На автоматизмі гортаю чати в Телеграмі. Телефон дзенькає, привертаючи увагу на чергове повідомлення в одному з них. В «Теплому Ламповому» проходить чергова комік-кон аніме-вечірка. Натовпи п’яних малоліток, музика, яка не надто й «вставляє», та відсутність знайомих обличь, окрім, хіба що, Черепа чи Кібальника. Що мені там робити зараз, розмінюючи четвертий вже десяток років? Старію? Можливо. А ось півтора десятка років тому, коли я й сам був такою малоліткою, все це виглядало зовсім інакше…
***
Автобус за спиною, висадивши пасажирів, продовжив свій рух в сторону Троєщини, а я… А що я? Посунув солом’яну касу на потилицю, перевірив, чи на місці каремат зі спальником, що були приторочені до рюкзака з уже теплим пивком всередині, і – гайда донизу. Сандалії шльопали по вологому від нещодавно пройдешнього дощу асфальту: цей звук перемішувався з відлунням саунд-чеку, що долинав з-під мосту. Наближаючись ближче до цієї тимчасової сцени під навісом, що були влаштовані там, під мостом, звук шльопання було чути все тихіше й тихіше. Він глушився шумним джемом акордів, видозмінених гітарними примочками. На сцені звучав геві метал.
Я не замовляв собі костюма, та й власноруч не шив його. Темно-сині джинси, однотонна сорочка, й сандалії на босу ногу – такий собі звичайнісінький прикид цивільної людини. Рейден, має бути непомітним серед людей, і лишень каса – азіатська конусоподібна солом’яна шляпа, яку я колись придбав собі в Криму – могла видати в моєму образі образ Бога Грому й захисника людства.
Побачив декількох знайомих дівчат, серед них – Надійку, що була в мантії Акацкі, в образі чи то Ітачі, чи то підмінного Мадари. Роззнайомився з її компанією, розговорився. Декілька літрових пляшок з пивком пішли у витрату, а за ними почало з’являтись і щось більш міцне, на кшталт "трьох топорів". Будучи людиною, яка з аніме дивилася лише Наруто й Короля-Шамана, й завітала сюди суто заради важкої музики та знайомих рольовиків-толкіністів, я був радий спілкуватися саме з тими, хто був в образі персонажів з цих двох сетингів. Орочімару та різні сінобі оточували мене, а на інших я мало зважав.
Вечоріло. Фестиваль вже давно почався, а я все ще сидів на карематі на піщаному березі, спиною до сцени. Переді мною розливався Борисфен, який тверезив своїм вологим прохолодним повітрям, а сонце, яке невпинно хилилось до обрію, лоскотало своїми м’якими, вечірніми променями. Я не знав і не пам’ятав ні назв гуртів, що там грали, ні назви самого фестивалю. Я лишень насолоджувався вже сухим прохолодним піском під босими ногами, та спілкуванням із Веронікою – своєю знайомою з фольклорної тусовки.
– А зараз на вас чекає косплей-дефіле! – проголосив ведучий у павзі між піснями. Судячи з програми фестивалю, після нього мали грати гедлайнери, тож варто було вже хоча б трохи долучитись до заходів, які влаштували організатори.
Підхопивши Ніку під руку, ми попрямували до сцени, на якій вже почали прогулюватись косплеєрки й косплеєри, вихваляючись своїми костюмами й артистичністю. Більшість із них були, звісно ж, дівчатами, які пошили свої плаття самостійно. Але були й хлопці. Тут була представлена ціла купа вигаданих всесвітів, починаючи зі Смертельної Битви й Варгамеру, й закінчуючи Варкрафтом, Зоряним Шляхом, чи світами Марвел і DC. І це ще не кажучи про аніме: Наруто, Щоденник Смерті, Принцеса в Обладунках, Король-Шаман, Зіро, й купа інших різних світів, створених митцями з країни «Крайнього Сходу», радували око відвідувачів. Костюми вражали своєю відвертістю чи складністю виконання, косплеєри – акторством чи акробатичними трюками, а діджеї – доречністю переходів між треками. Та ось, дефіле закінчилось, і в той час, як журі радилось, кому ж надати перші місця й винагороди, вийшли гедлайнери. Ними був ґурт Soul Thieves, а це означало лише одне: прийшов час слему. Не сидіти ж під такий файний та якісний павер-метал на піску, чи не так?
Через годину на сцені вже оголошували переможців конкурсу костюмів, серед яких була й моя подруга Надя. Я ж знову сидів на березі Дніпра, та стан мій був геть іншим. Драйвовим, енергійним, наповненим внутрішнім жаром та активністю. Розбита під час слему губа кровила, та я на це не дуже й зважав. Настрій був піднесений, бо слем – це не бійка, й там учасники відчувають не злість по відношенню до тих, хто ненароком дав у пику, а щось дуже схоже на братерство. Хтозна: можливо, бойовий гопак давав козакам ті самі емоції?
Сонце заходило, ховаючи в небі свої промені. На заміну йому сходила перша зірка. Пиво, яке було придбане вже на барі, через розбиту губу п’янило навіть сильніше, ніж те, тепле, яке я брав із собою. Ноги були складені у напівлотос, а спина притулена до Нікіної спини. Ми відпочивали після диких танців на біс під сценою. А далі… Далі будуть діджеї. Така музика для мене не була цікавою, та додому я не збирався. Пізній час, коли ходили вже останні маршрутки, встигаючи до опівночі довезти жителів міста до їхніх спальних районів, підкрався непомітно. Та я не квапився на громадський транспорт, вирішивши залишитись ночувати тут. Бо, на відміну від діджеїв, суспільство гарних дівчат мені було ой як до вподоби...
***
Ранок зустрів мене холодним повітрям та росою. Багаття догоріло вже давно, й навіть попіл вже не давав тепла. Поодинокі персонажі фантастичних вигаданих світів, розосередившись по пляжу, займаючись хто чим. Вероніка поїхала додому о другій ночі на таксі. Я залишився тут, та не тому, що грошей на тачку не було. Хоча зайвих грошей дійсно не було, я лишився через любов до такої атмосфери. Коли десь, у далечині, чутно звуки діджейських сетів, а ти лежиш собі біля теплого багаття, відчуваєш шурхотіння хвиль, що лоскочуть піщаний берег, та дивишся на ясні зорі. Травиш якісь байки із товаришами навколо, Надькою, й іншими анімешниками. Хедлайнерами, які приєднались до нас, бо тут було тепло й затишно: Влад, Жека, Антон, та інші учасники гурту виявились направду цікавими хлопами. Коли співаєш пісень під гітару, а потім… Потім фантазуєш про минуле, пригадуючи майбутнє. Це воістину прикордонний стан, що іноді накатувався після сутінок, на зламі світів Дня, і Ночі…
Гаряча кава, ще трохи пісень під гітару з Крадіями Душ та декілька запливів у водах Славутича ближче до полудня закріпили враження минувшого дня і ночі. Наставав час вертатися додому, тож каремат зі спальником зайняли свої місця в рюкзаку, на заміну теплому пиву, яким той був наповнений учора. Солом’яна каса захищала від теплового чи сонячного удару, створюючи таку необхідну зараз тінь, а босі ноги підіймали мене нагору, до зупинки, бо ж один із сандалів кудись подівся в учорашній нічній метушні. Рейден повертався додому.
