Я тут натрапила на літературну бомбу. Причому, знаєте, натрапила, пройшла кілька кроків і тільки потім усвідомила, що мені відірвало ногу. І підклав цю бомбу Анатолій Дімаров у романі "І будуть люди".
Невеличке прев'ю
Видавництво називає Дімарова українським класиком, мабуть, він таким і є. Йому цілий взвод премій (прийнятих і неприйнятих) видала наші влада. Як мінімум "І будуть люди" екранізован. Зі значними скороченнями, але ж. Книги Дімарова перевидають, видають і, я певна, читають. І теми які! Колективізація, голод, розкуркулювання. Долі там які! Які вдачі! Події. Мова. Епітети. Ну що я тут розповідатиму: загальновизнано — хороші романи у Дімарова. Щоправда, з бомбами для мене.
І я не про вбивства, жорстокість і весь той історичний жах, який Дімаров описує. Зрештою, така у нас історія. Зрештою, ми майже звикли до цього “ну ось зараз якесь лайно відбудеться”. “Та будуть люди” відверто це показує.
Знаю, що роман написаний у 60-ті. І я знаю про кон'юнктуру. І я знаю, що Дімаров був “не такий” і взагалі розчарувався у радянській владі. "Без флера", як написано в анотації. I бомба була не в згадках великої росії та малоросії, не в позитивних героях-комуністах (хоча якраз в одному з них, але про це пізніше), не в жадiбних селянах-куркулях. Кліше можна пережити… То в чому ж річ і де бомба?!
Поїхали
Далі спойлери, флер фемінізму, стійкий присмак сорому за себе та відірвана нога. Попередила.
У романі є такий собі герой — Федір Світличний. Федір — бадьорий красень кавалерист, який після завершення громадянської війни працює у червоній міліції. Причому він такий собі опер з особливо тяжких злочинів та бандформувань: ловить бандитів та всіляких мерзенних кексів з "недобитої контри". Федір — володар розвиненої мускулатури, нагану та нагайки, чарівних вусів і самої шкіряної шкіряної куртки. Гроза жінок, як ненав'язливо разів за 20 розповів Дімаров.
Федір начебто непоганий чоловік. Він бореться за добру справу (зрештою грабувати та вішати комунарок – це погано і таких людей треба ловити, чим і зайнятий Федір). Він хоробрий до безшабашності. Він начебто чесний, але собі на думці. Ой та гаразд, хто з нас не собі на думці, чого пристала до мужика?! А ось що.
Є у романі сцена, де Федір зі своїм загоном опиняється у старому графському будинку десь на заході України. Граф втік, але залишив (забув) у будинку гувернантку-француженку. Вона молода, гарна, але страшенно перелякана.
Уявіть собі: ви молода та умовно освічена (начитана хоча б романами) мадмуазель у чужій країні, де всі вбивають усіх. Ваш роботодавець просто зник одного ранку. Слуги розбіглися. Ймовірно, запас грошей на спробу якимось дивом повернутися додому у вас відсутній. Ви якось тримаєтеся і вирішуєте перечекати бурю у будинку колишнього роботодавця. І ось у цей будинок уривається чоловіків так 20 при повному озброєнні. І ці люди говорять мовою, яку ви не розумієте, вони страшні, вони мінімально освічені і мають сумнівний моральний вигляд. І ви зависаєте.
А Дімаров описує це так:
“Отам і застали її кінармійці. То тупотіли ножищами, перегукувалися дужими голосами, аж бряжчали шибки, а то завмерли, як діти, витріщились на заморське чудо, що притулилося до позолоченої стіни та й не зводило із них повних страху і сліз блакитних очей. І вся вона була така зарум’янена, така здобна, така апетитна, така наче щойно вийнята з печі, що хлопці аж носами повели, аж очима осліпленими закліпали. Та й де ж тут у біса не закліпаєш, коли: дві булочки — спереду, дві булочки — ззаду, ткни пальцем, і захрумтить ніжна шкірка! — і все оте райське добро прикрите чимось зітканим наче з повітря, так що й видно його, а разом і не видно, і проступає воно, а разом і ховається, — одне слово, вміє клята буржуазія жити на світі, і жалко буде, якщо світова революція разом з усією нечистю змете й отаких пташок!”
