Для університетського курсу з міжкультурної комунікації я нещодавно написала есе про Ханну Арендт і скандал навколо її книги Айхман у Єрусалимі. Ханна та її “банальність зла” захоплювали мене ще задовго до детальнішого знайомства, а опісля мене захопила ідея використання цього прикладу для дослідження того, чому ми слухаємо сракою. Я пробувала аналізувати це раніше на прикладі побутової комунікації, але тоді мені бракувало теоретичної бази.
Контекст
Айхман у Єрусалимі: Звіт про банальність зла (1963) залишається одним із найбільш дискусійних текстів ХХ століття. Роблячи репортаж з Єрусалимського процесу, Арендт описала Айхмана як звичайного бюрократа, чия жорстокість виникла не з фанатизму чи садизму, а з нездатности критично думати про моральні наслідки своїх дій — те, що вона назвала «банальністю зла». Вона також розглянула роль окремих юденратів у виконанні наказів нацистської адміністрації — тему, яка суперечила поширеному уявленню про жертв як повністю пасивних і тому викликала глибоку моральну полеміку. Через два десятиліття після публікації книги, Ірвінг Хау охарактеризував початок 1960-х як “громадянську війну” серед нью-йоркських інтелектуалів у сенсі реакцій на працю Арендт. З боку єврейських інтелектуалів і організацій Арендт звинувачували у холодності, зверхності та відсутності солідарности; з боку мас-медійних критиків — у хибному розумінні природи зла й неправомірній іронії. Лише невелика частина оглядачів побачила у її тексті філософську глибину; ширше визнання прийшло пізніше, здебільшого у 1980-х.
Айхман як явище, а не монстр
Попри очікування публіки, Арендт не прагнула демонізувати Айхмана. Він радше видався їй комічно посереднім зі своїми бюрократичними кліше і педантичною кооперацією в суді, незважаючи на приреченість. Те, що він заслуговує на страту настільки не викликало у неї сумнівів, наскільки й потреби в обговоренні. Натомість Арендт розглянула Айхмана як явище — бездумність, кар’єризм, бюрократія, посередність. Це була людина, яка «просто добре робила свою роботу», відправляючи мільйони на смерть.
Айхман відігравав ключову роль у логістиці Голокосту, відповідаючи за депортацію мільйонів людей — переважно євреїв, але також ромів, людей з інвалідністю, політичних в’язнів, гомосексуальних людей, радянських військовополонених, Свідків Єгови та инших груп, яких нацисти вважали «небажаними». Арендт підкреслювала, що йдеться не лише про злочин проти євреїв, а про злочин проти людства, позбавляючи таким чином євреїв їхнього статусу “особливих”. З живого втілення зла, свідомого вбивці, Айхман раптом став звичайним бюрократом, із жертв євреї раптом стали звичайними людьми, тому багато хто сприйняв це як атаку.
«Ця справа була побудована на тому, що євреї пережили, а не на тому, що зробив Айхман»
Ханна Арендт — Айхман у Єрусалимі: Звіт про банальність зла (1963)
Ханна описує судову залу та судовий процес як театр та цирк. Люди зібралися тут не для суду над злочинами однієї людини, а для драми з Айхманом у ролі Азазеля. Поки емоції зашкалювали, Арендт концентрувалася на спостереженнях та зборі фактів. Вона описала все це у серії статей для New Yorker не з позиції жертви Голокосту, єврейки чи судді, але з позиції мислительки — чого нас може навчити ця історія? про що вона насправді? як працює зло? що, коли кожен із нас, хто відмовився мислити, співтворить тим самим зло?
«Банальність рецепції»: чому ми чуємо не те, що нам кажуть
Арендт запропонувала публіці зовсім не те, чого публіка очікувала. Як представниця єврейської спільноти та безпосередня жертва Голокосту, Арендт мала засудити Айхмана, підкреслити його монструозність, наголосити на стражданнях єврейського народу. І тоді ми могли б вивести термін “банальність Арендт”. Натомість вона говорила з “третього місця”, з позиції незалежної мислительки, що формує сенси у процесі писання, не втрачаючи при цьому й власної ідентичности, гумору, іронічного тону.
Усе це було неприпустимо, невчасно, холоднокровно, зверхньо щодо євреїв. Плювок в обличчя спільноті, відмова від власного єврейства, наїзд, словом усім, чим воно насправді не було. Від Арендт відмовилися близькі друзі, а університет, де вона викладала, спробував її прогнати. Однак молодше покоління студентів, які не пережили травми Голокосту безпосередньо, було відкритішим до об’єктивного мислення і залишалося на її боці. Чому ж Арендт не почуло старше покоління критиків?
Кайрос, контекст, травма, емоції, очікування
Тому що критики сприйняли її текст не як філософський аналіз, а як втручання в колективну травму, яка ще не загоїлася. Для них Голокост залишався не історичним фактом, а живою раною, і будь-який тон, що не збігався з очікуваним емоційним регістром — тоном скорботи, солідарности, обурення — сприймався як холодність або зрада. Їхні культурні та емоційні рамки були сформовані досвідом виживання, втрат і боротьби за пам’ять. У цих рамках аналіз злочину як прояву бюрократичної бездумности звучав як небажання назвати зло злом. Критика юденратів здавалася атакою на жертв, а відмова від національного «ми» — делегітимізацією спільноти, яка намагалася відновити свою гідність після катастрофи.
