Уже минуло більше півроку з часу видання першої частини книги «Про що мовчать коломийські будівлі». Про неї згадують досі як у публічних заходах, так і в інтерв’ю відомих особистостей, як-от Івана Монолатія у «Дзеркало Медіа». Вона була визнана кращою книгою Прикарпаття у номінації «Урбаністика». Однак, що передувало появі цієї знакової книги і як тривав увесь процес видавництва? Дізнаємося з перших уст.
Ще якихось 4 роки тому й сам гадки не мав, що сідатиму в архіви й буду розкопувати свідчення про коломийські будинки, оскільки переважно цікавився пошуком старих фотографій у сайтах та онлайн-аукціонах. І навесні 2021 року знайшлася випадковим чином світлина давньої римо-католицької плебанії на місці РАЦС на вул. Міцкевича, яку й оприлюднив у фейсбук. Василь Нагірний та Іван Монолатій однозначно констатували, що містився цей будинок на Міцкевича, а мешканці в коментарях писали спогади про нього. Були й випадки, коли спеціально телефонували, щоб розповісти мені усно. І виникла спонтанна ідея: об’єднати всі свідчення в одну статтю, і 10 квітня 2021-го вона вийшла у фейсбуці. З того часу і з’явився інтерес у пошуках історичних документів про давні кам’яниці, а звичайні мешканці самі просили мене, щоб їм розкрив таємниці минувшини. Цим зацікавився і сам світлої пам’яті Василь Нагірний, котрий мав плани зі мною співпрацювати у краєзнавчому проєкті про історії будівель. На жаль, ці плани не справдилися через його відхід у засвіти у травні 2021 року.
Приблизно через півроку з моменту початку краєзнавчої діяльності в коментарях під статтями коломияни почали просити мене про книжку, де б містилися історії давніх кам’яниць, - були і випадки, коли наперед замовляли її. У вересні 2021 року я дав інтерв’ю інтернет-виданню «Глузд», де мене якраз спитали за майбутню книжку – тоді відповів, що потрібно мати час та фінанси на видавництво. І згодом доля посміхнулася мені, коли зустрів у центрі міста директора педагогічного коледжу Валерія Ковтуна. Він запропонував у своєму краєзнавчому проєкті «Коломийська бібліотека» видати книжку, але я довго вагався стосовно цього.
Тим часом незалежно від мене досліджувала головні коломийські кам’яниці наукова співробітниця Музею історії міста Мирослава Кочержук, чиї статті публікувалися у «Дзеркало Медіа», тож її теж можна вважати однією з головних коломиєзнавців, які спеціалізуються в будівлях.
Однак, розпочалося повномасштабне вторгнення як частина російсько-української війни – звісно, плани про книговидання й краєзнавство загалом відійшли на другий план. Головне завдання було – не дати ворогові окупувати нашу країну. Згодом, коли стало зрозуміло, що росіяни цілеспрямовано знищують краєзнавчу спадщину міст сходу і півдня країни, фальсифікують як місцеву, так і загальну історію України, я продовжив досліджувати коломийські будівлі як місця пам’яті людей, які займалися благодійною, культурною, політичною діяльністю на благо Коломиї. Звісно, я не забував пропозицію Валерія Ковтуна стосовно книжки. Коли стало зрозуміло, що накопичилося багато матеріалів про коломийські будівлі, на початку січня 2023 року таки наважився у месенджері написати Валерію Івановичу, що погоджуюся на його пропозицію.
Згодом мав зустрічі з ним декілька разів. Одного разу Валерій Ковтун повідомив про те, що сконтактувався з Мирославою Кочержук з приводу майбутньої книжки у співавторстві зі мною. Вона люб’язно погодилася. Відбулася зустріч у кабінеті директорки Музею (на той час його очолювала Уляна Мандрусяк), де зібралися я, Мирослава Кочержук, пані директорка і Валерій Ковтун. Ми почали будувати стратегію книговидання: які приблизні строки для зібрання матеріалів, редагування, верстки та ін. Валерій Ковтун дав нам час до вересня.
Я зі свого боку склав свої статті в один файл, надіслав на електронну пошту Мирославі Кочержук. Мирослава Володимирівна усе тотально відредагувала: перевірявся кожен факт, кожне речення, кожний розділовий знак. Важко уявити читачам, яка це копітка робота, але ми розуміли: книга має бути доступною і цікавою для читача. Редагування і перевірка тривали до вересня, до редагування долучилися філологи з педагогічного коледжу. У грудні Мирослава Кочержук надіслала готовий варіант у друкарню імені Шухевича, де професійно зробили верстку.
У процесі верстки виникла вагома проблема – пошук фотографій до кожної будівлі. Для деяких кам’яниць фото шукав сам музей, а для багатьох мені довелося фотографувати сучасний вигляд. Стався один випадок, коли продавчиня магазину мене висварила за фотографування будівель і погрожувала викликати поліцію. Я зміг пояснити, що фотографії потрібні для верстки книжки про коломийські будівлі. Згодом рецензію і передмову до книги люб’язно написав професор Іван Монолатій. Книга була майже готова.
Пошуком фінансів для видання займалися вже нинішній директор Музею історії міста Коломиї Юрій Плекан і директор педагогічного коледжу Валерій Ковтун. У квітні стало відомо, що друк книжки успішно розпочався. У травні Валерій Іванович повідомив мені дату презентації – 13 червня 2024 року.
Варто розповісти історію, яка б прямо вплинула на презентацію. У середині травня деканат фізичного факультет Львівського національного університету, де я і зараз навчаюся, оприлюднив розклад іспитів. 13 червня було зазначено, як дата іспиту з термодинаміки. Дата презентації була вже остаточно визначена, тож мені довелося розбиратися з цим у деканаті свого вишу. Декану я все розповів про книжку і про презентацію. Пощастило, що викладач термодинаміки викладав у всіх групах і мав перший іспит 5 червня. Я зустрівся з ним, повідомив поважну причину перенесення екзамену на інший день. Він погодився. 5 червня я успішно склав іспит, а після приїзду до Коломиї почав активно готуватися до презентації. Далі читачеві вже все відомо: 13 червня у актовій залі Коломийського педагогічного коледжу була представлена перша частина книги «Про що мовчать коломийські будівлі».
Зараз активно триває пошук і збір матеріалів до другої частини книги. Щиро сподіваюся, що, попри складні часи, зможемо видати і наступну частину книги про коломийські будівлі.
Ілля КРИВОРУЧКО.
Оприлюднено в газеті “Вільний голос” за 10 квітня 2025 року.
