Спочатку було яйце. Розбивши його,
з жовтка утворилась земля, з білка — море,
а з двох шкарлуп два світи: Небо і Безодня...
Легенда про створення світу
Із “Молитва усім пісням”
Небо юрмилось клубами диму. Здавалось, ніби бліді хмари тікали чимдуж, рятуючись від ненажерливого вогню. Солом’яні стріхи хат горіли, наче голівки сірників. Шум верб, чиї крони хитав серйозно налаштований вітер, перебивав крик, що лунав із глибин долини.
Жінка ридала, лежачи в калюжі своєї крові, оком споглядаючи як безформне чудовисько пожирало те, що колись звалося її чоловіком. Чавкаючи і прицмокуючи воно упивалося кров’ю, що здавалась йому солодкою. Гіркі сльози стікали по обличчю жінки. В голові крутилося лише запитання “чому?”. Мало воно різні форми й формулювання, але суть лишалась незмінною. Чудовисько її не чуло — чуло воно лише свій голод. Пустоту в череві, що ніяк не заповниться.
Цокіт каблуків відбивав ритм цокоту зубів чудовиська. В сутінках вечірнього неба, що от-от було готове впасти без сил, показався силует. Ледь помітний, він упевнено прямував сільською дорогою. В руках не було ані страху, ані сум’яття. Був лиш намір, підкріплений разючим сріблом.
За п’ять кроків від нього, чудовисько обернулось. Було воно чорним, як смола, з яскраво фіолетовими венами, кров в яких аж світилась. По, схоже собачій, пащі стікали цівки людської крові. Навпроти стояв чоловік в масці, що закривала лоб і ніс: на вигляд років двадцяти-двадцяти п’яти, очі були кольору ніжного, світлого васильку, а волосся білим, як сугорб, на ранок після заметілі. Трохи зблідла шкіра виказувала його втому. Стоячи напівбоком, він тримав кинджал у правій руці. Лезо було завдовжки з третину метра, остання чверть його була вигнута через що він здавався коротшим, ніж є насправді.
Облизнувшись чудовисько стрибнуло. Складуючи передні лапи в атаці, замість теплого тіла, вдарилось воно об ґрунтову дорогу. Оговтавшись, воно піднялось і кинуло тепер пильніший зирк на чоловіка. Він так само стояв з витягнутою правою рукою і на трохи зігнутих ногах в коліні. В руці, що була попереду, виблискувало сиве лезо. Іншу руку він сховав за спиною. Чудовисько зірвало дистанцію і замахнулось лапою, але нарвалося лише на сяйнувше в сутінках срібло, що розрізало нахабну лапу. Відчувши біль чудовисько відсахнулось.
За рязючим першим ударом послідував другий, третій, четвертий...
Зупинився він тоді, коли від безформного чогось, лишилась лиш калюжка фіолетового соку.
Почувши тихий плач, він обернувся. На землі лежала жінка. У масці. Без ніг. Розпач змішався з радістю в її погляді. Він підійшов до неї й став на колінах поряд. Крізь сльози вона заговорила:
— Як вас звати, мій спасителю?— запитала вона, беручись закривавленими руками за білі рукавички чоловіка.
— Арлекін.— Він заховав срібний ніж в піхви, підвішені догори дриґом на спині.
— Дякую вам, пане Арлекіне.
— Це моя робота.- Сказав він тихим голосом.
З-за спини він дістав іншого кинджалу — рівного, сталевого. На лезі напис “Людосік”.
— Розкажіть мені, пані, який спогад із дитинства досі гріє вашу душу?
Вона призадумалась. Вишнева кров стрімко витікала із рани. Її зблідніле від крововтрати обличчя усміхнулось.
— Мабуть тоді, коли сестра брала мене з собою на спину в ліс, по гриби. Була тоді золота осінь...— Замислившись, вона і не помітила як вістря припало своїм мертвим холодом до лівої груді. Він різко посунув кинджал поміж ребер. Вона не встигла навіть зойкнути як її життя увірвалось. З лівого ока витекла остання сльоза. Закривавленою рукавицею він утер сльозу і опустив повіки їй на очі.
Оплески. Занавіс.
***
Напис на дверях театру:
"Ми народжуємося з масками, і лише смерть здирає їх."
Арлекін, укутавшись в білий, закривавлений плащ, зайшов у середину. Тепле світло свічок ударило в очі. Оздоблена візерунками бордова доріжка, що вкривала скрипучу підлогу, бордові трибуни, що поплелися по залу, немов сплески на воді від кинутого каменю. Зал був титанічних розмірів, але це й не дивно, бо Божествений Театр був головним театром у світі.
Доріжка устелена килимами вела униз -- до сцени. Стіни обабіч були змуровані із полуничного мармуру, рясно оздоблені золотом. Де-не-де висіли кам’яні голови Красношкірої Мантикори.
Цокаючи каблуками по підлозі Арлекін уперся у сцену. На сцені стояв Скарамучча. Маска була його червоно-чорна, така як і у Арлекіна, але з довшим носом. Закривала вона тільки область від лоба до носа, включно з останнім. Скарамуш мав довге, як для чоловіка, чорне волосся зі сріблястим відтином, що сягало Атланта на шиї. Був він нахабним, пихатим, любив сваритись, а ще він ненавидів Арлекіна.
Скарамуш кинув призирливий зирк в бік Арлекіна і заговорив:
-- Повернувся?- сказав він на видиху. Чорні пасма ледь відчутно задрібезжали.
-- Сумував за мною?- Арлекін паскудно посміхнувся.
-- Ані на дещицю.
