Двісті метрів до життя. Розділи 14, 15, 16, 17 та Епілог

Розділ 14

У передсвітанковому присмерку потаємної криївки тихо заскрипіли двері. Дядько Андрій обережно прослизнув усередину й на мить завмер. Крізь щілини між дошками пробивалося тьмяне синювате світло, освітлюючи лаву, на якій Вероніка й Богдан спали, обійнявшись і вкрившись старою курткою. У їхніх позах було стільки беззахисного, відчайдушного тепла, що дядько Андрій мимоволі відвів погляд. Здавалося, вони зігрівали одне одного не курткою, а самим лише бажанням вижити.

Він тихо кашлянув. Вероніка й Богдан майже одночасно розплющили очі.

— Прокидайтеся, — неголосно, але по-військовому чітко промовив дядько Андрій, здолавши ніяковість. — Богдана треба переправити до наших. Просто зараз. Біля лісу чекають партизани. Далі тягнути не можна, місце надто примітне. Та й момент зараз найвдаліший — ці потвори в селі здебільшого сплять мертвим сном після вчорашньої пиятики.

Вероніка різко підвелася. Думки гарячково плуталися, серце калатало десь у горлі. Вона металася поглядом по темних кутках, не знаючи, за що вхопитися і що збирати в дорогу. Паніка ледь не накрила її з головою, але Богдан обережно взяв її за руку, притягуючи до себе.

— Подивися на мене, — тихо сказав він, зазираючи їй в очі.

Він знову повторив свою київську адресу, повільно, щоб вона запам'ятала кожне слово.

— Знайди мене. Чуєш? Обов'язково знайди.

Вероніка, відчуваючи, як до горла підступає клубок, вимучено, але щиро всміхнулася й кивнула.

Поки дядько Андрій обережно визирав назовні, оцінюючи ситуацію й перевіряючи подвір'я, Вероніка підійшла до дверей, напружено вдивляючись у сірий передсвітанковий морок. Вона була повністю зосереджена на небезпеці й не помітила, як Богдан, залишившись на мить сам, дотягнувся до краю лави. Він обережно відкрив пластикову папку-портфоліо. Пальці на мить завмерли над фотографіями. Потім він дістав одну — ту, на якій Вероніка сміялася так легко, ніби війни ніколи не існувало. Акуратно склав світлину навпіл і сховав під куртку, ближче до серця.

— Чисто. Виходимо, — подав знак дядько Андрій.

Вероніка повернулася до лави й допомогла Богданові підвестися. З величезними труднощами, тримаючись за її плече й стиха сичачи від болю, хлопець усе ж зміг стати на ноги. Вони вийшли до передсвітанкового лісу. Тоді Вероніка ще не знала, що кожен крок цієї дороги назавжди залишиться з нею.

Іти крізь засніжені лісові хащі було неймовірно важко. Богдан хоч і вперто переставляв ноги сам, але його доводилося постійно підтримувати з обох боків. Лише та внутрішня сталь, що прокинулася в ньому за останні дні, змушувала його знову й знову робити крок за кроком, але фізичні сили танули з кожною миттю. Давалася взнаки велика втрата крові. Останні два кілометри стали для Вероніки й дядька Андрія особливо тяжкими — хлопець уже майже не тримався на ногах, і вони фактично несли його на собі, грузнучи в глибоких заметах.

Та ось нарешті серед густих дерев показалася невелика галявина, прихована від чужих очей. Не встигли вони зупинитися, як зі снігового сховища безшумно вислизнули три тіні. Партизани. Вони миттєво оцінили ситуацію й підхопили важку ношу, дбайливо переклавши Богдана на саморобні ноші.

Вероніка жадібно ловила ротом повітря, розглядаючи чоловіків, що підійшли. Кремезні, років під тридцять, із упевненими, прямими й чіпкими поглядами людей, які вже прийняли цю війну.

— Може, й ви з нами? — тихо запитав один із них, уважно подивившись на Вероніку й помітивши синець на її обличчі. — У селі залишатися небезпечно.

Богдан із нош подивився на неї з надією, чекаючи, що вона погодиться. Йому до болю хотілося забрати її із собою з цього пекла. Але дівчина, ковтнувши сльози, похитала головою.

— Ні. Не зараз. Там, удома, у мене мама. Я не можу її покинути.

Відмовився йти й дядько Андрій. Але, як підсвідомо здогадалася Вероніка, зовсім з іншої причини — його особиста війна мала продовжитися тут, у самому селі.

Прощання на галявині було недовгим — час підтискав, а світанок невблаганно вступав у свої права. Вона й сама не зчулася, як опинилася поруч. Просто зробила крок уперед і міцно обійняла його, ніби намагалася назавжди запам'ятати тепло його тіла.

