Француз Ніколя Амбер зацікавився Україною ще до повномасштабної війни, а після 2022 року почав активно вивчати українську мову, підтримувати Україну та зрештою переїхав до Львова. У соцмережах він став відомим як “француз, який вивчив українську за 10 місяців”, записував україномовні відео, популяризував українську культуру й часто коментував суспільно-політичні теми.
Останнім часом він різко вліз у дискусію про майбутню міграційну політику України, яка раптом “нізвідки” (?) навалилася на українців: став одним із публічних облич протестів проти трудової міграції, співстворив зі своєю українською дружиною петицію про “захист національного ринку праці”, а також почав активно переносити французький міграційний контекст на український, висловлюючись в стилі “Україна для українців!”. Отже, не для французів? Навколо цієї риторики розгорілася велика суспільна дискусія, якщо, звісно, можна так назвати фейсбучний срач.
Варто зауважити, що станом на сьогодні Україна не переживає жодної масової міграційної кризи. Саме тому насторожує, що раптово й агресивно почала розганятися риторика про навалу мігрантів і “Україну для українців”, не кажучи вже про різного роду стереотипи та історії з серії “я чула від тітки-тата-п’ятиюрідної сестри. Дискусія про майбутню міграційну політику потрібна, але паніка навколо неї зараз значно випереджає реальність.
Я не знаю, чи Ніколя агент Кремля, чи ні. І не думаю, що це питання тут головне. Швидше за все, він щиро не усвідомлює шкоди від власної риторики й того, що його контекст не є прикладним до України.
Україна — не Франція
Україна не є країною з багатовіковою історією постколоніальної міграції. Не країна, де кілька поколінь уже виросли в реальності великого культурного змішування. Наш контекст — це СРСР, ізоляція, мінімум імміграції та величезна кількість людей, які буквально майже не контактували з іноземцями, але роками читали й концентрувалися на найгірших історіях про міграцію в инших країнах. Тому українська розмова про міграцію дуже часто будується не на реальному досвіді співжиття з людьми инших культур, а на страхах, проєкціях і чужих паніках. Наш мозок узагалі схильний хапатися за негативні події й узагальнювати речі, базуючись саме на негативних історіях. Це захисний механізм, а не об'єктивність чи знання.
У кожної країни своя модель
Наприклад, в ОАЕ — мультикультурне середовище, яке дуже жорстко регулюється: правила, штрафи, контроль, камери всюди. Завдяки цьому контролю ОАЕ стало найбезпечнішим середовищем, у якому мені доводилося бувати. Я жила в ОАЕ 6 років, а зараз живу у Швеції, тобто так, у Швеції я почуваюся менш безпечно.
ОАЕ — це мультикультурне, а не міжкультурне середовище. Мультикультурність сама по собі не означає взаємодію між культурами. Люди можуть жити поруч десятиліттями й майже не перетинатися по-справжньому. Не мати спільного простору, спільного досвіду, взаємного впливу. Це проблема.
Але ми можемо ознайомитися з міграційними політиками різних країн і навчитися на їхніх досвідах. Досвід однієї країни нам ніяк не допоможе. Ситуація України унікальна і дуже вразлива.
Конвівіальність та культурно-чутливе відновлення
Все це я зараз активно вивчаю в університеті, і саме там дізналася про таке поняття як конвівіальність.
Конвівіальність — це не асиміляція. Не “станьте такими, як ми”, не стирання відмінностей і не ґеттоїзація, де всі існують окремо й бояться одне одного. Це здатність дуже різних людей жити разом без культу “чистоти”, без етнічної ієрархії та без одержимости поділом на “своїх” і “чужих”. Це про співіснування, взаємодію, людський контакт і спільний простір.
Коли шведка сказала мені: “все в тебе буде добре, ти ж робиш усе для того, щоб стати шведкою”, у мене очі на лоба полізли. Бо ні, я не роблю анічогісінько для того, щоб стати шведкою. Я українка і завжди нею буду. Те, що я роблю, називається інтеграція: вчу мову, місцеві звичаї, стараюся не шкодити, а приносити користь, зрозуміти місцеву культуру та познайомити з власною, будувати мости.
