Ну то почнемо з найцікавішого. З того, як я волаю чаєчкою. І з цитати з Вікіпедії:
У романі “Біль і гнів” описується боротьба українців у часи II Світової війни у складні години 1940-х років…У книзі простежуються долі багатьох персонажів, знайомих читачам з попереднього твору письменника «І будуть люди»
Отож воно що! Ось воно як! Це, чорт забирай, все пояснює. Але це — матусенька дорога — ще 1 200 сторінок. Я щойно закінчила 900. 900! А тут ще 1 200+, щоб дізнатися, що там із Ганжою, Танею, Олегом, горезвісним вусатим Федором та Соловейчиками-Гайдуками. Ні. Ну ні, Дімаров, ми так не домовлялися. Ні. Р. Розпач.
Тепер, коли я трохи втихомирила своє емоційне тло глибоким буддійським диханням, ковтком гарячої водички, концентрацією на теплі від колорифера (у вас там так само холодно, як у мене? Клятий перший поверх хрущовки, тут холодильник навіть влітку!) і необхідністю все ж таки розповісти про роман "І будуть люди" Дімарова, ми - дуже багатослівно - підбираємося до головної теми. До роману таки.
Обіцяю пояснити, чого я кричу чаєчкою. Так, ну знову починається. П'ю воду. Не біснуюся.
Я читала цю цеглину - "І будуть люди" - з 20 квітня, а закінчила 3 травня. Тобто на книгу мені знадобилося аж 14 днів. Окей, я там поміж справою працювала, читала Віру Агеєву, писала листи миленьким на фронт, гуляла парком КПІ й репетувала всім і кожному на об'єми роману. Як би не було, майже два тижні я знайомилася з цією епопеєю.
(Зараз мене відволік телеграм-канал КМДА: каштани - то любов, це точно)
Про що роман? Про життя на селі. Тут усі закотили очі, вдихнули тяжко і закрили нафіг цей пост. Не-не-не, стривайте! Це добрий роман про життя на селі. Цікавий. Правда.
Справа починається в 1901 році і закінчується в 1932. Уявляєте? Це громадянська війна, наша визвольна війна (про УПА нічого майже немає, крім кількох згадок), воєнний комунізм, НЕП, трошки українізації, розкуркулювання, голодомор. І долі десятків персонажів. Про Федора я вже бомбилася. Ще є його сестра Тетяна (рідкісного сорту вічно сумний мученик), комуніст і голова ТОЗу Ганжа (стражданець-наймит, який вибився в люди і трохи тугуватий), куркуль Оксен (за сумісництвом Тетянин чоловік та рідкісна скупердяка), поведений на світовій революції крихитка Максим (він же після червоних хрестин Володимир) і ще купа-купезна найсимпатичніших характерів.
Дід Хлипавка форевер ин май харт!
Всі вони живуть у невеликому селі та на прилеглих хуторах, всі їхні історії переплетені і всі вони чудово виписані. Ось чудово. Як живі. Іноді тебе від них аж трясе. Іноді хочеться дати ляща (особливо Максиму та Федору, хоча Тетяна – мій улюблений персонаж для цього). Іноді ти щиро радієш, розчулюєшся і так робиш: у-у-у, як мило!
Герої живуть. І ти читаєш, як вони живуть. Хтось прагне заробити більше, комусь болить за прекрасні українські чорноземи, хтось ненавидить радянську владу, хтось щиро вірить у неї, хтось розчаровується, хтось любить, а хтось ненавидить.
І ось з погляду цього повільного, душевного, глибокого побуту роман Дімарова — просто знахідка.
(Я дуже, дуже люблю великі історії. Вони неквапливо занурюють тебе в ситуацію, розкривають персонажів, затягують вузли, дають можливість перейнятися кожним героєм. І "І будуть люди" саме такий роман).
Ми бачимо, як герої росли (Дімаров майстерно вплітає в основний сюжет дитинство та юність героїв, події, які вплинули на становлення їхнього характеру, причому читати про них взагалі не занудно), як розвивалися, як жили: прокидалися вранці, йшли за худобою, орали поля, мріяли, будували — абияк, як усі ми — своє майбутнє. І це крутезно. Ні секунди мені не було нудно. Так, я злилася, сумувала, волала “ну якого біса, ти, що, тупий? яка світова революція, ви всі помрете з голоду, ідіот!” І при цьому я кайфувала.
