Чорний одяг, темне, пофарбоване волосся й підведені очі; прогулянки на цвинтарі, специфічна музика та вірші про смерть; широкі штани, реп і графіті на стінах; металеві ланцюги, поголені голови з ірокезами й «стіли» — навколо існування субкультур десятиліттями точаться різноманітні дискусії. Дехто називає їх даниною підлітковому бунтарству, а інші вважають радикальними течіями, які можуть містити загрозу для суспільства. Але що насправді ховається за яскравими образами і які цінності транслюють ці, на перший погляд, «дивні» угрупування? Який зв’язок між першими субкультурами, які виникали на території України, й сучасністю? І чому декому з нас саме так хочеться представляти себе світові?
Українська фольклористка й антропологиня Дар’я Анцибор у своїй книзі «Дреди, батли і "стіли"», яка скоро вийде у видавництві Лабораторія, дослідила, як українська молодь впродовж століть виборювала своє право на культурну ідентичність — від перших течій в періоди імперських та радянських часів й аж до незалежності.
Культура в Радянському Союзі існувала на офіційному й підпільному рівнях. Офіційним, як неважко здогадатися, керувала влада. Письменники, поети, музиканти, режисери, художники — усі мали нести в маси ідеї партії. Твори ретельно перевірялися цензурними органами, і всі прояви інакомислення знищували в зародку. Повсюдне цензурування усіх сфер життя врешті породило цілий ринок підпільної продукції. Людям хотілося читати й слухати заборонене. І вони шукали всі можливі варіанти для цього. Так виникло явище підпільного видавництва — самвидаву.
Самвидав став відповіддю на авторитарну політику радянської влади. Саме слово мало й російський відповідник — самиздат.
Воно пародіювало офіційні назви видавництв, як-от «Госиздат» — скорочення від «Государственное издательство», тобто «Державне видавництво».
Перший самвидавний твір надрукував Іван Багряний, автор романів «Тигролови» і «Сад Гетсиманський». У 1929 році вийшла його поема «Ave Maria», яку він надрукував через знайомих з охтирської друкарні. Наклад становив аж 1 200 примірників. Як видавництво було зазначено красномовне «САМ». Автор розсилав твір по невеличких книгарнях і повідомляв друзям, де можна придбати. Так книжка з’явилася і навіть продавалася попри цензуру. За певний час, звісно, про схему стало відомо владі, тож примірники конфіскували.
Самвидав («сам собі видавництво») передбачав, що весь процес виготовлення проводився власноруч. Як ви розумієте, за тих часів не було комп’ютерів і ксероксів. Тексти робили на спеціальних друкарських машинках, куди одночасно можна було вставити до трьох аркушів. Це зараз ми можемо стерти помилку або навіть виправити її в уже надісланому повідомленні. Тоді, якщо тобі не пощастило, потрібно було передруковувати всю сторінку повністю або вигадувати якісь карколомні трюки з лезами, бо й коректорів як таких теж не було. Для того щоби скопіювати текст, брали кальку, або копірку — спеціальний копіювальний папір із нанесеним фарбувальним покриттям з одного боку. Я застала його у своєму дитинстві, тож усіляко наекспериментувалася у графічному дизайні. Мені дуже подобалося оце відчуття, що ти відразу продукуєш не один, а кілька витворів мистецтва (чи калякуль, якщо бути об’єктивними). Копірку вкладали між двома аркушами, щоб чорне покриття далі перебивалося від основного аркуша, на якому писатимуть чи малюватимуть. З їхньою допомогою одночасно робили три примірники.
Для серйозніших тиражів використовували шапірографи, або гектографи — «дідусів» сучасного ксерокса. Товстий папір просочували рідким розчином із води, клею, аміаку, гліцерину й цукру. Тоді його висушували, потім знову мочили й прикладали до аркушів, які треба було скопіювати. Так робили відбитки.
У форматі самвидаву в СРСР друкували не тільки твори літератури, але й філософії, медицини, релігії, історії, політики та спорту. Поширювали брошури про репресії КГБ й судові процеси. Окремою категорією були фотокопії уроків бойових мистецтв. Таку інформацію охоче шукали спортсмени, адже в радянський період викладати єдиноборства було заборонено. Держава боялася, що від самооборони справа швидко може перейти до серйозного протистояння органам правопорядку.
Найбільше самвидав поширювався серед інтелігенції, творчих людей і студентства. За розповсюдження таких творів могли посадити до в’язниці, тому передача самвидаву завжди означала велику довіру й відчуття спільної причетності.
Найвідомішими працями самвидаву в Україні були такі: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, «Приєднання чи возз’єднання?» Михайла Брайчевського, видання «Український вісник», заснований Чорноволом. Крім того, так активно друкувалися Ліна Костенко, Василь Стус, Василь Симоненко та інші поети-дисиденти.
Найактивнішим періодом самвидаву були 1970–1980-ті роки. Особливо масштабно — за часів перебудови. Тоді балтійські республіки змогли вільно друкувати великі тиражі.
Щоб уявити масштаб самвидаву, можна просто прочитати ці цифри: у вісімдесяті в Києві випускали до 250 неофіційних видань, у Львові — понад сотню. З 1961 до 1991 pоку було не менш ніж 1 200 таких видань.