І ось наш славетний Федір відправляє свою команду "відпочити", а сам залишається з француженкою, спокушає її своїми вусами та карими очима, займається з нею сексом і споює її графським вином прямо з пляшки. Це нормально для Дiмарова: описати все так, що тобі навіть смішно та майже зворушливо. Окей, мені було спочатку смішно. Ну профурсетка, ну легковажна, ну ж він такий красень!
Дальше більше. У середині пристрасного відпочинку пристрасного Федора до кімнати вривається його комбриг — і що б ви думали? Він рятує дівчину? Він дає ляща Федоровi? Він цікавиться, якого біса тут відбувається? Ні. Він в гніві, бо революція стоїть, а Федір — на дівчинці, а не на коні. І лупцює гувернантку нагаєм!
“— А, трах-тарарах! — заревів комбриг, прийшовши до тями. — Там світова революція гине, а ви тут... розводите!”
Гувернантка тікає, Федір трошки покараний (не за секс, а через відсутність на полях боротьби з білогвардійцями), а потім героїчно повертається до героїзму. І отримує в подарунок вiд Дiмарова ангельську селянську дівчинку та чисте кохання.
А що ж трапилося з француженкою? А хто його знає. Вона просто була епізодичною та повною булочок. І зникла. І всім добре: Федір довів, що він герой і привабливий, Дімаров створив постільну сцену з елементами гумору... А я залишилася з відірваною ногою і махаю нею в повітрі. Це норм взагалі?!
По суті дівчину зґвалтували (ну правда ж, навіть якщо вона була згодна, то точно не від великого кохання та впевненості в майбутньому), потім побили, а потім викинули за край історії. Ви думаєте, між ангельською дівчинкою та героїзмом Федір розшукав гувернантку, перейнявся її долею, може, просто втішив її в якомусь сарайчику? Не-а. Вона існувала тільки щоб переконати мене, що Федір – бравий.
Та-да-а-ам!
І ось я думаю:
Чи можна пробачити автору, який писав у 60-ті, ось такий епізод? Ну не було тоді артикульовано правило згоди, ну час був такий, ну ось так мислили чоловіки… можна?
Чи можна вважати автора адекватом, якщо він вставив такий епізод, але ніяк не покарав (відповідно до тяжкості його провини з моральної точки зору) героя, а нагородив його любов'ю всього життя?
Можна екстраполювати ситуацію з літературного твору на нашу реальність і розглядати як кейс (або як випадок)) чи залишити епізод роману просто епізодом?
Якщо герой, реально показаний як сильний та мужній, здійснив (ну чесно) мерзенний вчинок, описаний у деталях, цей вчинок можна виправдати ситуацією, особливостями характеру, часами?
Федір – відстій? Француженка – відстій? Роман – відстій?
Якщо автор роману підносить мерзенний вчинок як щось розважальне, кумедне, дартаньянщину, то це — выходить — для нього норма? Це означає, що всю творчість Дімарова можна скасувати, якщо норм таку хрень у романі подавати як веселощі?
Я взагалі нормальна, що пропустила цей епізод, прочитала його не без посмішки, прочитала ще 100 сторінок, а потім раптово усвідомила, що сталося?
Я все ще в роздумах.
І не впевнена, що хочу читати далi цей роман. І навіть не тому, що я ображена на Дімарова, він помер, чого вже. І не тому, що не можу відокремити реалії нашого століття від реалій життя автора. А тому, що до того огидний мерзенний осад залишив цей крихітний по суті епізод на півтори сторінки... Виходить, у моєму світі герої, представлені позитивними, не мають права чинити так, як Федір. І один літературний епізод здатний для мене скасувати автора. І виходить, моя уява таки легко переносить мене у вигадану ситуацію і робить її цілком реальною. І від того ще мерзеннішою.
Що робити з романом, що дивиться на мене зараз... не знаю.
Десь тихо колишається прапор боротьби проти сексизму у собі.
