Єрусалим золотий — чи фальшивий?

Пригадую перегляд фільму Список Шиндлера Стівена Спілберґа. Це видатна стрічка, заснована на реальній історії Оскара Шиндлера — німецького бізнесмена, який урятував понад тисячу євреїв під час Голокосту, працевлаштовуючи їх на своїх заводах. Фільм передає жорстоку реальність нацистських злочинів, водночас зображаючи моральну трансформацію однієї людини серед невимовного жаху.

Але мене вразила кінцівка. Реальні вцілілі, врятовані Шиндлером, разом зі своїми нащадками йдуть повільною процесією — кожного супроводжує актор, який грав його у фільмі. Вони йдуть до могили Шиндлера в Єрусалимі. Ті, що вижили, кладуть камінці та квіти — це традиційний єврейський жест пам’яти й пошани. Візуальний ряд переходить із чорно-білого у кольоровий, підкреслюючи зв’язок між минулим і теперішнім. Куди ж вони йдуть? Місце призначення розкривається через музичний супровід — Єрусалим золотий, пісню, що стала міжнародно визнаним гімном єврейського народу:

І в печерах у горах
Сяють тисячі сонць —
Ми знову зійдемо до Мертвого моря
Дорогою через Єрихон!

Ця пісня просякнута сіоністським змістом. Її написано напередодні Шестиденної війни 1967 року, під час якої Ізраїль окупував зокрема Східний Єрусалим, Вест Банк і Ґазу. Вона стала символом ізраїльської військової перемоги. Хоч мелодія та слова викликають тугу і благоговіння перед Єрусалимом, політичний контекст надає їй подвійної ідентичности — і як пісні культурного повернення, і як гімну завоювання.

Поєднуючи цю пісню з образом вцілілих, які прямують до Ізраїлю, Спілберґ, можливо, мимоволі пов’язує історію єврейських страждань із сіоністським відкупленням (поверненням "своєї” землі назад), нехтуючи (свідомо чи ні) палестинським досвідом. Цей шлях, що виглядає як «повернення додому», також можна прочитати як ходу на вже заселену землю — що породжує тривожні питання про моральність відкуплення, збудованого на новому вигнанні.

Цікаво, що Спілберґ використав цю пісню саме в міжнародній версії фільму. Для ізраїльського прокату він замінив Єрусалим золотий на Прогулянку до Кесарії — пісню на вірш Хани Сенеш — оскільки її тональність краще пасувала до теми Голокосту та загального настрою стрічки.

Цей момент когнітивного дисонансу — бачити євреїв, які «повертаються додому», під звуки пісні про завоювання — і є втіленням сіоністського міфу.

Міф

Ізраїльська держава побудувала національний наратив, зосереджений на історичному єврейському стражданні — передусім Голокості — щоб обґрунтувати своє існування й політику. З часом цей образ жертви став частиною колективної свідомости ізраїльтян, формуючи суспільство, що сприймає себе як таке, що перебуває під постійною екзистенційною загрозою — незалежно від зростаючої військової могутности та територіального контролю.

Ця ідентичність, сформована на травмі та захисній позиції, стала виправданням дедалі жорстокіших дій — особливо щодо палестинців. Уряд, зміцнений внутрішньою вірою в свою жертовність та міжнародним потуранням, здійснював і продовжує здійснювати масове насильство в Ґазі, яке міжнародна спільнота нині розслідує як можливий геноцид.

Парадоксально, але лише масштабні руйнування й убивства — втрата моральної легітимности — починають відкривати очі тим, хто раніше вірив у праведність держави. Не тому, що змінилася історія, а тому, що розрив між наративом жертви й реальністю державного насильства став надто очевидним, щоб його ігнорувати.

Наслідки непережитої травми

Ось як працює трагічна динаміка:
непережита травма → національний міф невинности → колективна сліпота → дозволяє насильство → насильство уможливлює розбиття міфу для частини людей.

Жах полягає в тому, що люди починають ставити під сумнів систему лише після того, як вона завдає непоправної шкоди. Це не унікально для Ізраїлю — подібну модель видно в багатьох колоніальних або мілітаризованих режимах — але ізраїльсько-палестинський випадок сьогодні один із найжорстокіших і найпомітніших.

Рафаель Лемкін, який увів термін геноцид, стверджував, що злочин часто раціоналізується або маскується як самозахист, місія цивілізування чи потреба в безпеці. Він зазначав, що його зазвичай чинять з юридичними чи ідеологічними обґрунтуваннями, через що самі винуватці не визнають його як геноцид.

У колонці від 15 липня 2025 року професор Омер Бартов — провідний дослідник Голокосту та геноцидів — написав:

«Я викладаю тему геноциду вже чверть століття. Я впізнаю геноцид, коли бачу його... Мій неминучий висновок: Ізраїль чинить геноцид проти палестинського народу».