У “Вільному голосі” оприлюднені вже декілька статей, присвячених саме ветерану ОУН Івану Прошаку, незаслуженно забутому серед сучасного покоління коломиян. Він був активним дописувачем газет “Вісник Коломиї”, “Агро”, “Вільний голос”, “Всевідо” та ін. упродовж 1990-х років. Однак, не порушувалася тема про те, що розповідали наші сучасники про нього в статтях та книжках. Ось і розповімо про це.
Один із перших відгуків про Івана Прошака був оприлюднений у газеті “Всевідо” за 31 жовтня 1992 року, де згадала про борця за волю України Олександра Вандич, тоді заступниця директора з виховної роботи школи No. 4: “Напередодні святкування 50-річчя Української Повстанської Армії з п'ятого по тринадцяте жовтня в коломийській середній школі No. 4 відбувався фестиваль української пісні (стрілецької та пісень УПА). Брали участь учні третіх-одинадцятих класів. (...) Спасибі Коломийському Братству ОУН-УПА, яке не відмовило нам і на свято до школи запросили Марію Василівну Іванюк, колишню підпільницю УПА, та Івана Лук'яновича Прошака довголітнього політв'язня, політпрацівника ОУН Станіславської області. Як важко слухати спогади очевидців і задумуватися учням- старшокласникам про складне життя їхніх ровесників у минулому…” Такий відгук засвідчив про активну діяльність у сфері пропагування ідей націоналізму серед молоді незважаючи на вік та тяжкі хвороби, набуті за десятки років перебування у воркутянських таборах.
Далі відгук про Івана Лук’яновича можна знайти у газеті “Вісник Коломиї” за 28 липня 1993 року, де в статті “Причини протистояння” депутат Коломийської міської ради Василь Угринчук висловив свої погляди на одну із критичних статей політв’язня: “Я особисто не знайомий з паном Прошаком, але глибоко шаную цю людину за її героїчне минуле, боротьбу в рядах ОУН — УПА, за стійкість у сталінських таборах, за те, що пан Прошак, незважаючи на підірване здоров'я, докладає чимало зусиль для виховання наших людей (особливо молоді) в дусі національної самосвідомості, гордості за героїчне минуле українського народу”.
Далі, у тій ж газеті за 24 грудня 1996 року в статті “Як старенька пані Лесюк намагалася зганьбити київський уряд” відомий журналіст Дмитро Карп’як позитивно згадав пана Прошака, який взяв участь у звітно-виборній конференції Товариства політв’язнів та репресованих у Народному домі: “Їм, справжнім українським ветеранам, боляче й образливо за таку державу. Добре відчувалося це у виступах на конференції Ганни Шепетюк, Івана Прошака, Івана Недільського…Але вони не тільки скаржаться, вони багато роблять, щоб держава стала іншою, щоб у ній хотілося жити порядним людям”.
Далі, коли ветеран ОУН від тяжкої хвороби помер 14 січня 1999 року, колектив “Вісника Коломиї” у номері за 20 січня написав некролог ось у такому змісті: “Ще одна людина пішла з цього світу. Прізвище її — Прошак, ім'я — Іван. Натерпілася по сталінських катівнях, намучилася...Життєлюбна, товариської вдачі була людина. Але правду, інколи непривабливу, могла і в очі сказати, й написати. Його цькували. (...) Прикро відчувати, що цей світ покидають такі добрі люди. Люди, які вміють навіть до ворогів своїх ставитися так, як учив Христос”.
Далі після смерті Івана Прошака написав свої враження нині покійний краєзнавець та журналіст Василь Нагірний (1958-2021) у номері тієї ж газети за 18 травня 2000 року, присвяченому 10-річчю газети: “ Колишній політичний референт Станіславського обласного підпілля на псевдо "Олег", а незабаром політв'язень Іван Прошак (02.06.1922-14.01.1999), частенько називав мене по-батьківськи: "Синцю". Любив цей повен оптимізму, життєрадісний чоловік пестливі звороти. Його не залишала байдужим жодна політична подія в місті та державі. Ми не забудемо, як він завжди підтримував нас морально, а в складній кризовий ситуації агітував за наш часопис. Щорічно, як тільки дозволяло здоров'я, він у травневі дні не оминав нагоди принести до і святкового столу добротного домашнього винця”.
Далі у виданні “Scripta manent (написане зостається)” у 2013 році відомий краєзнавець та філолог Микола Васильчук теж згадав Івана Прошака: “На зламі 1980-х і 1990-х років, на своєрідному "вододілі" епох, яскраво виділялися люди, які не щойно прийшли до усвідомлення потреби щось міняти у суспільному житті, не переметнулися з одного табору в інший, а йшли до цього здавна — ще з передвоєнної і воєнної доби, простуючи у день нинішній через митарства Сибірами і роки цькувань на рідній землі. Їх немало було й серед моїх знайомих — Григорій Пришляк, Володимира Пригродська, Іван Прошак, Ігор Кічак, Іван Кейван, Іван Романюк... Попри те, що ці люди мали за плечима нелегке життя, мене вони вражали своєю енергією, яка, здавалося, була сильнішою, аніж енергія нас, молодих”.
Вже надалі, коли з жовтня 2024 року почали публікуватися статті про самого Івана Прошака у “Вільному голосі”, а згодом і в соціальній мережі Facebook, почали з’являтися в коментарях відгуки про ветерана ОУН від відомих людей: спочатку від громадсько-політичного діяча Юрія Романюка: “Був з ним особисто знайомим, спілкувався за політику! Дуже поважаю Його особистість, жертовність, мужність! Залізна Людина! Він дуже добре і гарно до мене ставився, розмовляв, розказував, відверто і щиро!”
Згодом висловив свою думку про колишнього політичного в’язня вісниківець Василь Дем’янів: “Треба наголосити, що дуже шанований мною і вісниківцями І. Прошак не тільки приносив актуальні матеріали для друку, але й завжди підтримував від не виправданих нападок та не заслуженої критики, бо добре розумів як- то ведеться на передовій ідеологічного змагання за українську справу... А, щоб ліпше засолодити душу газетяра, щоразу пригощав кожного кількома цукерками. Світла була людина до прихильників національного відродження та непримиренна до явних і скритих ворогів нашої з вами неньки-України. Тоді таких було більше, а нині відчувається нестача відвертих і щирих патріотів, власне, тут у тилу під час війни з московськими ординцями…”
Ці всі відгуки свідчать лише про одне: Іван Лук’янович Прошак дійсно був принциповим та щирим патріотом нашої України, якому була небайдужа політична ситуація в країні, а також активно пропагував актуальні нині ідеї українського націоналізму серед молодих коломиян, які, найімовірніше, зараз служать у лавах Збройних сил України.
Звісно, це далеко не повна стаття зі спогадами про І. Прошака від очевидців того періоду, тому буду вдячний всім тим, хто напише враження, спогади та ситуації, пов’язані з незаслужено забутим Іваном Прошаком, та опублікує у “Вільний голос”. Наші борці за волю України мають жити вічно і стати гідним прикладом для молодих українців!
Оприлюднено в газеті «Вільний голос» за 27 листопада 2025 року.