— Одужуй! — прошепотіла вона йому на вухо.

— Знайди мене, — знову попросив Богдан, з останніх сил стискаючи її долоню. — Або я сам тебе знайду.

Дівчина ще довго стояла на краю галявини поруч із дядьком Андрієм. Білий ліс повільно поглинав партизанів, що відходили, аж поки не зникла остання темна постать. І лише тоді Вероніка відчула, що вперше за ці страшні дні її не накриває порожнеча. Десь попереду, за цим безкраїм лісом, була людина, яку вона пообіцяла знайти. І разом із цією думкою в її серці спалахнув маленький, упертий вогник надії.

***

Розділ 15

Вероніка поверталася до села в піднесеному, майже щасливому настрої. Уперше за довгий час їй хотілося дихати на повні груди: Богдан урятований, він уже серед своїх, десь там, за лісосмугою. Але щойно вони з дядьком Андрієм дісталися околиці рідної вулиці, як світ навколо остаточно зруйнувався.

Вона побачила їх здалеку. Наталія Олександрівна й тітка Галина стояли навколішки на сирому лютневому снігу просто перед будинком. Поруч, у брудному заметі, лежала відкрита пластикова папка. Із неї по снігу розлетілися фотографії. Вероніка впізнала її миттєво. Її портфоліо.

Вероніка не могла знати, що ті двоє нелюдів, які вчора над нею поглумилися, вирішать знову навідатися до сараю. Вони сподівалися застати її там, але натомість натрапили на тітку Галину, яка гарячково прибирала в потаємній криївці. Непрохані гості перевернули все догори дриґом і знайшли те, чого не помітили вперше, — закривавлені клапті української військової форми, які Вероніка зрізала з плеча Богдана, і її портфоліо. Скласти одне з іншим було неважко. Один з окупантів одразу впізнав обличчя на світлинах — він уже бачив ці самі риси на знімках, що висіли на стіні кімнати в будинку навпроти.

Тепер дві жінки стояли під дулами автоматів. Окупанти волали, вимагаючи сказати, де переховується «модель» і куди подівся поранений солдат. За їхніми шаленими, по-звірячому жорстокими очима було цілком зрозуміло, навіщо їм знову знадобилася Вероніка. Але ні погрози, ні удари, ні навіть попереджувальні постріли під ноги не змусили жінок заговорити. Вони мовчали, прикриваючи її своєю вірністю.

Вероніка, похолонувши від жаху, припала до сусідського паркану. На якусь невловиму, крихітну мить її погляд зустрівся з очима матері. У цьому останньому погляді Наталії Олександрівни не було страху — лише любов... і німе благання жити!

«Живи».

Наступної миті пролунали сухі, різкі постріли.

Вероніка не пам'ятала, як закричала, не пам'ятала, як кинулася вперед. Світ перетворився на розмиту пляму. Її буквально силоміць, затиснувши рота долонею, відтягли за ріг хати міцні, сталеві руки дядька Андрія. Пам'ять зберегла лише уривки: її кудись тягнуть, заштовхують у низенькі двері, а там її, охоплену істерикою, перехоплюють і міцно притискають до себе вже інші руки — старі, вузлуваті, що належали бабі Каті.

Минуло кілька годин, перш ніж сльози вичерпалися, а задушливі схлипування нарешті стихли, залишивши всередині лише випалену, холодну пустелю. Вероніка лежала на старому ліжку, невидющим поглядом втупившись у стелю.

— Тікати тобі треба, дівчинко, — тихо, з важким зітханням промовила баба Катя, гладячи її по тремтячих плечах. — Знайдуть же, усе село догори дриґом перевернуть. Не вціліти тобі тут.

Вероніка й сама це добре розуміла. У Козаровичах її більше ніщо не тримало. Рідний дім спорожнів, а на снігу перед ним залишилася земля, просякнута кров'ю найдорожчих людей. Усередині більше не було страху. Та внутрішня сталь, що почала народжуватися поруч із Богданом, тепер остаточно загартувалася у вогні особистої трагедії. Залишилося лише одне глухе, люте бажання — помститися.

Але помститися можна по-різному. І зовсім не обов'язково робити це тут, залишаючись беззахисною жертвою в окупованому селі.

Цього дня померла колишня Вероніка. Та дівчина, яка любила фотографуватися й мріяла про майбутнє. Із попелу її минулого поставала зовсім інша людина.

