Деякі рани ми успадковуємо. Инші — отримуємо, намагаючись зрозуміти світ.
Коли я була маленькою, я хотіла написати книжку про Голокост. Я відчувала глибоке, інстинктивне прагнення збагнути, як подібне безумство взагалі могло статися — як можливо, що насильство такого масштабу стало реальністю, і чому люди дозволили цьому трапитися.
Якось мама запитала мене: «А чому б тобі не написати книжку про Голодомор в Україні, адже ти українка?» Вона мала рацію. Мільйони українців були заморені голодом у серії жорстоких голодоморів, штучно створених радянською владою, і досі багато країн вагаються, чи визнавати ці голодомори геноцидом.
Та мене все одно тягнуло до теми Голокосту. Можливо, через те, що про нього більше писали в книжках, знімали фільми, він глибше увійшов у глобальну свідомість. Під час Голокосту лише в Україні було вбито понад 1,5 мільйона євреїв. До Другої світової війни Україна була домом для численної, живої єврейської спільноти з багатою культурою та традиціями. В українців складна й подекуди болісна історія стосунків з єврейським народом.
Можливо, навіть тоді я вже підсвідомо шукала закономірності між глобальними трагедіями. Адже такі закономірності існують.
Моє українське походження частково пояснює, чому ідеї свободи та жах убивства настільки глибоко відгукуються всередині. Я завжди відчувала тісний зв’язок між особистою ідентичністю та колективною ідентичністю України. Але свобода, як я її розумію, виходить за межі національности. Вона означає прийняття розмаїття, пошук зв’язку, здатність бачити перспективу як частину цілого.
Саме тому я не можу писати тільки про Україну — навіть зараз, особливо зараз, коли Україну знову намагаються стерти, разом із її народом і культурою. Багатьом важко говорити про власні травми. Для мене, бачачи нищення рідної землі та народу, не можливо заплющити очі на ширший ландшафт насильства — і системи, що його живлять. Геноцид — проблема світового масштабу.
Дивитися на ширший контекст — це не спроба зменшити чийсь біль. Це спроба зрозуміти, бодай частково, власні рани, а також залишатися в контексті, засвідчуючи рани инших. Навіть якщо я не можу нічого виправити власноруч, то можу назвати речі своїми іменами — а це може дати ясність, полегшення і, можливо, навіть шлях уперед.
Те, що відбувається в Україні, Ґазі, Ізраїлі — має корені. І хоч відповіді складні, вони не є абсолютно недоступними. Однак між історіями України-Росії та Палестини-Ізраїлю є ґрунтовна різниця. У випадку України легко розрізнити, де добро, а де зло: Росія — нападник, Україна — жертва. У випадку Палестини-Ізраїлю є спокуса спростити все до тієї ж моделі, але там — зовсім инша історія, і порівнювати їх чи обирати сторони — безглуздо.
«Якщо я маю померти, ти маєш жити, щоб розповісти мою історію.»
Нещодавно я прочитала Якщо я маю вмерти Рефата Аларіра. Книжки такого типу є вкрай важливими, бо дають змогу побачити палестинську перспективу того, що відбується в Ґазі — через особисті історії. Я навіть боюся називати це «перспективою», бо для мільйонів людей у Ґазі це не точка зору, а реальність життя — і смерти.
Та ця книжка вкотре змусила мене подумати про те, що все у світі побудовано на взаємозв’язках і комунікації, і як важливо обирати правильну риторику — і дії, що слідують за нею. У книжці Аларір розповідає, як вчив студентів бачити силу в слові, як у зброї. Але потім гірко називає це брехнею. Бо що таке слово проти ракети — тієї самої ракети, що врешті його й убила? Але ось: ракета не змогла знищити його слово.
Я підхоплюю це слово. Я наполягаю: слово — це зброя. Часто пригноблювачі розуміють це краще, ніж жертви, що потопають у безсиллі. Саме тому першими вони намагаються знищити тих, хто говорить — тих, хто поширює слово. Бо слово — це загроза владі. І одна з причин, чому всі знають про Голокост, але не чули про подібні трагедії — це те, що Голокост добре задокументували, він мав живі свідчення і потужний сторітелінг.
