Важливо розуміти, що атаки ХАМАС не відбулися на порожньому місці. Жителі Палестини протягом 56 років жили у задушливій окупації
Заявив Антоніу Гутерреш, наразивши на себе атаку всього ж олоббі. Генсек ООН мав на увазі події, які відбулися в 1967-му році, тоді Ізраїль окупував території так званого Вест-Банку, Ґоланські Висоти, Синай і Сектор Ґази. Останнє – це не назва одного російського рок-гурту, хоча, думаю, для немало кого це було відкриття не менше того, що там немає газу, це територія яка є ексклавом між Єгиптом та Ізраїлем повністю під контролем терористів. Хоча формально ХАМАС – це партія, фактично ця партія контролює абсолютно усі аспекти життя місцевого населення, тримаючи його в заручниках.
Хоча ХАМАС і намагаються видати сльозні заяви, де вони говорять, що прокляті Ж ЬІ не дають збудувати національну державу, це просто маячня.
Сам рух ХАМАС є банальними ісламістами, він виник як відгалуження єгипетських Братів Мусульман, активно співпрацюють з ісламістами Хезболлою. Саме тому кордон, до речі, обмежив і Єгипет
Недостатньо мати державу в Західному березі Йордану і Ґазі. Найкраще рішення – дозволити всім - християнам, євреям і мусульманам - жити в Палестині, в ісламській державі.
— Шейх Ахмед Ісмаїл Ясин.
2-х мільйонна Ґаза використовується як живий щит, граючи на озлобленості місцевого населення. З приходом до влади ісламістів, як Ізраїль, так і Єгипет здійснюють блокаду, яку ліві намагаються називати ледь не апартеїдом.
І правда, при рості населення в 1,5 рази за останні 15 років, товаропотік через сектор Ґази скоротився в 6 разів, а безробіття зросло в 1,5 рази. Абсолютна більшість населення живе за межею бідності, не дивно, що вони підтримують ісламістів, а більшість населення відчувають до євреїв ресентимент. Палестина це справжній failed state, населення там живе без громадянства жодної з держав. На території поза сектором Ґази, де влада все-таки не настільки контрольована терористами, в 2021-му перенесли вибори. Хоча влада звинувачує Єрусалим, який відмовивсч проводити вибори у своїй же столиці, правда скоріше в тому, що це обумовлено страхом приходу до влади ХАМАСу і там, 57% виступають за це.
Обговорювати що з цим робити сльози і драма. Або євреї сукі і наволоч погана, знущаються над ні в чому неповиними простими палестинцями, що ті мусять голосувати за ісламістів. Або араби курви і бляді, розумово відсталі з промитими ісламською пропагандою мізками. Коротше, як завжди два стільця: або слащавий лібєраха, або грозний гігашльопа, що вимагає, щоб від недолюдей не лишилося і духу. Анекдотичність ситуації в тому, що в ролі гігашльоп, як правило, ліберали.
В цьому протистоянні всі намагаються себе ставити на місце однієї зі сторін. Хтось намагається зрозуміти євреїв, хтось намагається зрозуміти арабів. Однак мало хто намагається зрозуміти обидві сторони. Про що ми взагалі говоримо?
Ті хто на боці палестини, або намагаються закрити на весь треш і ісламізм очі, або говорять: так, владу захопили ісламісти, однак виною в тому є дії Ізраїлю. Зрозуміло, що якщо тримати народ в злиднях, а народ не ідіот, розуміє, звідки ноги ростуть, то така територія – кормова база ісламістів. Навіть в Західному березі підтримка ХАМАСу вкрай висока, і було б дивно, якби було б не так, одна країна все таки.
Відмовся Ізраїль від будівництва моноетнічної держави на користь спільної для євреїв і арабів і з часом все б стало не настільки погано.
Можливо. Ми не будемо сперечатися, що злиденному народу в поганих умовах властиво підтримувати радикалів. Це очевидно, поки більш помірковані намагаються пояснити всі аспекти, аргументувати, радикал кричить якомога більше, грає на емоціях і займається іншими формами популізму. В такому суспільстві слабкі зв’язки і цапа-відбувайла знайти нескладно. Однак, чи не те ж саме сталося у євреїв?
Ми звикли сприймати образ Ізраїлю, як такої гордої держави-фортеці, де більшість населення проходить військову службу, більшість політиків колишні військові, а не піти в армію – це позорисько і відмова від соціальних ліфтів.
Тобто, більшість сучасної історії Ізраїлю – про те, як він гордо воює з арабами. Національний міт, який оформився в сучасній державі, що єврей – жертва арабів навкруг. Єврейські міста вибудувані з урахуванням, що в будь-який момент може статися прильот, єврейська населення живе в цьому вічному страху. І от всі ці інтегратори приходять і говорять: а давайте ви візьмете свого ворога і почнете його перевиховувати!
