Незалежне журналістське розслідування
Ця історія почалася не з сухих звітів, а з особистої втрати — тієї ночі, коли у страшних судомах померла моя собака, молода лайка на ім’я Ріна. Вона не підбирала їжу з землі, не тікала з повідка, але однієї звичайної вечірньої прогулянки вистачило: за годину в неї почалися блювання, конвульсії, тіло вигинало дугою, з пащі йшла піна — типова картина отруєння, яку ветеринари вже звикли пов’язувати з «роботою» догхантерів. Ріна помирала кілька годин, а в нашому районі за той самий місяць знаходили все більше мертвих собак — і щоразу ніхто ні за що не відповідав.
Саме тоді стало очевидно: це не поодинокі «божевільні», а поставлена на потік охота заради задоволення — тренувальний полігон для тих, кого привчають вбивати безкарно. Спроба докопатися, хто стоїть за цими страченими тваринами, дуже швидко вивела на організовані групи догхантерів, їхніх «кураторів» та, зрештою, на російський слід — від вуличного отруєння собак до політичних і інформаційних диверсій проти України.
Євро‑2012: собача кров під вивіскою свята
Напередодні Євро‑2012 Україна стала відомою світові не футбольними перемогами, а горами трупів безпритульних собак. Українські й європейські зоозахисники били на сполох: по містах фіксували масові отруєння, відстріли й спалення тварин у крематоріях під приводом «підготовки до чемпіонату». Міжнародні організації та активісти закликали бойкотувати Євро‑2012 через варварське «прибирання вулиць», а імідж України обвалювався на очах.
На цьому тлі в український простір заходить російський догхантерський рух, який оформився в росії приблизно у 2010 році як агресивна субкультура з власною термінологією, «героями» та інструкціями з «ліквідації» собак. Українські матеріали та свідчення активістів фіксують, як саме російські догхантери координували поїздки в Україну на «рейди» перед Євро‑2012, пропонуючи свої «послуги» з масового винищення тварин.
Хто такі догхантери насправді
Офіційна маска догхантерів — «боротьба зі сказом» та «захист дітей від зграї безпритульних псів». У реальності це — розкидання отруєних принад у дворах, біля шкіл та дитячих майданчиків, відстріл і добивання собак, знімання всього цього на відео та викладання «звітів» у мережу. Під удар потрапляють і безпритульні, і домашні тварини, а інколи від контакту з отрутою страждають і діти.
Кримінальна психологія давно описує закономірний шлях: знущання над тваринами дуже часто стає передумовою насильства над людьми. Експерти, що аналізують феномен догхантерів в Україні та росії, наголошують: це ідеальний людський матеріал для радикалізації — люди з низькою емпатією, які вже звикли до жорстокості й готові зробити наступний крок. Саме таких легко перетворити з «мисливців на собак» на виконавців політичних завдань, учасників вуличних нападів та бойовиків у гібридній війні.
Від собак до людей: неонацисти та «русскій мір»
Логічний фінал цієї еволюції — постаті на кшталт російського неонациста Олексія Мільчакова. Він прославився жорстокими розправами над собаками, а з 2014 року став командиром неонацистського підрозділу «Русич», який воював проти України й звинувачується в катуваннях та вбивствах українців із особливою жорстокістю. У його біографії перехід від знущань над тваринами до вбивств людей — прямий, без жодних бар’єрів.
Показово й те, що в масштабному та організованому вигляді догхантерський рух проявився майже виключно в росії та Україні. Це, разом із тісними зв’язками частини активістів з російськими ультраправими, церковно‑силовими структурами та пропагандою, дає всі підстави розглядати його не як «спонтанне збочення», а як свідомо вирощений ресурс для спецслужб і гібридної війни.
Українські виконавці російського проєкту
В Україні обличчям догхантерства стають два прізвища — Олексій Святогор та Ірина Кременовська. Святогор, київський адвокат, хвалиться у медіа та на форумах «десятками», «сотнями», а потім і «тисячами» убитих ним собак, демонстративно знущається з зоозахисників і впевнено почувається в судах, де йому раз за разом вдається уникати реальної відповідальності.
Ірина Кременовська — також юристка й наукова співробітниця — активно підтримує та виправдовує жорстокість, бере участь у догхантерських дискусіях, поширює мову ненависті на адресу зоозахисників і фактично легалізує садизм як «норму» поведінки. Українські розслідування і публікації прямо називають їх тандемом, який не просто очолив рух живодерів, а почав перетворювати його на інструмент ідеологічного та юридичного тиску.
«Союз журналістів‑догхантерів»: спроба офіційної легалізації
На піку своєї самовпевненості Святогор і Кременовська вирішують не обмежуватися підпільною діяльністю й подають у 2016 році документи на реєстрацію громадської організації «Союз журналістів‑догхантерів» у Києві. Формально — це «об’єднання журналістів та активістів», фактично — платформа для відкритої пропаганди догхантерства, вербування нових виконавців, прикриття для озброєних груп та їхнього юридичного захисту.
