14 жовтня за Григоріанським календарем – День утворення Української Повстанської Армії. Вона стала однією з найпотужніших підпільних військових формувань континенту, яка мала на меті звільнення української держави від німецького та радянського ярма. Нам відомі багато представників сотенних, головнокомандувачів, зв’язкових, які займалися збройною та пропагандистською, волонтерською діяльністю незалежно від статі. До таких належала й Марія Кушнірчук із села Молодятин на Коломийщині, неподалік Печеніжина. Ось про неї й буде розлоге дослідження в даній статті.
Про неї відомо було багатьом до недавнього часу лише як дружина політрайонного пропагандиста УПА Івана Прошака й матір двох донечок – Анастасії Прошак та Олесі Прошак (у заміжжі Гудимяк), вчительки історії Коломийської СШ №1 та Ліснослобідської школи. Однак, життєвий шлях пані Марії був сповнений багатьма випробуваннями репресій, знущань, катувань та виживання в далекій Воркуті, про що й зазначено в справі з НКВД, яка нині зберігається в Державному архіві Івано-Франківської області.
Марія Кушнірчук народилася 27 червня 1926 року в українському селі Молодятин. Про її батьків мені вдалося знайти багато інформації: мати, Марія-Ванда Францішковна Кушнірчук (з роду Рибчик), народилася 14 лютого 1909 року в селі Слобода-Рунгурська в польській родині Францішека Рибчика, коваля та сина Станіслава та Маріанни Годкович з Горлиці в Польщі, та Євдокії Костенюк, доньки Івана та Анни Коробель. Хрестив пані Ванду священик Йосиф Фельц – ці всі факти зазначені в метричній книжці, яку допомогли мені знайти представники польської коломийської діаспори. У матеріалах справи з НКВД вказані неправильні роки народження – 1907 та 1908 роки, хоча там ж і вказано було її достовірне місце народження.
Чи змогла здобути освіту – невідомо, однак, за спогадами Олесі Гудимяк із розповіді матері, Ванда вийшла заміж за українця, Миколу Кушнірчука, і перейшла з римо-католицької віри в греко-католицьку. Тоді її польська родина відреклася від неї, і матір Марії поселилася в Молодятині, де й померла в 1992 році, про що засвідчує пам’ятник на могилі на сільському кладовищі. Ще мала двох братів: одного звали Едвард, другий залишився невідомим, але як розповіла Олеся Гудимяк, останнього вбили московити на Катині. Дядьки Марії Кушнірчук виїхали до Польщі в 1940-х роках, у місто Зелена Гура в Польщі.
Батько Марії, Микола Михайлович Кушнірчук, народився 9 грудня 1903 року в Молодятині в родині Михайла Куншнірчука та Ганни, яка походила з родини Миколи Кваснюка та Параскевії Головатої, про що свідчить метрична книга греко-католицької парафії села Молодятин. Згідно з скарги Марії Кушнірчук Генпрокурору СРСР за 24 грудня 1955 року, він працював на лісоповалі й на поміщика разом з сім’єю. Ми не знаємо, чи це достовірно, але з настанням радянської окупації 1939 року тодішні окупанти дали землю й корову. Під час німецької окупації, щоб родина не вмерла з голоду, не дав німцям «контигенту», через що нацисти його відправили у тюрму в місто Станіславів, де пробув три місяці. Коли радянські війська повернули під свій контроль Молодятин, то приєднався до Червоної Армії в 1944 році. Мав звання рядового, помер від тяжких ран у битві під Берліном 27 квітня 1945 року, був похований поблизу міста Людвігсфельде в Німеччині, про що зазначено в книжці «Книга пам’яті України. Івано-Франківська область» (том 1). Щоправда, там він був зазначений як Кушнерчук.
Ось у такій змішаній польсько-українській родині й зростала Марія Кушнірчук. У родинному архіві пані Олесі збереглися свідоцтва про закінчення навчального року від 1934-1935 до 1940-1941 років. Саме там підтвердилася дата її народження. У них можна побачити цікаву деталь: оцінки з української (руської) мови були відмінні («дуже добре»), лише в 1937-1938 навчальному році було «добре». Те саме було і впродовж двох років радянської окупації в 5-6 класах незважаючи на те, що польської не було вже й додалися російська та німецька мови. У більшості років навчання була «круглою» відмінницею, що засвідчило про високоосвіченість та розвинутий світогляд. Далі навчання в неї припинилося через німецьку окупацію.
