Dopeotter — Ескапізм (2024). Рецензія

Про ескапізм, або як правильно курити Шевченка...

Поверхнево Dopeotter здається типовим сценічним «Dope+name» стоунер-проєктом із жартівливим ухилом. Трохи глибше — аналогом медитативних космічних індо-практик Samsara Blues Experiment, але предметом цього експерименту є насичений, щільний сладж.

З одного боку, звучання далеко не відходить від вестернових традицій такої музики: трансцендентні блукання коридорами підсвідомого та вільне падіння у звук, неначе в абстракцію свіжонамальованої нейрографіки, сприймаються як свого роду арттерапія та саморефлексія. З іншого боку, Dopeotter продовжує вже загальновідомі та визнані світовою спільнотою «психоДЄЛОВ» мольфарські напрацювання, започатковані Soom.

Основною фішкою цього франківського ван-мен-бенд проєкту можна назвати його глибоку самоіронію у глибокій саморефлексії, що одночасно підкреслює гармонію між внутрішніми та зовнішніми світами. Автор не приховує свій (накурений) стан через складноконструктивний текст чи міфічні сюжети. Навпаки — своїм «потоковим» мисленням він дуже відверто ніби сміється з того, хто очікує від такої музики якоїсь філософської глибини чи одкровення. Найяскравіше це передає рядок: «сенсу не має — просто гарний рифф». Таким чином альбом ніби руйнує четверту стіну між слухачем та автором, між світом реальним та світом творчих ідей «тут і зараз» — він одночасно і тримає тут, і занурює тебе у тебе самого.

Українська мова та загалом знайомі конструкції (народних коломийок, наприклад, а іноді й очевидна іронія над застольними піснями типу «ой, хто п’є — тому наливайте» у треку «Сієста») роблять поріг входження максимально легким для людини з українським культурним кодом. Для того, хто хоч раз напивався під такі коломийки до безпам’ятства і може увійти в цей стан знову. Назва альбому неабияк точно підкреслює його звучання, а сам реліз, як не дивно, розкриває суть слова «ескапізм» не просто як явище, а як процес — це своєрідна його фіксація.

Що характерно, альбому вдається вловити цей перехідний стан між «до» і «після»: трансцендентний перехід у відчуженість, у інший світ чи банальне злиття з природою. Відтінків ескапізму тут багато, але він містить у собі ніби ехом і ознаки реальності, в якій ми чуємо, що все це існує лише тому, що комусь було нудно. Але те, що починалося з нудьги, набирає доволі серйозних обертів, і сам автор ніби втягується у процес... Навмисно чи ненавмисно — саме такий контраст і робить можливим та більш відчутним цей перехід, на якому і фокусується музична думка.

У цьому звуці, що завис між світами подібно до «антракту» в метро між пунктами А і Б, відчутне відлуння одночасно і ЖИТТЯ з усіма його радостями та матеріальною легковажністю (як-от кавер на «кусь-кусь»), так і ехо СМЕРТІ — її загробної, спустошеної Near Death Experience думи «Заповіт» на слова Шевченка, якого тут буквально скурили по лору. Ця легковажна серйозність альбому не сприймається як щось парадоксальне чи непоєднуване. Вона не здається глибокою філософією чи гумором, а навпаки — відображає якийсь ледь вловимий загальний закон, універсалію та діалектику.

Насправді подібні роботи-медіатори трансцендентального досвіду — неоціненні. Або ж безцінні, як і сам такий досвід. Тому тут не так важлива оцінка релізу, особливо для тих, хто зміг його відчути: цей досвід або відбувся, або ні. Краса — у вухах того, хто слухає. Це однозначно реліз для тих, хто часто дивиться крізь подібні речі ніби наскрізь, але водночас і всередину самого себе, створюючи сенс із чистої форми — як робить це сам музикант, наближаючись у цьому до Творця. Достатньо просто впустити цей звук у храм свого серця, щоб налаштуватися на одну з ним частоту.

Але якщо повернутися в суху об’єктивну реальність: формально це не щось нове (якщо взагалі має сенс фіксація змін подібної медитативної форми — від вібрацій тибетських гонгів до робіт стовпів сучасної «хапки» типу Sleep чи Soom). Географічно та ментально Soom є найближчим стильовим еквівалентом, бо все це насправді єдине у своїй суті. Тому Dopeotter і здається типовим «хорошистом» чисто об’єктивно, але істина полягає в тому, що це не потребує оцінювання — лише споглядання.