Ти з”явилася зовсім неждана, неочікувано світлим дивом.
Сказала, що янгол. Розправила крила білі.
Сіла до столу, зі мною випила кави.
Хотів тебе розпитати…«…Чому я? Чому обраний я тобою?..І чи знаєш навіщо я у цій ямі зради людської? У ямі зненависті та брехні…» -
Але обличчя мені ти вкрила маскою, льодом прозорим.
«…Як смієш ти мовити слово своє від себе до мене?!» -
Шепнула мені в заметілі, змахнула крилами… - крила просипались снігом.
У танці шаленої люті крутився той сніг в хуртовині, в морозі іскристий він був та легкий, пір”їнний.
Здійнялася умить ти велично висока, струнка, красива, загадкова, холодна, росла…містичною дівою у короні… - корона та сяє сузір”ям північної сфери світу…
Сіла ти в сани широкі, по королівські шикарні.
Мене як уламок льоду поклала у кошик поруч.
Коні запряжені цугом на крилах звелися в небо - на крилах тих (білих вітрилах!) кружляли по видноколу.
І зиркнула ти на мене. Взяла на коліна кошик, торкнулась мене (який був в прозорому льоді), оживила та мовила тихо, уривчасто, швидко, нервово — «…Будемо правити ту ми. Ти та я. Та нікого більше. В цих без обрійних землях. Світлих, білих, безмежних та чистих. Лишайся зі мною, любий. Хазяїн із тебе добрий (на вустах твоїх хитрий посміх)…Так…і правитель також. Король підходящий, гарний. Погоджуйся, чуєш?…Я знаю, що ти мене чуєш. Не будь таким дурним темним…».
Хотів заперечити щось я… - та де там!
Цілунком припала холодним до вуст моїх нечутливих, від льоду мерзлих та білих. Аж серце мені захололо!
І випав із саней розталим у кучугуру снігу високу, м”яку біля тину, іскристу в скрипучім морозі!
…Очуняв ніччю хмільною на килимку на підлозі.
Поруч пляшка пуста від горілки спустошена геть до краплини.
Здійнявся, вийшов з холодної спочвальні зігрітися до каміну у залі - тут крісло та затишок, та самотиння, напівморок, пустеля хатня.
Сон той пригадую та посміхаюсь не по доброму, якось криво з пригоди у сновидінні в цю ніч неспокійну зимову.
Довго так грівся біля вогнища у каміні та слухав, як заметілі сміялися з мене білі……………
