівливим, а хтось намагається поводитися так, ніби нічого не сталося. Але за кожною з цих реакцій може ховатися страх, із яким дитині важко впоратися самотужки.
І найболючіше — розуміти, що ми не можемо захистити їх від усього, що відбувається навколо.
Ми дивимося на дитину: вона сміється, бігає, вчить уроки. Ніби все добре. Але коли ввечері вона згортається клубочком і засинає, ми дивимося на неї й подумки просимо: «Господи, хай ця тривога мине тихо. Хай нічого не прилетить. Хай я встигну її вберегти».
Наші діти вже не бояться чудовиськ під ліжком. Вони чують розмови про ракети, знають слова, значення яких раніше не мали б знати, і живуть із тривогою, яка зовсім не повинна бути частиною дитинства.
Вони вчать таблицю множення в шкільних підвалах, іноді без світла, під час повітряних тривог. Почули сирену — закрили зошити, взяли рюкзачки й спустилися під землю. Хтось плаче, хтось мовчить, хтось міцно тримається за руку дорослого. Кожна дитина переживає цей страх по-своєму. Але хіба так має виглядати дитинство?
А потім ми дивуємося, чому дитина раптом зривається, грюкає дверима або сидить і дивиться в одну точку. Ми кричимо: «Ти чого мені грубиш?! Що з тобою не так?!»
Ми сваримо їх за розкидані речі, погану оцінку, розлитий на підлогу чай. Вимагаємо поводитися як звичайні діти, хоча самі вже забули, яким має бути звичайне дитинство. Іноді ми зриваємося не від злості, а від власного безсилля і страху, з якими вже не знаємо, що робити.
А діти не завжди можуть пояснити, що з ними відбувається. Не кожен здатен сказати: «Мамо, мені так страшно, що я задихаюся». «Я боюся, бо навколо все руйнується».
Іноді дитячі думки зовсім не про уроки й оцінки. Вони знають, що десь люди гинуть, хтось чекає рідних із фронту, а чиєсь життя за одну мить може змінитися назавжди. І навіть якщо дитина не говорить про це вголос, це не означає, що вона нічого не відчуває.
Вони можуть мовчати. Або ставати колючими, як їжачки. І ми не завжди розуміємо, що за цією поведінкою може ховатися страх, якому дитина ще навіть не вміє дати назву.
Ми все частіше бачимо в дитячих очах щось зовсім недитяче. Деякі діти намагаються берегти маму, не плачуть при ній, щоб вона не засмутилася ще більше. А іноді дитина сама гладить маму по руці й заспокоює її. Хоча це дорослі мають бути опорою для дітей, а не навпаки.
Війна забрала в них частину дитинства. Але, здається, ми іноді ще й самі не залишаємо їм права на власний біль. Хочемо, щоб вони були зручними, слухняними, спокійними. Щоб не заважали нам зі своїми переживаннями. Та дитина не стає менш наляканою лише тому, що ми просимо її не плакати й поводитися добре.
Ми відбудуємо школи, поставимо нові парти, закладемо асфальтом вирви, посадимо квіти. Але як допомогти дітям пережити те, що вони вже побачили й відчули? Як повернути їм роки, коли замість безтурботного дитинства доводилося жити з постійним страхом?
Ми не знаємо, що буде завтра. Самі ледве тримаємося на цій темній воді. Але, можливо, іноді замість того, щоб сварити дитину ,варто просто сісти поруч із нею на підлогу. Обійняти. Вислухати, якщо вона захоче говорити. А якщо ні — просто побути поруч.
Бо дитина не повинна залишатися зі своїм страхом наодинці.Ми не завжди можемо вберегти дітей від того, що відбувається навколо. Але можемо навчитися уважніше ставитися до того, що відбувається всередині них. Не називати сльози примхами, мовчання — байдужістю, а роздратування — поганим вихованням. Іноді за всім цим стоїть дитина, якій просто страшно, яка втомилася й не знає, як про це сказати.
Мабуть, зараз їм найбільше потрібне не ідеальне дитинство, якого ми не можемо гарантувати, а відчуття, що поруч є дорослі, які бачать їхній біль, чують їх і не залишають із ним наодинці.