У її сім’ї було ще два брати та дві сестри. Зі справи відомо лише за братів: Михайло (нар. 1930 року) та Володимир (нар. 1937 року) – усі вони мешкали в Молодятині. Марія була найстаршою в родині, тому активно допомагала пані Ванді виховувати її братів та сестер.
Під час німецької окупації, як відомо практично всім, нацистська влада активно висилала українських дівчат на роботу в Німеччину. За спогадами Олесі Гудимяк з розповіді Марії Кушнірчук, остання змушена була змінити свій рік народження – 1928 замість 1926 року, щоб не була придатною до тяжкої праці в іншій країні. Тому, у справі НКВД, а згодом й у книжці «Реабілітовані історією», фігурує саме 1928 рік народження.
Згодом вийшла заміж за односельчанина Василя Сметанюка, який активно допомагав займатися господарством.
Далі настав 1944 рік – це рік, коли нацисти відступали з України, Франції, Бельгії та Люксембургу, Італії під натиском військ Антигітлерівської коаліції. І восени Марія Кушнірчук приєдналася до Української Повстанської Армії. Тоді її призначили збиральницею продуктів станиці ОУН села Молодятин, не надавши жодного псевдоніму – фактично, стала волонтеркою. Станичною на той час була Ганна Приймак під псевдо «Скала» (1925 – 1982), жертва каторжних робіт у Німеччині, яка в 1952 році виїхала в селище Привільне на Миколаївщині на ферму колгоспу, щоб уникнути арешту. У 1954 році повернулася до Коломиї, де й померла через 28 років. Про неї детально розповів краєзнавець Петро Дем’янюк у книжці «Бунькова гора». Впродовж 1944 – 1945 років Марія змогла назбирати 15 кг хліба та 10 літрів молока – збір проводився 2 рази. Мешканці села активно долучалися до збору продуктів для військових УПА. Всі назбирані продукти вона несла у свою хату, згодом приходили наші воїни і забирали. Також у її хаті ховалися від навали енкаведистів славні герої УПА групами по 4-5 чоловік. Упродовж зими, як встановило слідство НКВД, вона двічі брала участь у зборах станичної «Скала», де обговорювалася боротьба проти радянських окупантів. Мабуть, через цю діяльність двічі була затримана НКВД: одне затримання відбулося у травні 1945 року – тоді її утримували три дні, а слідчий зізнався підозрювальній, що він нібито помилково затримав і відпустив борчиню за волю України. У грудні того ж року спецслужби взяли Марію під варту вдруге. Слідчий Чкалов почав її жорстоко бити й висунув обвинувачення в постачанні продуктів воїнам УПА. ЇЇ утримували місяць, поки Марія все не розповіла прокурору – аж тоді вийшла на волю.
Згодом, на початку 1946 року, за рекомендаціями Параскеви Жупник почала виконувати обов’язки зв’язкової УПА між селами Молодятин та Чорний Потік. Тоді підтримувала зв’язок з чотовим сотні «Спартана» – «Шаблею», якому передавала всі розвідувальні дані. Але знову в жовтні була затримана енкаведистами, знову її жорстко катували, утримували 10 днів і відпустили.
Але воля тривала недовго: сталося вирішальне 30 червня 1947 року, коли надали постанову на арешт Марії Кушнірчук. 2 липня об 11 годині вечора провели обшук – тоді нічого не виявили. Уночі Марію відправляють у КПЗ Печеніжинського районного відділу МВС і накладають арешт на все майно. 4 липня була допитана у НКВД, тоді ж була надана постанова на обвинувачення за статтями 54-1 та 54-2 Кримінального кодексу УССР. Далі її відправляють у Коломию, у старі казарми на бул. Лесі Українки, де, за розповідями Олесі Гудимяк, роздягали до гола, жорстко катували до втрати свідомості, а потім обливали холодною водою. Марія Кушнірчук спостерігала багато калюжі з кров’ю, а також тіла закатованих воїнів УПА. Допит саме там під керівництвом прокурора м. Коломиї, лейтенанта Ємєльянова був проведений 16 серпня 1947 року з 9:00 до 14:02, тобто 5 годин. Важко уявити, що переживала на той момент волонтерка і зв’язкова УПА. Тут варто відзначити найголовніше: вона не здала тих, хто перебував у неї в хаті, і не розповіла, що була зв’язковою села Молодятин, інакше б була жорстко покарана аж до смертної кари. 5 вересня 1947 року начальник НКВД Станіславської області Крутов запропонував направити справу на розгляд Особливій нараді при МГБ СРСР і покарати на 10 років трудових таборів і 5 пораження в правах з конфіскацію майна – так само покарали Івана Прошака, тільки дали 20 років ВТТ. 29 жовтня 1947 року тією ж Особливою нарадою було прийняте рішення покарати Марію Кушнірчук на 8 років виправних трудових таборів, починаючи з 1 липня 1947 року. Тоді її мали направити в Усть-Вимський виправний трудовий табір на лісоповал.
