Є дружби, які не починаються гучно. Вони починаються дивно: з того, що дві юні дівчини просто якось опинились поруч - після вступного іспиту у коледж. Випадкова розмова, яка затягнулася у прогулянку. Літо і все ще в них попереду.
Це була звичайна підліткова історія: прогулянка до річки, мокрі джинси, які сохнуть після купання прямо на тілі по дорозі додому, і відчуття, що час - це щось нескінченне.
Те що зараз можемо вважати тратою часу, щоб зупинитись у цій метушні і просто на пару годин відчути себе, свої думки, нікуди не поспішати, бути частиною якоїсь події, з людьми... потім часто сгадується як значуще щось...
Потім були листи. Справжні, паперові. Ті, що йдуть кілька днів і встигають “вилежатися” дорогою, як думки, які не скажеш одразу. У цих листах було більше, ніж слова - там були очікування, почуття дружби, увага і тиша між рядками.
Ми часто думаємо:
“треба швидше, зручніше, ефективніше”
Але мозок і серце чомусь запам’ятовують не ефективність, а: присутність, ритуал, відчуття моменту, вкладений час.
Бо людина не дуже добре пам’ятає потоки електронних повідомлень.
А от: дорогу до річки, мокрі джинси, лист з малюнком, конверт у руках -
пам’ятає десятиліттями.
Пізніше настав час електронних листів, з’явилися поштові сервери, потім мобільні телефони, месенджери. Світ став інакшим… швидшим. Але щось змінилось: спілкування стало легким, і разом із цим зникла вага моменту.
І все ж ті дві юні подруги не загубилися у часі. Просто форма спілкування змінилась.
Бо буває дружба тримається не на способі зв’язку, а на тому:
щоб пам’ятати людину ще “з того часу”,
є спільна історія, яку не потрібно пояснювати,
і навіть мовчання між розмовами не руйнує зв’язок.
І ось і парадокс: зараз ми зідзвонюємось рідше ніж коли у 15 років писали один одній листа. І це дуже життєвий парадокс. Технологій стало більше, зв’язок - миттєвий, а реального контакту, інколи менше, ніж коли звичайний лист йшов кілька днів.
Навіть якщо зараз: сім’я, побут, різні тривоги, робота, постійне “треба щось вирішувати”, люди починають відкладати навіть тих, кого дуже люблять, не тому що охололи, а тому що життя з’їдає увагу. Тому не загубитись - дуже цінно для дружби з 90-х. Бо багато людей або розчинились у часі, або лишаються тільки “в списку контактів”.
Це спогади про дружбу в різні роки життя: від підлітків біля річки до дорослих жінок, які вже бачать ці роки як цілі пласти часу.
Десь між ними досі є той зв’язок, який пережив і паперові листи, і SMS, і зміни світу, які відбулись за десятеліття життя.
Дуже відчутна різниця між передачею інформації електроними повідомленнями
і
тою рідкою людською фізичною присутністю.