Яким би це не було благом, як би це не було вигідно для самих євреїв, але ми говоримо про тих, хто закликає скинути євреїв в море, або в кращому випадку пропонують їм пожити за Шаріатом (а це неможливо, така кількість шарія, бадум-тс).
Пані та панове, політика так не працює. У всіх цих війнах радикальною стає не тільки одна сторона, радикальними стають, як правило, обидвоє. Всі ці руїни, діти, що плачуть, на потіху ліваков, які готові репостити всіх цих мальчіков в трусіках, аби довести, що справжня жертва – саме араби, і взагалі загальний характер війни виник не на порожньому місці. Спитайте єврея, чому вони так роблять. І ви почуєте, щось на кшталт "у нас нема вибору, і взагалі вони там німку з рейва лінчують". Cпитайте араба, і ви почуєте щось приблизно те ж саме.
Армія сама по собі – це щось більше, ніж просто люди, які ризикують своїм життям. Армія – це фактично останній форпост, який потрібно застосовувати в той момент, коли інші способи не працюють. Людям набагато більше властивно підкреслювати важливість жертв армії, ніж будь якої іншої інституції, просто тому що армія втілює в собі силу нації. В рази більш, ніж поліцейські чи інші спецслужби.
Особливо це має значення для Ізраїлю, в країні мілітаризована вся політика. Розмови про те, що з арабами просто можна домовитися, якщо можливі, то досягти цього складно.
Правда в тому, що змінити політику не можуть не тільки араби. Ідея про те, що вся країна – фортеця, дуже приємна для усвідомлення, вона дає відчуття єднання, навіть якщо заради неї треба приносити в жертву безпеку. Ростуть бюджети, народ єднається.
Що ж, у євреїв є виправдання. Араби не хочуть домовлятися також.
Іслам – найбільш молода світова релігія. На момент формування ісламу християнство існувало вже майже сімсот років. Коли іронізують, що іслам – найбільш мирна релігія, на момент його утворення це була правда. Справа не в тому, що іслам закликає їсти невірних, чи носити пояс шахеда. Врешті-решт, у християн теж можна надьоргати веселих цитат, особливо з вітхого завіту, який до речі все ще актуальний в Іудеїв. Справа в умовах, в яких він утворювався.
Кожна релігія з метою поширення намагається все таки підлаштуватися під інститути суспільства. Місіонери вели величезні дискусії про баланс між популярністю і слідуванню догм. Так, наприклад, християнство, із поширенням на Європу втратило примус до обрізання. Якщо в регіонах звідки воно пішло, така норма була виправдана, то в Європі вона тільки заважала поширенню.
Якщо християнство хотіло поширитися на території Римської імперії, що вже мала розвинену систему права, то ісламу таку систему треба було вигадати. Іслам приходив на території, які жили племенами із здебільшого звичаєвим правом, де потрібна була універсалізація – християнам же просто не потрібно було вигадувати велосипед.
Із завершенням поширення, релігія припиняла настільки сильно підлаштовуватися. Однак, до того моменту вже утворилася культура прийняття рішень. Як в католицтві, так і в православ’ї, церковники мають набагато більше авторитету в трактуванні божих законів. Так, наприклад, сучасний Папа римський відкинув концепт справедливої війни і хоча не визнав одностатеві шлюби, почав говорити, що вони все таки раби божі.
В ісламі таке ж неможливо. Якщо легітимність церковника в християнстві грунтується на тому, що він церковник, що добре вписувалося в європейську культуру, то в ісламі мула легітимний, поки він дотримується Корану, хоча в шиїзмі роль імамів вища, вмонтованість шаріату, не дозволяє просто припинити визнавати його. Якщо в християнстві церква знищувала опору на родові зв'язки, то в ісламі відбувався абсолютно протилежний процес.
Хоча у нас церква довгий час і опікувалася світськими справами, ці інститути не були жорстко зв'язані. Розвиток світської моралі і філософії підлаштовувався під церкву, і навпаки, в той час, як в ісламі все це часто впиралося в так звану браму ітждіхади. Якщо в Європі рабство відмерло через його невигідність, скасування його в ісламських країнах впиралося в Коран. Мораль фактично стала заручницею релігії, хоча до цього вона її і сформувала.
На все це наклався той факт, що соціальним інститутам властиво ставати державними. Так, чистоту релігії стали захищати держави. Хоча в Європі теж пролилося немало крові за реформацію, поява власного Лютера в ісламських країнах була просто неможливою, тиск держави і суспільства просто б не дали поширитися «єресі».
Але чи значить це, що реформація в Ісламському світі взагалі неможлива? Ні. І приклад того, насправді, у нас просто під боком. Так, я зараз про кримських татар. Безумовно серед них теж знайдуться ісламські радикали, але їх кількість буде вимірюватися десятками. Як би не хотілося любителям повоювати з чурками, але киримли – це не ісламісти вдома. Культурна автономія – це мабуть єдине, що вони насправді вимагають, принаймні, я ніколи не чув обговорень про затвердження шаріату в Криму, навіть на рівні ідей.