***

Розділ 16

Дорога до Києва залишилася в пам'яті Вероніки суцільним, сірим, виснажливим туманом. Цей шлях тривав майже півтора місяця — півтора місяця лімбу, де кожен день тягнувся, мов вічність. Спочатку була промерзла чужа попутка на північ через напівзруйновану Чорнобильську зону, де на кожному блокпості окупанти вивертали речі навиворіт, а Вероніка ховала погляд, молячись, щоб ніхто не впізнав її. Потім були фільтрація, Гомель, Мінськ. Їй знову й знову ставили одні й ті самі запитання, змушуючи пригадувати кожну дрібницю свого життя. Будь-яка затримка з відповіддю могла обернутися лихом. Навколо була чужа, моторошно мирна Білорусь, але Вероніка нічого не помічала: перед її очима й далі стояв розстріляний березневий сніг Козаровичів. Із Мінська регулярним автобусом вона ледве змогла дістатися до Польщі, де прикордонники без зайвих запитань пропустили її за внутрішнім паспортом.

У Варшаві, на галасливому вокзалі, переповненому біженцями, волонтери пропонували їй їжу, теплий одяг, допомогу з житлом і квитки далі до Європи. Навколо плакали діти, хтось сміявся, уперше за довгий час відчувши себе в безпеці. Люди будували плани, обговорювали Німеччину, Францію, Іспанію. Вероніка дивилася на них і чітко розуміла: її колишній світ спалений ущент. Їй не місце серед цих валіз і мирних планів.

На цілком логічне запитання польських координаторів, куди їй оформити безкоштовний квиток, Вероніка відповіла коротко й сухо:

— До Києва. Додому.

Наприкінці квітня Вероніка знову стояла на українській землі. Київ зустрів її весняним вітром, блокпостами з бетонних плит і дзвінкою, суворою тишею звільненої столиці.

Насамперед вона забігла до квартири, де жила до війни, але та виявилася вже зайнятою. Господарі самі повернулися додому. І хоча Вероніку не виставили одразу на вулицю, усе ж порадили підшукати нове житло. Та вона й сама чудово розуміла, що вшістьох у двокімнатній квартирі вони не уживуться, тож шукати новий прихисток доведеться в будь-якому разі.

Переодягнувшись у свої старі, вцілілі речі, Вероніка вийшла на вулицю. Весняне повітря напрочуд заспокоювало. На цій рідній землі їй дихалося неймовірно легко й вільно. Можливо, саме тому слова Богдана з адресою його матері згадалися зараз так чітко, ніби він промовив їх лише вчора.

Вероніка тихо повторила адресу вголос і пішки вирушила на околицю Києва. Користуватися транспортом зовсім не хотілося — було глухе, непереборне бажання просто пройтися своєю землею, вільною від окупантів.

Низка знайомих за описом п'ятиповерхівок з'явилася ще до того, як сонце сховалося за обрій. Вероніка безпомилково знайшла потрібний під'їзд, піднялася на поверх і рішуче натиснула на дзвінок.

Довго чекати не довелося. Двері відчинилися, і на порозі з'явилася жінка років п'ятдесяти з приємним, доброзичливим обличчям — саме такою, зі щемкою ніжністю, Богдан і описував її в холодному сараї. Жінка завмерла, здивовано піднявши брову. Вона перевела погляд на бліде обличчя гості, уважно вдивляючись у її риси, і перше, що промовила, широко розплющивши від подиву очі, було:

— Ти?!

***

Розділ 17

— Заходь, — тихо промовила господиня й відступила вбік, пропускаючи Вероніку до оселі.

— Добрий день, Поліно Олексіївно, — неголосно сказала Вероніка, переступаючи поріг дому й несміливо озираючись у передпокої. — Мене звати Вероніка. Я… знайома Богдана.

Жінка мовчки кивнула, з глибоким, щемким інтересом вдивляючись у гостю. Вона й далі мовчала, і ця важка пауза в коридорі дедалі затягувалася, стаючи майже відчутною. Нарешті Вероніка не витримала й наважилася запитати те, заради чого подолала весь цей довгий, виснажливий шлях через чужі країни:

— Як Богдан?

Відповідь Поліни Олексіївни змусила Вероніку з усього розмаху врізатися в глуху стіну реальності.

— Він загинув, дитино…

У Вероніки підкосилися ноги. Вона лише встигла судомно затиснути рота рукою, стримуючи крик, що рвався назовні, а вже наступної миті просто опустилася на підлогу біля табурета в передпокої, втративши опору. Світ навколо знову розлетівся на друзки.

— У березні, коли його намагалися витягти з Козаровичів, — глухо, надламаним голосом продовжила Поліна Олексіївна, і з її очей, як і з очей Вероніки, рясно покотилися важкі сльози. — Вони лише якихось двісті метрів не дійшли до наших позицій. Мабуть, їх помітили…

Поліна Олексіївна повільно присіла на підлогу поруч із дівчиною, обійняла її за тремтячі плечі й почала лагідно, заспокійливо гладити по спині, розділяючи це страшне горе на двох.

