І віддав я серце моє тому,
щоб пізнати мудрість і пізнати безумство
та дурість: дізнався, що й це – мука духа;
тому що багато мудрості багато печалі;
і хто множить пізнання, множить скорботу.
Книга Екклезіаста 1;17,18
Коли ми блукаємо в наших потаємних думках, інколи потрапляємо в далекі закутки часу і просторів, що здаються нам зовсім чужими. Вони відкриваються нам як світи, що ніби й не знайомі, але водночас так близькі серцю. Ми дивуємося і все твердимо собі, що це всього лише фантазії, вигадки розуму. Для свідомості, можливо, цього й достатньо, але серце, як і раніше, "хитає головою", ніби показуючи нам: «Це не зовсім правда». Ми хочемо збагнути таємницю того, звідки це у нас, але вона постійно вислизає, манячи нас, як зірки на горизонті, до яких не дістатися, які не можна розглянути без телескопа, але які, проте, так прекрасні й так далекі.
Все, що нам потрібно, вже тут. Все, що здатне підтвердити, що ми не збрехали собі й не збожеволіли, виявляється в нашій реальності. Наше оточення, люди навколо, ситуації — усе це, безперечно, підтверджує нескінченне дежавю того, що відбувається. Ми здатні спостерігати за цими постійними спалахами, витягувати з них сюжети минулого, пізнаючи себе і отримуючи відчуття, що це вже було — і немає нічого нового на цій землі.
Картина світу починається з дитинства, перші мазки роблять батьки. Далі її «покращують» ровесники: одним чорними фарбами, іншим білими, замазуючи те, що батьки намагалися створити. Потім додаються різкі кольори громадської думки, де ніжні пастельні тони розмиваються чужими поглядами. Наші спроби взяти пензля й внести своє бачення стикаються зі стереотипами: «Це нереально, цього бути не може». І на якомусь етапі ми запитуємо себе: коли наш дитячий малюнок був покритий шаром чужих кольорів? Накладені абстрактні мазки визначають хід нашого життя — під назвою «програма життя як у всіх». Нам здається, що ми позбуваємося ілюзій і живемо заради майбутнього, але насправді ми живемо за чужим ескізом. Той, хто не пережив свою власну картину життя, намагається прожити наше, малюючи "як правильно".
Прозріння настає, коли ми наближаємося до кордону, де вже видно горизонт закінчення подорожі. Лише тоді ми починаємо розглядати абстракцію неповної картини, не помічаючи, що це вже не наш малюнок. Поринаючи все більше в минуле, ми розуміємо, що це — мистецтво чужого автора, хоч підпис стоїть наш. Чи є це трагедією, чи радощами, залежить від того, наскільки ми готові прийняти себе такими, які ми є, не шкодуючи про помилки і не індульгуючи в переживаннях, які часто виявляються чужими.
Ми прожили наше життя так, як прожили, правильно чи ні — не суть. Важливо лише те, що без усього, що сталося, ми б не були тими, ким є зараз. Наш досвід, очищений від наносних і чужих впливів, робить нас особистістю. І ця особистість — це наш окультизм, де окультист — це людина, що сприймає культуру, нав'язану нам, через призму власного досвіду. Такий шлях, така історія, такий вибір.
10.10.22