Як так сталося? Російська імперія була державою християнською, після падіння Кримського ханства, киримли і багато інших народів опинилися без захисту віри від «єресі». Навпаки, сформувався прошарок мусульман, які хотіли обережно вмонтувати ісламські інститути у світську реальність. Цей процес відбувався знизу догори, відбувався повільно і без втручання.
І от ми бачимо результат: татари, киримли, турки, казахи, узбеки і інші, є достатньо світськими народами. Навіть в Туреччині Ататюрк надихався вже проведеною реформацією там.
Тобто, ісламська реформація є можливою. Однак ми бачимо наскільки ця реформація та інтеграція є болючою і довгою. Ми регулярно бачимо як ісламісти влаштовують теракти, роблять аллах-бабахи, і стосується це не виключно failed stat`ів на близькому сході.
За цей рік у Франції, на моїй пам’яті, принаймні два випадки, коли ісламісти відрізали комусь голову і один випадок погромів. Не забувайте, що ми говоримо про інституційний комплекс, який формувався більше тисячі років. Інституційний комплекс, який, між іншим, пропонує альтернативну правову систему, не так то й просто перемогти.
Той приклад, який я навів в попередньому абзаці, стосувався того, коли іслам реформувався сам по собі. Насправді це відбувається не тільки в російській імперії.
В США теж є ісламські радикали, в кінці кінців, в країні відбувся найбільший в світі теракт. З 2001-го року в США було затримано 178 терористів. Немало. Однак, стільки затримує Франція за два роки. Навіть якщо зробити знижку, що в США їх 3,5 мільйони проти 7, це все одно до біса багато. Дослідження джихадистів в США показало, що попри 9/11, мало хто з мусульман взявся їх підтримувати, джихадистське підпілля не сформувалося. Pew Research в своєму опитування прийшли до висновку, що сучасні мусульмани в США інтегровані в суспільство, і досить занепокоєні екстремізмом. На жаль, через особливості французьких законів ми не можемо сказати, який стан справ там, однак щось мені підказує, що не все так райдужно.
В чому ж секрет? Політика США збудована на невтручанні, громади мусульман не зустрічають зі свого боку заборони на хіджаби, ліцензування імамів і всього того, без чого рухнуть французькі свобода, рівність і братерство. Заборони на хіджаби приводять до заборони на нікаби, а заборони нікабів до того, що жінки скоріше лишаються вдома, ніж йдуть в грішний світ. Ліцензування імамів призводить до того що радикальні йдуть у підпілля. Політика, яку проводить світська влада, мало того, що часом просто не враховує всі жорсткості, вона посилає сигнал «ми вважаємо вас недорозвиненими і зараз навчимо світськість любить». Кому захочеться інтегруватися в таке надмінне суспільство?
Ми бачили, як світська реформація може відкочуватися назад. Мабуть, найбільш яскравий приклад тут навіть не Іран, а Чечня. Україна визнає Чечню незалежною, проте, мабуть, не вказує яку саме. Та що була на передодні першої чеченською, чи той фейлд стейт з шаріатом, яким вона була напередодні другої. Окрім знищеного вщент Джохара, сталася ще одна трагедія. Державні інститути, які намагався вибудувати Дудаєв, рухнули, а їм на заміну прийшли радикали-ісламісти, прям по завітах російської пропаганди. Чому вони рухнули? Та просто тому, що чечени зневірилися у світських інститутах, які «тягнула» їм росія. Росіяни це розгрібають і досі. Можливо, формально дирдиростан є світським, однак ми всі розуміємо, що це пил в очі.
Мирний іслам можливий. Мирне співіснування євреїв і арабів можливе. Однак, тільки на папері.
Такі зміни відбуваються у мирній взаємодії з іншими релігіями, там де немає державного захисту брам іджіхади. Там де воно відбувається гармонійно і поступово. І на це все всеодно є потрібним час. Змінювати інститути, яким 1,5 тисячі років, довго і боляче.
Але чи мають на це терпіння і бажання, як євреї так і араби? Мені здається, що ні. Навіть анексія і видача громадянства призведуть до того, що нова влада буде навряд легітимною, породивши нову череду агресії, в кінці-кінців знищення Сектору Ґази араби пробачать дуже нескоро. Самі євреї, із мілітаристами при владі, навряд допустять якісь сентименти по відношенню до колишніх ворогів. Тут потрібно багато терпіння і часу, мільйони вливань в популяризацію поміркованих рухів і реформацію. Однак, скоріше за все, будь-який виступ арабів закінчення закручуванням гайок і зламу інститутів через коліно, які породять ще один виток ненависті.
Єдиний варіант, який дійсно лишився – поділити Палестину і змусити обидві сторони розійтися по дальнім кутам. Мабуть, тоді це був єдиний хороший варіант, як мінімізувати конфлікт, але навіть він помер десь в 1948-му.