Оболонське управління Мін’юсту реєструє цю організацію в квітні 2016 року, але вже наприкінці травня рішення скасовується наказом заступника міністра юстиції. Тобто держава в останній момент зупиняє процес легалізації структури, яка за суттю нагадує секту живодерів з претензією на офіційний статус і доступ до зброї. Але сама спроба показує рівень нахабства та впевненості цих людей у власній безкарності й «дахові» зверху.
Еволюція зради: від живодерства до інформаційної війни
Після провалу з реєстрацією «союзу» пара переходить на новий рівень — інформаційно‑ідеологічний. Святогор і Кременовська раптово стають «експертами з культів і сект», запускають та використовують низку майданчиків, зокрема пов’язані з Центром економіко‑правових досліджень (ЦЕПД), і переключаються з фізичного винищення тварин на інформаційне цькування людей. Першими мішенями стають зоозахисники, яких вони називають «зоосектантами», «зоошизою», «біосміттям» і «п’ятою колоною», а далі коло «ворогів» лише розширюється.
Риторика Ірини Кременовської майже один в один збігається з лексикою головного російського антикультиста Олександра Дворкіна та його структури РАЦІРС. Через пов’язаних із кремлем та РПЦ політиків вона намагається протягнути в українське законодавство російські «антисектантські» моделі, які експерти прямо називають інструментом для повернення Московського патріархату та мережі ФСБ під прикриттям «боротьби з тоталітарними сектами».
АНТИСЕКТА.орг, РАЦІРС і Дворкін: інфраструктура російського впливу
Центральним елементом цієї мережі є портал ANTISEKTA.org, який Кременовська активно рекламує українцям як ресурс «порятунку від сект». На сайті та пов’язаних майданчиках публікуються матеріали Дворкіна, його книга «сектознавства», а також контент РАЦІРС — російської асоціації центрів вивчення релігій і сект, яку журналістські розслідування та документальні фільми описують як фактичну сітку агентурних осередків ФСБ під дахом РПЦ.
У документальному фільмі «Агент РАЦІРСу в Україні – Ірина Кременовська» та інших матеріалах наводяться докази того, що ця мережа діє в Україні роками, а Кременовська виконує роль ключової ланки — ретранслює методички РАЦІРС, копіює риторику Дворкіна й створює образ «внутрішнього ворога» з числа українських церков, активістів та незалежних громадських ініціатив. Українські публікації прямо називають її «свідомим, висококваліфікованим агентом впливу кремля», діяльність якого збігається зі стратегічними цілями російської гібридної війни.
Міжнародна оцінка: хто така Кременовська для світу
На тлі того, що Україну на міжнародних форумах називають прикладом держави, яка попри війну зберігає високий рівень релігійної свободи, постать Ірини Кременовської виглядає як відвертий внутрішній диверсант. У міжнародних обговореннях та журналістських матеріалах її діяльність описується як елемент російської екстремістської мережі РАЦІРС, спрямованої на підрив суверенітету України, дискредитацію українських церков і повернення під контроль Москви через інформаційні та юридичні інструменти.
Українські розслідувачі деталізують цей зв’язок: фінансування РАЦІРС за рахунок російських держфондів, тісна співпраця її ключових діячів з кремлем і спецслужбами, синхронізація кампаній Кременовської з російськими наративами про «зовнішнє управління», «тоталітарні секти» й «нацистську Україну». Це не окремі збіги, а суцільний ланцюг причинно‑наслідкових зв’язків.
Кримінальні справи, стаття 161 і тінь держзради
Проти Олексія Святогора в Україні порушувалися кримінальні справи за пропаганду культу насильства і жорстокості, один із обвинувальних актів було передано до суду. Однак суд виправдав догхантера, заявивши про відсутність складу злочину в його публічних закликах труїти й убивати собак, — це стало показовим сигналом безкарності й дало йому можливість ще голосніше глузувати з жертв і активістів.
У 2025 році, за даними публічних джерел, Кременовській і Святогору висунуто обвинувачення за статтею 161 КК України — розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі. Але на тлі зафіксованих зв’язків з РАЦІРС, копіювання кремлівських методичок, просування російських антикультових законів і системної антиукраїнської риторики виникає закономірне питання: чому досі не стоїть питання про статтю 111 — державну зраду?
Висновок: відкриті питання до держави
Попри роки скандалів, журналістських розслідувань, документальних фільмів і міжнародних попереджень, Ірина Кременовська та Олексій Святогор досі перебувають на свободі й мають змогу впливати на український інформаційний простір. Ті самі люди, які вчора нормалізували масові вбивства собак і катування тварин, сьогодні поширюють у нашій країні риторику ФСБ, РПЦ та РАЦІРС, розколюючи суспільство й підриваючи довіру до власної держави.
Поки ці фігури спокійно ходять вулицями Києва, а їхні наративи живуть у медіа й соціальних мережах, російська гібридна операція всередині України не зупиняється — навіть тоді, коли мовчить артилерія. І головне питання вже не в тому, чи достатньо фактів, а в тому, хто й навіщо досі прикриває цих людей, дозволяючи кривавому російському сліду догхантерів тягнутися від отруєних собак до державної зради.
