Уже побачила світ друга збірка «Про що мовчать коломийські будівлі» авторства молодого краєзнавця, молодшого наукового співробітника Музею Іллі Криворучка. Цікаво було поспілкуватися з автором до презентації, яка відбулася вже вчора.
Тож пропонуємо нашим читачам ексклюзив.
– Ілля, вітаю з новим вагомим краєзнавчим доробком! Що стало поштовхом до створення другої збірки «Про що мовчать коломийські будівлі»?
– Насправді це продовження тривалої дослідницької роботи, вперше реалізованої в 2024 році як перша частина видання в співавторстві з Мирославою Кочержук. На початку 2025 року було сплановано з радником директора Коломийського педколеджу Валерієм Ковтуном другу частину книжки, де б розповідалося про адміністративні будівлі міста (про це я розповів у програмі «Цікаві люди» з Тамарою Приходько на НТК). Однак, пані Мирослава – заступниця директора з наукової роботи, вона задіяна в організації заходів та презентацій, виконанні генеалогічних запитів від коломиян, людей з інших міст та країн, науково-дослідницькій роботі, екскурсіях містом та ін. Тобто, часу на видання в неї просто не вистачало. І в липні 2025 року, коли я став молодшим науковим співробітником музею, Валерій Ковтун та директор Музею історії міста Коломия Юрій Плекан дали мені завдання: підготувати текст другого видання (з виключно житловими будинками) до вересня, що й було зроблено. Далі тривав видавничий процес, і ось – вийшла друга частина книги, яка зустріне нових читачів 29 січня о 14:00 в стінах Музею історії міста Коломиї.
– Чи відрізняється друга збірка від першої – може, змінився стиль, тематика, бачення міста?
– Тут вперше показані документи проєктів, оголошень із фондів музею, які були раніше не опубліковані на широкий загал. Так само збільшилася кількість архівних переконливих джерел, на відміну від першої частини. Єдине, що є і залишиться спільним для всіх частин – це газети. Так, саме газети, тому не втомлююсь повторювати: друковані джерела – важливі як тоді, так тепер і в майбутньому. Як я вже казав, у другому виданні йдеться лише про житлові будинки. Про споруди адміністративного спрямування – у наступних частинах книги.
– Ваші тексти – своєрідний місточок між історією та сучасністю Коломиї. Що варто забрати з минулого у сьогодення нашій архітектурі, містобудуванню?
– Я б виокремив кілька принципових речей – не форм, а підходів і цінностей. По-перше, історична Коломия будувалася для пішохода: невисокі кам’яниці, вузькі вулиці, затишні площі, чітка межа між публічним і приватним. Сучасна забудова часто нехтує цим, забудовуючи практично кожен клаптик землі без краси і смаку. Варто повертатися до пропорцій, у яких людині комфортно жити, а не лише паркуватися. По-друге, старе місто ніколи не було набором випадкових будинків: кожен новий дім «розмовляв» із сусідами. Сьогодні ж часто бачимо архітектурні монологи. Минуле вчить: сучасність може бути сміливою, але вона має чути довколишнє середовище – історичне, природне, соціальне. По-третє, коломийські кам’яниці цікаві не лише силуетами, а й деталями: балконами, ліпниною, порталами, фактурами. Це була архітектура, створена «надовго». У наш час швидких рішень варто знову інвестувати в якість матеріалів і продуманість деталей – вони формують обличчя міста на десятиліття. Далі варто зазначити, що історична забудова – це не перешкода розвитку і не привід до остаточного знесення, а його основа. Реставрація, адаптація, делікатне переосмислення старих будівель можуть стати потужним культурним і економічним ресурсом міста. Отже, з минулого варто забрати не копіювання форм, а культуру мислення про місто – як про живий організм, де історія не музейна, а повсякденна. Саме тоді Коломия залишатиметься впізнаваною і водночас сучасною.
– Якби була можливість озвучити «мовчання» однієї будівлі, яку б Ви обрали і що вона сказала б людям сьогодні?
– Я обрав би дім на проспекті Грушевського, 13 – колишню аптеку на Собєського, 11, яка належана Юліану Гаусбергу, родині Фальберів та Генрику Крауслеру до 1939 року. Не через архітектуру, а через її людську історію. Ця аптека – приклад того, як у багатонаціональному місті взаємодія будувалася не на гучних деклараціях, а на щоденних вчинках. Саме тут з’явилися українські написи на ліках у час, коли це не було нормою, завдяки завідуючому аптеки Авгенштерну. Звідси йшла підтримка українських шкіл, захоронок, громадських ініціатив. Українці тут були не «фоном», а повноправними адресатами поваги. Ця аптека стала своєрідним символом незламності. Попри те, що російські варвари повністю розграбували її в часи Першої світової війни, вона продовжила своє існування. Для мене важливо, що цю історію творили люди іншого походження – і робили це свідомо. Це ламає спрощені уявлення про минуле і показує: українська присутність у місті була настільки реальною й значущою, що з нею рахувалися. Її підтримували не з примусу, а з переконання.
Сьогодні, коли багато будівель у місті мовчать, ця могла б нагадати просту річ: Коломия трималася не лише на камені, а на взаємній гідності. І саме такі приклади співжиття, де українська мова й потреби були почуті, варто не просто знати, а усвідомлювати як частину власної міської традиції. Бо без цього розуміння ми ризикуємо втратити не тільки старі стіни, а й сенс, заради якого вони стоять.
– Якби було можна зберегти одну будівлю як символ міста для майбутніх поколінь, яку б Ви обрали?
– На такі питання є лише одна відповідь: кожна історична забудова є символом давнього міста для майбутніх поколінь українців і жителів міста. Упродовж тривалого дослідження будівель зрозумів, що Коломия не обмежується лише ратушею, чи знаменитим Музеєм писанкового розпису, чи Національним музеєм народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, який цьогоріч на державному рівні відзначає 100-річчя заснування. Лице Коломиї формується не з однієї будівлі, а з кожної кам’яниці, яка була свідком трагічних подій Першої та Другої світової війни, Листопадового чину, окупацій різними диктаторськими режимами і зараз є свідком російсько-української війни з 2014 року.
– Чи можна сказати, що архітектура Коломиї – це своєрідний літопис, який розповідає історію громади без слів?
– Звісно, архітектура Коломиї справді є літописом без слів. Кожен будинок, вулиця, квартал фіксують не дати й події, а спосіб життя громади, її страхи, надії, ієрархії та цінності. Те, що не завжди потрапляло до офіційних хронік, залишалося в камені.
У забудові міста видно, як формувалася українська громада, де вона жила, де збиралася, за що боролася. Українські написи на крамницях і аптеках, близькість до церков, шкіл, громадських інституцій говорять не менше, ніж архівні документи. Це свідчення присутності й гідності, а не лише побуту.
Водночас архітектура Коломиї зберігає пам’ять про співжиття різних спільнот – українців, євреїв, поляків, німців та ін. Але важливо, що цей літопис не стирає український голос: навпаки, він показує, як за складних історичних умов українці поступово виборювали місце у міському просторі – мовою, функціями, інституціями.
Сьогодні цей «літопис» легко втратити через перебудови, спрощення, байдужість. І тоді місто ніби залишається, але перестає розповідати. Тому збереження історичної архітектури – це не про ностальгію, а про збереження пам’яті громади, яка навчилася говорити навіть тоді, коли їй не завжди давали слово.
Розпитувала Валентина БЛИЗНЮК.
З газети “Вільний голос” за 22 січня 2026 року.