У цьому й полягав розрив: Арендт говорила про механізми зла, а її критики чули оцінку жертв. Вона описувала явище, а вони сприймали це як моральну позицію. Її аналітичний тон різав по живому, бо не відповідав ритуальному, сакральному способу осмислення трагедії, який був необхідний тим, хто пережив Голокост або зростав у його тіні. Тобто вони не почули Арендт не тому, що вона помилилася, а тому, що вони чекали зовсім иншої мови — мови спільної травми, а не мови критичного мислення.
Наші звички, культурні лінзи, емоції та автоматичні асоціації здатні повністю спотворити те, що нам кажуть. Люди не є роботами: у тексті завжди присутня ідентичність автора, так само як і ідентичність читача. І те, й инше впливає на тлумачення. А ще є контекст і час. Критики мали справу не з самим текстом Арендт, а з власними очікуваннями та інтерпретаціями.
Поляризована комунікація як ґрунт для нерозуміння
У цьому контексті важливо також згадати те, що дослідник Роберт Арнетт називає поляризованою комунікацією. Він описує її як ситуацію, коли спілкування розколюється на два табори, кожен з яких переконаний у власній правоті й неспроможний хоча б припустити, що инша сторона може мати рацію. Як пише Арнетт (1986), головною проблемою людської спільноти є комунікація, в якій
«виявляється нездатність вважати власну позицію хибною, а думку иншого — правдивою; спілкування перетворюється на риторику “ми маємо рацію, а вони помиляються”».
Саме це й сталося у випадку Арендт. Її текст сприймали не як аналіз, а як позицію «не з того боку»; не як філософське осмислення, а як «неправильну реакцію». Її читали у поляризованій координатній сітці — і тому майже не чули.
Наративні рамки й колективна травма
Люди орієнтуються на знайомі, послідовні, історії: жертва → злочинець → справедливість → катарсис. Позиція Арендт зруйнувала цю послідовність. Вона не взяла участи у ритуалі спільної скорботи і говорила не про «єврейський біль», а про людську мисленнєву порожнечу, яка й призводить до зла.
Контекст також зробив свою роботу: минуло менш як двадцять років від Голокосту, і публіка ще жила в режимі травми. Емоційний регістр того часу вимагав від Арендт однієї тональности, але вона обрала иншу — раціональну.
Чому це актуально зараз
Сучасний інформаційний простір дуже подібний до того контексту. Ми живемо у час, коли емоційний тон часто важливіший за зміст. Більше того, ми живемо не лише в пост-травматичний час, а й у момент, коли травма відбувається. Постійно виникають ситуації, де комусь приписують «неправо» щось писати чи писати у певний спосіб чи час; де люди реагують не на ідеї, а на власні проєкції; де хтось дорікає иншому за те, що тема видалася «неактуальною», поза контекстом, або емоційно недоречною («радісний пост у день трауру»).
Про це можна говорити як про питання етики, але водночас відмова мислити й чути і є банальністю рецепції: коли ми чуємо лише те, що емоційно дозволено, коли вимагаємо від инших «правильного» регістру, коли плутаємо очікування з реальністю, коли відповідаємо не на текст, а на власні припущення про нього, коли розповідаємо иншим як вони мають поводитися.
Як зменшити банальність рецепції
Щоб уникнути ефекту банальности рецепції, важливо практикувати усвідомлене слухання. Це означає намагатися чути не лише емоційні сигнали, а й фактичний зміст того, що говорить співрозмовник, відокремлюючи власні очікування від реальної інформації. Корисно також перевіряти власні передумови та ставити собі питання: який мій емоційний чи культурний фільтр спотворює сприйняття? Якщо в дискусії вимальовується мислення “ми проти них” — це поляризоване мислення, помилкове — правда має значно більше граней.
Активне запитування допомагає уточнити значення слів иншого: наприклад, «Що ви мали на увазі, кажучи “…”?» або «Чи правильно я зрозуміла вашу думку?». Важливо також утримуватися від автоматичного судження та не реагувати одразу через власні очікування, даючи собі час на роздуми.
Ми не можемо змусити инших чути те, що ми насправді кажемо. Ми не можемо контролювати чужі триґери, досвіди, історії, поколіннєві травми чи очікування. Єдине, що залишається під нашим впливом, — припинити визначати, якими инші “мають бути”, і зосередитися на тому, що можемо робити самі: говорити настільки ясно, наскільки дозволяє ситуація; уточнювати сенси, коли їх спотворюють; не плутати власне емоційне очікування з тим, що справді сказано. Це не гарантує порозуміння, але створює для нього простір. А решта — вибір і відповідальність читача не менше, ніж автора.
Розпізнавання різних комунікаційних стилів допомагає краще орієнтуватися у розмові: деякі люди спілкуються аналітично, инші — емоційно, і це не робить їх «неправильними». Після взаємодії корисно провести рефлексію, аналізуючи власну реакцію та те, що вплинуло на сприйняття, а що на зміст повідомлення. А можна просто читати сракою, творити срачі й розповідати людям, якими вони мають бути — вибір за нами.