Роман написаний чудово. І навіть описи природи – так-так, природи! - настільки поетичні та доречні, що ти не можеш відірватися. Це вам не похмурі пришвино-шукшини. Це щоразу “краєвид як відображення почуття героя”. Ви тільки подивіться, наприклад:
“А вже над полями пропливали поодинокі, легкі та прозорі сріблясті павутинки (ото, кажуть люди, літо розчісувало коси, та й запримітило першу сиву волосинку, та й вирвало її, та й пустило за вітром: кому охота старітись!), і від них віяло легкою та прозорою печаллю: як ти, літонько красне, не бадьорися, а вже скоро тебе скосять, зіжнуть, пов’яжуть в снопи та й звезуть на токи!”
“Прямо над головою вовчою тічкою сунули хмари, гналися за місяцем. Він чимдуж котив од них, виривався, німо кричав, роздираючи рота на перекошенім од жаху обличчі. Та вони таки наздогнали його, навалились, підім’яли під себе, і він, втрачаючи сили, виринув із- під них раз... виринув вдруге... та й щезнув, здається, навіки. І від тієї мовчазної боротьби, від того німого конання нічного владики моторошні тіні поповзли по землі, скрадаючись до всього живого, і вже, здавалося, сама ніч заклацала вовчими іклами, засвітила хижо очима.”
Ну офігенно ж! І там такого добра повно.
І як тонко описані думки і враження і революціонерів, і священиків, і куркулів і комнезаможних, і жінок, і чоловіків, і закоханих, і лютих ворогів. Не вульгарно. Щиро.
З погляду нас сьогоднішніх, коли ми усе знаємо, усе осмислили (ну, хоча б наближаємося до осмислення), коли повістка диктує світосприйняття, герої Дімарова можуть здатися якщо не тупими, то точно наївними. Але насправді вони — справжні. Бо тоді, у 20-ті, вони гадки не мали, що буде далі. І вірили в те, що здавалося їм єдино правильним. Інше питання, що воно лише здавалося.
Я виправдовую скнару Оксена: він працював як віл, копив для кращого життя, любив свою земельку і худобу, свої вулики та своє становище у світі. Йому було ок.
Я виправдовую меланхолійну Тетяну: вона любила іншого, її видали заміж насильно, вона мріяла вчителювати, а тут хліб пеки нелюбому. Їй було не ок.
Я виправдовую впертого Ганжу: він любив нещадно, його покалічили, він ненавидів за це не конкретну людину, а весь прошарок, до якого той належав, і чесно хотів як краще, хотів зрозуміти…
Я виправдовую Володимира-Максима: він просто тупуватий, як більшість підлітків.
Я виправдовую Гайдуков: у них забрали землю, а земля формувала їх віками, земля була їхнім головним скарбом і змістом.
Я їх розумію. І червоних. І напівчервоних. І білих. І всіх. Тому що вони насамперед були українцями. Які хотіли жити у своїй країні. Обробляти землю. Любити взаємно та назавжди. Бачити небо і просто працювати. Прості такі людські бажання, які витопталися б з роками, та й справдилися, якби не величезне, вогняне, важке колесо історії.
… Ось тільки весь мій біль – і крики чайок! - у тому, що на останній сторінці роману ти опиняєшся в положенні "е-е-е, це що, все?" Історія реально просто переривається. Дві третини персонажів, які так майстерно описані, виплекані Дімаровим, просто зникають. Інші підвішені в невагомості голодомору. І крапка. Кінець.
— Ну в сенсі?! — запитую я у світобудови та мертвого автора. - Я хочу знати, чим справа скінчиться! Я їх обожнюю всіх, ну як так то? А що з молодшим Гайдуком? А мозок у Максимки з'явиться? А що там із Танею, чи буде в неї хоч трохи кохання в житті? А Ганжа?
І ось я голосила-голосила про себе, а сьогодні ухвалила: йти до Вікіпедії. А там воно. "Біль і гнів". Біль і гнів я відчуваю, коли розумію: мені потрібно ще й цей двотомник прочитати, якщо хочу отримати відповіді на запитання.
Ну що за… славна українська література, яка не обмежується крихітними історіями на 200 сторінок, а розгортає — це треба прочитати таким розспівним голосом тітки з РАГСу — “масштабне полотно сільського життя у переломні моменти…”
Ну окей. Я подумаю, Дімаров, я подумаю. Хоча кого я обманюю? Я, звісно, прочитаю. Тому що це епос. А епос — те, що потрібне в наш час. І трохи Майка Йогансена. Але про нього у наступному розділі.