Голокост мав би стати універсальним попередженням людству про небезпеку дегуманізації та геноциду. Але цього не сталося. Це не сформувало співчуття до всіх жертв масового насильства. Гасло «Ніколи знову» залишилося майже виключно в єврейській спільноті — попри намагання правозахисників поширити сенс цього вислову. Не тільки євреїв не можна вбивати. Вбивати не можна взагалі. Геноцид — це зло. Насильство — це зло. І воно ніколи не має бути прийнятним.
Ми не можемо особисто взяти і вирішити цей багаторічний комплексний підхід. Але це не означає, що ми маємо обрати сторону, визнаючи тим самим, що вбивства по иншу сторону — це ок.
Після успішної української операції Павутина я відчула особливу гордість щодо відсутности людських жертв. На війні таке можливо рідко. Але це добре підкреслило нашу різницю з ворогом — там, де можливо уникнути жертв серед цивільних, українці це роблять. Врешті наша ціль — не винищення росіян — хоч з позиції болю ніхто й не проти їхнього зникнення — а власне виживання, як фізичне, так і ідентичности.
Оскільки у випадку історії Палестини-Ізраїлю немає простих рішень, мозок багатьох готовий пожертвувати невинними людьми — лиш би це закінчилось. Хочеться вам цього чи ні — це підтримка геноциду. Що ми можемо зробити натомість — це проаналізувати, чому деякі українці “уболівають” за Ізраїль, і чому деякі — за Палестину. А тоді припинити уболівати, адже це реальні людські життя, а не футбол, чи змагання кому болячіше. Жоден досвід не є менш важливим, якщо він породжений системним насильством — це називається етикою взаємного визнання.
Є речі, яких світ має навчитися, щоб вийти з порочного кола домінантного суспільства: це політика пам’яти (Paul Ricoeur), де пам’ять стає діалогічною, а не монопольною; деколоніальні підходи (Frantz Fanon, Achille Mbembe), які вимагають слухати маргіналізовані голоси, а не тільки центри сили; феміністична етика турботи (Joan Tronto, Carol Gilligan), яка наголошує на зв’язках і вразливості замість влади і контролю.
Етика взаємного визнання не вимагає від нас “стати на чийсь бік” у конфлікті, а вимагає бачити людське в кожній постаті насильства, розпізнавати структури, які призводять до знищення, і працювати на деескалацію через емпатію, а не поляризацію.
Утома від складности → моральна апатія → толерування зла
Це — діагноз того, що Славой Жижек назвав цинічним розумом: коли складність проблеми, емоційна втома або когнітивна перевантаженість призводять до моральної раціоналізації жорстокости. Люди схильні “делегувати” складні рішення сильним гравцям — державам, арміям, коаліціям — навіть коли ці рішення включають етнічне очищення чи масові страти.
Психологічно це виглядає як спроба зняти з себе відповідальність: якщо “ніхто не може точно знати, що правда”, то моральний компас замикається, і формується нульова етика — стан, де “аби це скінчилося” виправдовує будь-які дії. Але з точки зору етики це — участь у підтримці геноциду через відмову від позиції. І це ми спостерігачі з боку (хай і під тиском власної війни) — а уявіть як почуваються люди, що перебувають у цьому безпосередньо, — на прикладі нашого ставлення до росіян. Але там це — з обох боків.
“Уболівання” як симуляція солідарности і редукція складности
“Уболівання” — це механізм спрощення складних політичних процесів до емоційної бінарности: “наші — не наші”, “добрі — злі”, “жертва — кат”. Це психологічна економія солідарности, у якій складні системні конфлікти применшуються до наратива гри, де “правильна” сторона переможе.
Але така бінарність — ілюзія. Натомість, потрібна постбінарна етика солідарности, яка передбачає відмову від “порівняння болю”, увагу до контекстів насильства та визнання множинних, навіть суперечливих, правд. Якщо одна людина така комплексна й суперечлива, що казати про конфлікти між двома державами, повними суперечливих і комплексних людей?