Я зараз дотична до проєкту, присвяченого відновленню України, і страшенно радію, що діалог починає звучати мовою етики. Ми говоримо про формування тієї України, якою ми хочемо її бачити: демократичної, відповідальної, зі збереженими локальними ідентичностями, природо- та людиноорієнтованої, освіченої, стійкої. Ми називаємо це культурно-чутливим відновленням. Ми говоримо про діалог та партисипативність — поняття, дуже близькі до тієї конвівіальности, яка зараз активно обговорюється в академічних колах.
Україна ВЖЕ є багатокультурною
Але ці культури часто невидимі. Мало хто з українців узагалі зможе назвати всі наші національні меншини. Кримські татари, караїми, кримчаки, роми, ґаґаузи, болгари, угорці, румуни, греки Приазов’я, євреї, поляки, азербайджанці, вірмени, молдовани — це теж Україна. Це теж українці. І те, що вони часто лишаються невидимими в суспільному уявленні, — це проблема, бо права національних меншин — це теж про права українців.
Риторика та міграційна політика України
Міграційна політика в Україні справді має бути дуже обережною й продуманою. Ми — травмоване, виснажене суспільство у стані виживання. Очевидно, що потрібні перевірки безпеки, чіткі правила, контроль нелегальної міграції, адекватна політика співіснування, недопущення соціальної ізоляції, підтримка українців, які хочуть повернутися. Очевидно, що це актуально.
Так, зараз навали мігрантів нема, але говорити про це треба вже зараз. Зважмо на те, що жодні програми повернення українців не повернуть усіх українців, тим паче в час, коли війна все ще триває. Тож говорити треба, питання лише якою мовою.
Бо коли людина пише про “природну і очевидну національну перевагу” (Ніколя), це вже мова етнічної зверхности.
Нація — це не “природна перевага”
Нація — не біологічна категорія й не природна ієрархія людей. А те, що він називає “перевагою”, — це привілейованість більшости у власній державі. І ця привілейованість мала б використовуватись відповідально — на допомогу иншим, а не для приниження инших людей.
Мене особливо вразив момент, де він пише про “розпад культурної єдности” Франції через міграцію. Бо для мене культурна єдність — це не етнічна однорідність, не відсутність инших людей і точно не страх перед ними. Як вразив і момент, де в иншому пості він фактично називає всіх инакодумців "ворогами". Це я ворог?
Я жила з людьми різних національностей і в різних країнах. Для мене немає більшої цінности, аніж різноманіття цього світу. Це щоденні дози краси, нюансів і приводів для живої дискусії. Етнічна зверхність завжди починається з того, що людина перестає бачити в инших просто людей.
Діалог
Як людина, яка вивчає міграцію і глибоко цікавиться цією темою, я особисто запропонувала діалог навколо його петиції ще до її публікації. Бо в тій петиції є як резонні речі, так і вкрай нереалістичні. Але, схоже, пану не потрібен був діалог. І це дуже показово.
Демократія — це не лише право висловлювати страхи. Це ще й здатність чути складніші позиції, ніж “зупинити це із самого початку”. Чути нюанси, обговорювати, приймати спільні рішення.
Я не кажу, що всі переживання щодо міграції автоматично є расизмом. Потурбуватися про контрольовану міграцію — абсолютно нормально і потрібно. Я мрію пробратися в цю сферу, щоб повпливати, і докладаю до цього зусиль. Але вислови про “природну національну перевагу” — це риторика, яку історично надто легко обігрують ультраправі, нацисти і, звісно, російська пропаганда.
Пан дуже механічно проєктує французький контекст на український. І навіть якщо в нього благі наміри, його риторика розпалює ворожнечу буквально в одному реченні з "християнськими цінностями". І це не ок.
Діалог — велкам, хамство, зверхність і істерика — ні.