Арлекін став поряд на сцені. Чорні шати з золотою оздобою Скарамуша потріскували в світлі тліючих свічок. На боку в нього висіла сталева шпага зі срібним вістрям і навершям, зробленого із черепашого каменю. З неї на землю крапала чорна кров.
-- Витри.- Скомандував Арлекін жестами показуючи на калюжу.
-- Ага, ще чогось, ваша превисокоповажність?- Скарамучча уклонився.
Арлекін тяжко видихнув і попрямував далі. Сходячи зі сцени він обернувся і різко кинув.
-- Пробач, Скарамуше.
Після розвернувся і пішов геть.
***
Двері кімнати зі скрипом прочинилися. У дверях стояла Коломбіна. Вдягнута вона була в довгу сукню, мала довгі яскраві заплати на ній, такі ж, як і у Арлекіна. Зріст був на півтори голови коротше за нього. Являла собою істоту з виразною привабливістю, що часто перебувала в хорошому гуморі, чим вона часто приховує свою ніяковість. Будучи служницею Дотторе -- добре розбиралася в медицині. А також вона єдина, хто не носила маски.
Вона тихенько увійшла у середину спочивальні Арлекіна. Руді брови наїхали на очі зіщуливши їх. Бачила вона лише силует на балконі на іншому кінці спочивальні, що контрастував з яскравим і барвистим нічним містом. Прокрадаючись у середину вона де-не-де знаходила на підлозі кинутий одяг. В кутку біля ліжка стояв кинджал -- або “Монстроріз” або “Людосік”. В темряві вона не могла відрізнити хто з низ хто, втім зараз це не грало ані найменшої ролі. Дійшовши до середини кімнати її спинив неочікуваний голос.
-- Коломбо, це ти?- Щось в його голосі звучало не так, як зазвичай.
-- Так, мій строкатий.
-- Добре...- пробурмотів він.
-- Щось сталось?
Він видав непереконливий видих. Тоді вона посунулася далі, ближче до нього. Тільки за три кроки вона зрозуміла, що стоїть перед нею він повністю голий. Здавалось, що в правій руці він щось тримає. Вона на секунду зупинилась, а потім далі зашаркала ногами в його бік і обійняла його.
-- Не мовчи, я ж бачу, що щось не так.
-- Пам’ятаєш Тарталью... цього рудого невдаху і заїку?
-- Так.
Він глибоко вдихнув.
-- Він помер у мене на руках... Про це знаю тільки я і Скарамуш. По сьогодні він не може мені цього пробачити. А цей ніж в моїх руках,- він показав на “Людосік”,- ніщо інше як останній подарунок помираючого Тартальї мені. Кожен раз коли я беру цього ножа до рук я згадую яким я був слабким. Згадую, як я не зміг його врятувати, хоча мав би. Згадую його закривавлену маску і цівки крові, що поплелися по кутикам роту.
Її руки на його грудях стислись сильніше. Вона відчувала його збитий подих і пришвидшений серцевий ритм. Своїми теплими грудьми палко припала до його спини.
-- Запам’ятай, усе, що не робиться, робиться до кращого. Ти не винний. Таким було лиш чергове випробування на твоєму тяжкому і крученому шляху. Скарамуш зможе тобі колись це пробачити. Засліплений горем утрати він не здатен зрозуміти, що ти не винен. Тобі треба пробачить себе.
-- Пройшло вже п’ять років, а думки про це досі ранять як уперше.
-- Якщо тримати все в собі -- все буде ранити як уперше.
-- Ти права...- Тихо проказав він.
Сльози тихо покрапали на лезо кинджалу. Закриваючи очі він бачив обличчя Тартальї. Руді пасма умивалися кров’ю, а обличчя -- сльозами. Останні тяжкі подихи з відхаркуванням червоного соку. Він розплющив очі.
-- Гаразд, досить, кажи навіщо прийшла.- Він утер сльози.
-- Пішли.- Вона взяла його за руку і потягнула в середину спочивальні. Ставало дедалі темніше. Тепер навіть силуети предметів були ледь видимі у темряві ночі.
Вони підійшли до ліжка. Арлекін поклав кинджал у куток. Вона щось смикнула на спині, за щось потягнула і сукня повільно сповзла додолу оголюючи дівочу красу. Бачив лише силует її красивих форм.
Кінчиками пальців вона провела йому від плеча до долоні. Пальці ошпарювали холодом фізично і теплом метафорично. Взявшись обома руками вона потягнула його за собою на ліжко. Він піддався їй. Ліг поряд.
Він не бачив, але відчув як вона посміхнулась. В мить її палкі вуста припали до його шиї. Очі волі не волі закривались. Тяжкий, гарячий подих вдихала вона всередину нього.
Вона сіла йому на живіт. Втупила в нього погляд. Зір, який вже звик до темряви, побачив сум на його обличчі.
-- Ти як?- Занепокоєно запитала вона зазираючи до очей.
-- Я... я боюсь. Боюсь лишитися самим. Самотність мене до біса страшить...
Її руки як змії обплелися навколо його шиї. Вона тихенько сказала йому на вухо:
-- Ти більше не залишишся сам. Цієї ночі ти не будеш більше сам.
І цієї ночі він не був один.
Сонячне світло умило його обличчя. Він розплющив очі. Поряд він побачив її. Довге, руде, скуйовджене волосся укрило подушку набиту гусячим пір’ям. Очі були заплющені, а світлі брови розслабились. Її втомлене обличчя ніжно дрімало. Він спокійно заплющив очі, бо знав, що не сам. Навпомацки обійняв її. Проговорив у середину себе: “Зупинись, мить -- ти прекрасна” і дав сну забрати його у царство Морфея.