Це особливо важливо для українського контексту: ми самі вимагаємо від світу розуміння нашої травми, але часом не готові визнати чужу без обов’язкової знижки на “але вони ж…”
Українська оптика: чому хтось за Ізраїль, а хтось за Палестину
Позиції українців в конфлікті Ізраїль–Палестина часто обумовлені різними факторами.
Історична пам’ять і травми. Деякі українці ототожнюють Ізраїль з державою, яка “виживає” серед ворожого оточення — подібно до України. Ізраїль змішується з геноцидом єврейського народу, що відбувся до заснування Ізраїлю. Инші бачать у палестинському досвіді колоніального підпорядкування паралелі з українською історією русифікації, витіснення, депортацій.
Політичні аналогії. Ізраїль сприймається як символ “західної сили”, підтриманий США — союзником України, тоді як Палестина — як уособлення пригнобленого, неозброєного народу, який бореться з окупацією.
Особисті та медійні наративи. Українці з досвідом роботи в Ізраїлі мають емоційний зв’язок із суспільством, яке дало їм роботу. Инші формують свою позицію на підставі соціальних мереж, де особисті історії та візуальний наратив (зруйновані лікарні, діти під завалами і висхлі від голоду) пробуджує емпатію до палестинців.
Ідеологічні мапи. Консервативні кола часто ототожнюють Ізраїль із правом на захист і “антитерором”. Ліберально-ліві — навпаки, вбачають у палестинському досвіді колоніальний травматизм і структурне насильство.
Політична лояльність → емоційна сліпота. Багато українців відчувають сильну підтримку Ізраїлю через те, що Ізраїль підтримав Україну в ООН, особисті зв’язки з родичами, які працюють або живуть в Ізраїлі, уявлення про Ізраїль як державу, яка “теж воює за виживання”, ідеологічну близькість до риторики “анти-тероризму”. Це формує лояльність до “своїх”, навіть коли ці “свої” вчиняють дії, які об’єктивно можуть бути кваліфіковані як злочини проти людства. В таких випадках включається моральна дисоціація — заперечення фактів, що руйнують етичний імідж союзника. Це явище схоже на когнітивний дисонанс: "Якщо Ізраїль — наш союзник, а союзники не можуть чинити геноцид, отже — геноциду нема."
Чому українці часто бачать лише сторону Ізраїлю, але не геноцид у Палестині
Недовіра до "лівого" та "десяти разів обманутого" дискурсу. В українському публічному полі часто панує дискредитація антиколоніального дискурсу, зокрема тому, що багато таких позицій транслюються або використовуються Росією у своїй пропаганді; деякі академічні та медійні кола на Заході не підтримали Україну 2022 року (або відмовлялись називати російське вторгнення колоніальним). Це формує інстинктивну недовіру до всіх дискурсів, які звучать схоже на ті, що озвучує Росія (навіть якщо ці тези справедливі — як у випадку палестинських жертв). Виходить парадокс: українці, які прагнуть, щоби їхній досвід колоніалізму визнавали, відкидають досвід инших народів, які перебувають у подібній системі пригнічення, тим самим відкриваючи Росії двері до инших вербальних маніпуляцій.
Універсалізація власної травми → інструменталізація поняття "геноцид". Українці мають свою історичну й сучасну травму геноциду — Голодомору, розкуркулення, депортацій, русифікації, а сьогодні — повномасштабної війни та спроби Росії знищити українську ідентичність. Це породжує ефект: "Ми — жертви справжнього геноциду. Инші ситуації — не настільки очевидні." Це явище називається моральна конкуренція жертв або монополізація пам’яти. Тобто коли група вважає своє страждання неповторним і заперечує, що инші також мають право на визнання подібної глибини болю. Звідси часто походить риторика:
"Це не геноцид — це війна. Геноцид — це те, що з нами."Колективна незрілість у міжнародній етиці. Україна ще не сформувала етичної зовнішньої політики, яка б виходила з власного досвіду і включала солідарність з иншими колонізованими, витісненими, зруйнованими спільнотами. У цьому сенсі, українське суспільство, попри власний болісний досвід, часто мислить за євроцентричною схемою: добрі союзники (Захід) ≠ злі варвари (инші); Ізраїль — “цивілізація”, Палестина — “хаос”; постколоніальна оптика вважається “модною забаганкою”, а не інструментом розуміння насильства.
