Людям притаманно скороненавидіти. Назбирана в буднях лють на побутові дрібниці, на все, що випадає з зони нашого контролю, потребує виходу, і медійний наратив часто підкидає, куди її спрямувати. Там усе чітко пояснено: є добро, є зло, зло нападає на добро й має бути покаране. Трьох правд бути не може, бо це надто складно для скороненависти, де можна викинути свій негатив.
Скороненависть
Люди заходять у соцмережі й ставлять злі смайли під арґументами, сиплять люттю замість дискусії. Багато хто при цьому ніколи не мав особистого досвіду спілкування з тими, на кого спрямовує свій гнів, але всі пам’ятають, як у 2001 році по телевізору мальовниче падали дві вежі, і винною миттєво стала ціла «раса терористів». Людям, які ставлять злі смайли й сиплють прокльонами, часто бракує ширшого досвіду, що дозволив би побачити складність инших. Та й не цікаво це, адже куди тоді викидати лють.
Коли у 2007 році я вперше приїхала до Харкова, я швидко його зненавиділа. Жахливо русифіковане місто з хамовитими людьми. Гидке, гидке місто, в якому мені довелося жити п’ять місяців. У 2021 році я повернулась туди вдруге й відкрила для себе зовсім иншу його сторону: україномовну культурну спільноту, кафе, де російська була заборонена. Щасливі дні реконструкції міста у моїй голові та душі. Те саме місто, яке надцять років тому я зненавиділа, через кілька років довелося щиро оплакувати, дивлячись на руїни.
Так само мій друг спершу з’їздив до Ізраїля, а тоді до Ґази й повернувся з однозначними враженнями, створеними контрастом: прогресивний сучасний Тель-Авів, у який вкладено безмежні кошти, супроти затурканої, брудної, відрізаної від світу Ґази з замурзаними дітьми, що чіпляються до туристів.
Я ніколи не була в Ґазі, але була в кількох арабських країнах і шість років прожила в одній із них. Я бачила два дуже різні арабські світи. Бачила бідних і неосвічених, бачила інтелектуалів і творців. Бачила вигнанців з Палестини, які знайшли притулок у Лівані, без паспорта. Бачила паспорти, де країною походження значиться «окуповані території Палестини». Бачила людей, які зберігають ключі від украдених домівок у далекі шістдесяті. Бачила палестинське мистецтво, вишивку, посуд, знамениті постери «Визит Палестайн», що любовно висять у багатьох родинах і є символом надії: одного дня це стане реальністю, і вони зможуть запрошувати людей у гості не під прицілом, не питаючи дозволу в окупанта. А головне — ми мали багато спільних трапез.
Нація — не моноліт
Я ніколи не припиню повторювати: жодна нація не моноліт. Нація — це штучний політичний конструкт, натягнутий на народи, як сова на глобус. Під цим словом ховаються дуже різні люди, які однак відчувають спільність і мають право бути разом та жити на своїй землі. Мають право на воду, їжу, медицину, освіту й елементарне відчуття безпеки. Ненавидіти «націю» безглуздо, так само як ненавидіти расу чи стать. Ненависть не захищає від лиха.
Нині ми ненавидимо росію, і це зрозуміло. Десь там, на задвірках мозку, існує раціональний рівень, що підказує: є винятки, люди, яким не промили мозок, які висловилися проти війни, які збирали кошти на підтримку України. Але нині, в умовах війни, у нас немає морального простору шукати там щось добре. Спершу треба вижити, тоді відновитися — а про все решта мозок зараз навіть подумати не може. Ми в режимі виживання. І все ж ми співжили навіть після серії голодоморів. Неймовірно, але факт.
Та ми не мусимо сліпо ділити на чорне й біле все инше навколо, приміряючи на все власний трагічний досвід. Світ складається з багатьох правд і неправд, з наративів, розказаних політиками, й низових історій, яких, на жаль, часто немає в підручниках. Світ складний, як і кожна окрема людина у ньому. Легко лише ставати на одну сторону й скороненавидіти, не вглядаючись у відтінки, не чуючи історій.
Спільний досвід
Нещодавно я дізналась про таке явище, як коменсальність. Це спільна їжа й пиття, які стають позитивним єднаючим досвідом. Так і росіяни мають друзів — хтось із ними їв.
У Ліберії існує форма розв’язання суспільних суперечок, коли всі сторони та їхні родини збираються разом, вислуховують одні одних, а тоді той, кого визнано винним, зобов’язаний пригостити всіх їжею та напоями. Спільна трапеза завершує конфлікт. Схожі практики існують і в инших африканських країнах.
У деяких африканських племенах існує звичай одружуватися винятково між кланами. Коли між ними виникає суперечка, спорідненість згладжує гострі кути, а мотивація владнати справу значно зростає. Міжнародні шлюби так само згладжують кути, знайомлять родини і друзів, змушують людей відстоювати нових своїх перед своїми старими й навпаки. Міжнародні діти — це щось особливе, вони автоматично представляють народи обох батьків та медіюють їх. Часом мені здається, що саме на цих маленьких союзах і тримається світ, як колись від воєн рятувалися міжнародними королівськими шлюбами.
Подорожуючи, ми рідко скаржимося на негостинність — зазвичай гостям усюди раді, приймають як рідних, розділяють із ними їжу, діляться історіями. І після цього не лишається місця для ненависти. Тоді несеш ці історії далі, але той, хто їх не чув і не пережив особисто, не завжди готовий дати місце иншому у своєму серці. Мабуть, вихід у тому, щоб бачити людей раніше, ніж чути про них наративи, які обов’язково комусь вигідні. А лють? Її можна спрямувати на прийняття відповідальности і маленькі щоденні зусилля.