— Усі четверо загинули. І Богдан, і ті хлопці, що його несли…

Вероніка плакала навзрид, не соромлячись чужої, але враз такої близької жінки, що сиділа поруч. Вона плакала від дикого, нестерпного болю втрати, який остаточно випалив усе всередині. Та навіть крізь цей оглушливий душевний біль її холодний, обпалений війною розум вхопився за одну деталь, за єдину логічну прогалину в почутій розповіді. Вона стосувалася найпершої фрази, яку мати промовила на порозі: «Ти?!»

— А як тоді… як ви мене впізнали? — ковтаючи сльози й витираючи обличчя тремтячою долонею, хрипко запитала Вероніка.

Поліна Олексіївна не відповіла одразу. Вона важко, повільно підвелася й пішла вглиб кімнати. Із коридору Вероніка почула, як тихо рипнули дверцята шафи для одягу, а за мить жінка повернулася, тримаючи в руках невеликий, зім'ятий клаптик паперу.

Поліна довго дивилася на світлину, ніби збиралася з силами, перш ніж віддати її, а потім дбайливо простягнула Вероніці.

Це була глянцева фотографія з її портфоліо. Складена навпіл, зім'ята й забруднена бурими плямами засохлої крові. Та сама, на якій вона колись усміхалася так легко, ніби війни ніколи не існувало.

— Їхні тіла змогли забрати, — тихо промовила мати. — А це його побратими принесли мені. Сказали, що це було єдине, що він мертвою хваткою притискав до серця перед самою смертю…

Вероніка притиснула закривавлену фотографію до грудей.

У напівтемряві старого передпокою ще довго не пролунало жодного слова. Лише тихі схлипування двох жінок порушували тишу будинку, у якому кожна річ і досі зберігала пам'ять про Богдана.

***

Епілог

На міському кладовищі шумів м'який весняний вітер. Травневе сонце яскраво заливало світлом свіжий могильний пагорб, а його пориви розвіювали волосся двох жінок, які завмерли біля місця спочинку воїна.

Вероніка повільно нахилилася й дбайливо поклала на сиру землю букет квітів. Її тонкі пальці торкнулися холодного дерев'яного хреста. Сили остаточно покинули дівчину, і вона присіла просто на землю поруч із могильним пагорбом, заледве стримуючи ридання, що рвалися назовні.

Поліна Олексіївна лагідно гладила її по спині — так само, як колись у сирому напівмороку холодного сараю робив сам Богдан, намагаючись підтримати Вероніку в найстрашнішу мить її життя.

— Привіт, — тихо, ледь чутно промовила Вероніка, дивлячись на чорну табличку з його ім'ям. — Я все ж знайшла твою маму, як ти й просив… І ми потоваришували. Я тепер живу разом із нею. Вона прихистила мене.

Сльози, які вона так відчайдушно намагалася стримати, усе ж прорвали греблю й гарячими струмками покотилися по щоках. Вероніка обережно витерла обличчя долонею, глибоко вдихнула й продовжила:

— А ще… я вступила вчитися на лікаря. Я ж обіцяла своїй мамі, ще тоді, до всього цього пекла. Тож я дотримаю свого слова. Трохи повчуся — і одразу на фронт. Рятуватиму ваші життя. Щоб більше ніхто… щоб такі, як ти, поверталися додому.

Дівчина знову судомно схлипнула й, ще раз ніжно торкнувшись долонею могильної землі, ледь чутно прошепотіла:

— Пробач, що не змогла вберегти тебе тоді на галявині…

Поліна Олексіївна міцніше пригорнула Вероніку до себе, заколисуючи її у своїх обіймах, розділяючи цей плач на двох, і раз по раз повторювала:

— Ти не винна, дитинко… Чуєш мене? Ти ні в чому не винна. Ти зробила все, що могла.

Та Вероніка все одно відчувала цю глуху, важку провину. Гірку провину того, хто вижив, — за те, що вона дихає цим весняним повітрям і бачить сонце, а він назавжди залишився там, у березневих заметах під Козаровичами, не дійшовши лише двісті метрів до рятівного рубежу.

Вітер уперто розвіював волосся Вероніки, а принесені квіти тихо погойдувалися від його теплого подиху.

Війна приносить людям лише випалену порожнечу й нестерпний біль, що розриває серце. І в цьому земному пеклі рятує лише одне — коли поруч є людина, з якою можна розділити цей біль, не промовляючи зайвих слів. Вероніка знайшла таку людину. І заради пам'яті про тих, кого вони любили, вони обидві були зобов'язані жити далі.

Вероніка ще довго сиділа біля могили, не забираючи долоні з холодної землі.

Поруч мовчки стояла Поліна Олексіївна.

Над свіжим могильним пагорбом шумів травневий вітер.

https://booknet.ua/book/dvst-metrv-do-zhittya-b456087