Палестинський погляд
«Палестинець у Ґазі, народжений у 2008 році, пережив вже сім воєн: 2008–2009, 2012, 2014, 2021, 2022, 2023A, 2023B.»
— Рефат Аларір, Якщо я маю вмерти
Погляд Аларіра — як палестинця — полягає в тому, що Ізраїль не просто окуповує Палестину, а системно знищує палестинську ідентичність і сам народ. І важко уявити, щоб багато палестинців бачили це инакше. Це легко зрозуміти, якщо зважити, що Ізраїль атакує не лише військові об’єкти, а й будинки, школи, лікарні. Блокада обмежує постачання їжі, ліків, пального. Людям нікуди втекти. Навіть так звані «зони безпеки» бомбардують. Освіта знищена — палестинці позбавлені майбутнього.
Станом на початок 2025 року, супутникові знімки ООН (UNOSAT) та незалежні оцінки свідчать: близько 69% усіх будівель у Газі зруйновано або пошкоджено. І ця цифра тільки зростає.
Уявіть масштаб руйнувань: цілі квартали стерті з лиця землі, лікарні — в руїнах, школи — в попелі. І люди — все ще там, без води, їжі, медикаментів, даху над головою. Це не просто гуманітарна криза. Це крах цивільного життя.
Твердження, що Ізраїль завдає ударів лише по цілях, пов’язаних із ХАМАС, не витримує критики. Ще до атаки 7 жовтня 2023 року палестинці вже зазнавали масового насильства. Високі втрати серед цивільних, атаки на житлові будинки, школи, лікарні, і крайня щільність населення, де будь-які дії приречені на жертви серед мирного населення — усе це засвідчує инше. Це геноцид. Це створений голод. Це — факти.
Мені це болить ще й тому, що нагадує про український Голодомор. Тоді світ не знав, що відбувається. І досі знають далеко не всі. Не було інтернету, супутників, журналістики в реальному часі. Були окремі голоси, як-от Ґарет Джонс — та їх дискредитували. Гуманітарні організації існували, але не мали ані доступу, ані важелів впливу. СРСР закрив світові двері, і не існувало міжнародних законів, щоб їх відчинити.
Але сьогодні в нас є все: інтернет, супутники, правозахисники, свідчення, відео. І все одно — люди не хочуть дивитися. Нині це вже не про незнання — а вибір не бачити більше, ніж дозволяє зручна картина світу.
Я знову й знову питаю себе: якби світ справді знав про Голодомор — допоміг би? І якщо ми тепер знаємо про Ґазу — допоможемо?
Україна теж не отримує достатньої підтримки. Війну можна було зупинити ефективніше ще на початку повномасштабного вторгнення — якби світ діяв швидше. Реакція була пізньою і досі такою залишається. Війна в Україні стала буденністю і привертати увагу все важче.
Палестина привернула увагу світу лише тоді, коли діти почали помирати від голоду. Знову те саме: підтримка приходить тільки тоді, коли все вже надто пізно.
Та запитання Аларіра залишається: чому палестинці не отримують такої ж підтримки, як українці?
«Блондини з блакитними очима»
«Палестинці — не українці, щоб світ за них переживав, — пише Аларір. — Нас бомбить не Росія, щоб нам надсилали зброю. Ми не є переважно блондинами з блакитними очима. Ми не євреї. І через те, що ми “не такі”, нам доводиться голодувати, жити в страху, помирати — і ніхто навіть пальцем не поворухне.»