За свідченнями Олесі Гудимяк з розповіді матері, останню доправили спочатку в Москву, а звідси – у село Княжпогост за 140 км від Сиктивкара, де й розміщувався вищезгаданий табір, лише на початку 1950-х років відправили у Воркуту. Тоді вона пригадала епізод: побачила, як з етапових вагонів виходили балтійські дівчата, їх московити виставили в спецмашину для перевезення в’язнів і пустили на них паротяг. Лише одна залишилася живою. Такі спогади вкотре переконують у варварській імперській ідентичності росіян.
У таборах вона пробула аж до 22 листопада 1954 року, коли була звільнена достроково. Залишена на спецпоселенні Воркути, звідки була звільнена 5 травня 1956 року. У середині 1950-х одружилася з нам відомим Іваном Прошаком і з ним з’їздила в рідне село Молодятин до своїх близьких, про що зазначено на груповому фото з книжки «Бунькова гора». 27 жовтня 1956 року народила Анастасію, а 10 травня 1958-го – Олесю.
Під час хрущовської «відлиги» робила спроби реабілітуватися, написавши прошення Генпрокурору СРСР 24 грудня 1955 року. Після цього провели допити всім колишнім учасницям підпільної боротьби, односельчан, її матері Ванді Кушнірчук. Більшість (мабуть, через українську єдність) в один голос заявила, що їм нічого не було відомо за участь Марії Кушнірчук в УПА. Однак, деякі з них на допитах підтвердили участь пані Марії в УПА, тому Управління КГБ Станіславської області відмовило в реабілітації 14 жовтня 1957 року.
Після вирішальної відмови Марія Кушнірчук більше не могла здобувати вищу освіту, оскільки залишилася «ворогом народу», тому змушена була працювати помічницею на кухні та сторожем дитячого садка у Воркуті, про що розповіла Олеся Гудимяк.
Далі остання розповіла важливий факт із біографії: Іван Прошак від свого товариша-односельчанина, дисидента Євгена Пронюка отримав славнозвісний підпільний самвидав «Український вісник», чий спецвипуск останній створив у 1972 році разом з колегами. При його виявленні чоловік Марії міг би стати вчергове політичним в’язнем, бо в 1972 році почалася друга хвиля арештів дисидентів, де жертвою став вищезгаданий Пронюк. І Марія Кушнірчук ризикнула спалити самвидав, а також історичні твори про Грушевського та Симона Петлюри, коли Іван Прошак був у відрядженні. Саме цей крок і врятував усю родину від другої хвилі репресій.
Марія Кушнірчук мешкала у Воркуті аж до грудня 1977 року – тоді Іван Прошак збудував хату на вул. Затишній і переселився в Коломию – саме відтоді Марія Кушнірчук почала мешкати в нашому місті. Вона хотіла до пенсії попрацювати на ДОЗі в стільцевому цеху, але через біографію брати на роботу не хотіли, поки не втрутився її чоловік – лише після цього була прийнята туди. Вона там пропрацювала до 1981 року, відтоді стала пенсіонеркою.
Далі 16 травня 1991 року написала ще одне прохання прокурору Івано-Франківської області Оресту Мартинюку про те, щоб виправдати її боротьбу за волю України. 15 серпня, за 9 днів до відновлення української незалежності, отримала нарешті реабілітацію. А 24 серпня дочекалася нашої незалежності. У 1990-х роках була членкинею Конгресу Українських Націоналістів та Всеукраїнського товариства політичних в’язнів та репресованих, але не була настільки активною, як її чоловік.
Марія Кушнірчук померла, не доживши до свого 79-річчя всього лиш 13 днів, 14 червня 2005 року в Коломиї, де й похована.
Опублікована стаття у газеті «Вільний голос» за 16 жовтня.