— Рефат Аларір, Якщо я маю вмерти
Це сильне і болюче висловлювання, зрозуміле з точки зору психології, яке пояснює байдужість світу одним словом: расизм. За цією логікою, Ізраїль безкарно чинить насильство — через расизм. Україна отримує підтримку — через расизм. Палестинці страждають — через расизм. Та висловлюючи це, Аларір сам відтворює расистське узагальнення.
Я чула подібне від багатьох арабів. Це глибоко емоційне, і часто — спосіб впоратися з нестерпним. Це логіка, яка дає бодай щось, за що можна триматися в хаосі. Але така рамка — хай і зрозуміла емоційно — не дає повної картини. Ба більше, вона може створити більше ворогів, ніж союзників. Але хто пояснить людині під прицілом про правильну риторику?
Правда така: українці, євреї, палестинці — це люди. Люди роблять хороше і погане. Люди відчувають. І, врешті-решт, — хтось ворушить пальцем, а хтось — ні, і від раси це не залежить. Узагальнення завжди небезпечні.
Чому Ґаза отримує менше підтримки
«Політики змагаються, хто надішле більше мільярдів Україні, але коли йдеться про людей з темнішою шкірою — вони зазнають повного фіаско. (...) Існує це глибоко вкорінене й нормалізоване в медіа й серед політиків арабофобське, антипалестинське й ісламофобське ставлення.»
— Рефат Аларір, Якщо я маю вмерти
Почнімо з иншого питання: чому Ізраїль отримує таку потужну підтримку?
Частково відповідь полягає в розгалужених політичних, економічних і культурних зв’язках Ізраїлю із західними урядами — особливо зі США та значною частиною Європи. Ці зв’язки підкріплюються контрактами на постачання зброї, обміном розвідданими, технологічною співпрацею та спільними геополітичними інтересами. Як результат, Ізраїль часто користується політичним захистом і прихильним висвітленням у мейнстрімній західній риториці.
Критику ізраїльської політики — навіть якщо вона спрямована виключно на дії держави — часто зустрічають звинуваченнями в антисемітизмі. І хоча иноді такі звинувачення справедливі, в инших випадках їх використовують маніпулятивно, створюючи ефект залякування. Багато журналістів, академіків та публічних осіб вагаються, перш ніж висловитися про страждання палестинців, боячись бути дискредитованими чи атакованими.
Під усім цим лежить ширше питання сприйняття — того, як Захід бачить арабський світ. Після відомого 11 вересня західні суспільства були просякнуті наративами, що пов’язують арабську або мусульманську ідентичність із тероризмом і радикалізмом. Це сформувало неусвідомлені упередження, притупило емпатію і зробило легшим ігнорування чи знецінення палестинського болю. Палестинців занадто часто зображають не як людей, які переживають окупацію, блокаду та виселення, а як загрозу — недовірливих, ірраціональних, навіть небезпечних.
Звична пропагандистська риторика стверджує, що «палестинці виховують терористів», але правда в тому, що палестинці зростають у терорі. Ця разюча відмінність свідчить про цілеспрямовану дегуманізацію, яка стирає реальність їхніх страждань.
Натомість Ізраїль постійно подається як сучасна, але осаджена демократія — «схожа на нас» — оточена ворожими, хаотичними сусідами. Такий образ створює дихотомію, у якій дії Ізраїлю тлумачать як вимушені або оборонні, тоді як палестинську відповідь подають як агресію. Цю викривлену картину підсилюють ще й очікування, що пригноблені мусять говорити спокійно, розважливо, переконливо — навіть тоді, коли падають бомби, коли гинуть діти, коли руйнуються домівки. Якщо вони виявляють горе чи гнів — це часто відкидається як щось небезпечне або недоречне. Але вимагати емоційної витримки від людей, які живуть під окупацією, апартеїдом і геноцидом — це не просто нереалістично. Це нелюдсько.
Це знайоме й українцям. Від нас очікують, що ми вестимемо ввічливий діалог зі своїми агресорами — зустрічаючись з ними на культурних сценах, у спортивних залах, наче нічого не сталося. Наче діалог можливий, поки триває насильство.
Медіа відіграють величезну роль у формуванні громадської думки. Західні мейнстримні видання часто затемнюють або викривлюють реальність у Ґазі. Масштаби й причини палестинських страждань часто применшуються, позбавляються історичного контексту і подаються як просто «зіткнення» або «конфлікти» — терміни, що натякають на симетрію там, де її немає. Десятиліття окупації, систематичне виселення, облога — все це ховається за заголовками, які натякають на «битву на рівних». Для багатьох конфлікт почався лише 7 жовтня. Для багатьох Палестина взагалі не існує як держава.
Крім того, палестинський опір иноді подається як апріорно насильницький або ірраціональний, тоді як ізраїльські військові дії називають «оборонними», навіть коли ті призводять до надмірної кількости жертв серед цивільного населення. Але палестинці боролися і борються за свою землю.
Історична довідка: хто має право жити на Палестинській землі
Палестинська земля (історична Палестина) до початку ХХ століття входила до складу Османської імперії, а після її падіння — під британським мандатом. На цій території мешкали переважно араби-мусульмани, але також християни й єврейська меншість.
У відповідь на європейський антисемітизм і погроми в Російській імперії наприкінці ХІХ ст. виник сіонізм — політичний рух за створення єврейської держави. Із кінця ХІХ до середини ХХ ст. почалася масова єврейська імміграція до Палестини, особливо після Голокосту. У 1947 році ООН запропонувала план поділу Палестини на дві держави: єврейську і арабську. Єврейське керівництво погодилося, арабське — відкинуло, вважаючи це колоніальним насильством над корінним населенням.
У 1948 році Ізраїль проголосив незалежність. Арабські держави оголосили війну. Унаслідок конфлікту близько 750 000 палестинців були вигнані або втекли зі своїх домівок — ця подія відома як накба ("катастрофа").
З того часу не було створено незалежної палестинської держави де-факто, хоч і була спроба де-юре у 1988 році. Ізраїль розширив контроль над значною частиною територій, включно зі Східним Єрусалимом, Західним берегом і сектором Ґаза (частково виведений у 2005, але фактично заблокований). Палестинці досі не мають повноцінної держави, живуть під окупацією або в статусі біженців.
І євреї, і палестинці мають глибокі історичні, релігійні й культурні зв’язки з цією землею. Але правомірність проживання не має ґрунтуватися на етнічному винятковому праві, а на принципах справедливости, рівности й міжнародного права.
Проблема не в самому існуванні Ізраїлю, а в тому, що мільйони палестинців живуть без громадянських прав, під окупацією, або в умовах блокади — і це триває десятиліттями. Відмова в праві на повернення біженців, розширення поселень і системна дискримінація є ядром конфлікту. Атака ХАМАСу 7 жовтня — не причина, а наслідок.
Висновок
Звірства були й залишаються по обидва боки конфлікту — і це не заперечує ніхто, хто щиро дивиться на факти. Але важливо не змішувати дії урядів із досвідом та болем цивільного населення. Коли страждання одних применшують або ігнорують через те, що вони «не з тієї сторони», це вже не аналіз — це упередженість. І хоч расизм, колоніалізм і упередження в медіа справді впливають на те, чому одні життя видаються «ціннішими» за инші — відповіддю не повинна бути зворотна ворожнеча. Ми не зобов’язані обирати чиюсь сторону в чужій війні. Але ми можемо і повинні бачити людські втрати з обох боків, визнавати біль і говорити «ні» насильству, особливо коли воно стає системним.
Етика взаємного визнання вимагає, щоб ми не змагались у стражданнях і не знецінювали чужу трагедію через власну. Вона вимагає, щоб ми перестали сприймати глобальну політику як футбольний матч, де є свої і чужі, і почали думати категоріями солідарности. Справжня гуманність — не в тому, щоб вболівати за “перемогу”, а в тому, щоб не підтримувати ані окупацію, ані геноцид, ані сліпе мстиве насильство — незалежно від прапора.
