«Безплідна земля... це будь-який світ, у якому... є сила і немає любові, де в законах життя переважає догматизм, а не освіта, влада, а не досвід, і де міфи та ритуали, що впроваджуються і сприймаються, ніколи не пов’язані з актуальними внутрішніми уявленнями, потребами й можливостями тих, на кого вони впливають.»
Джозеф Кемпбел
Мужність — гендерно зумовлена характеристика, сукупність рис особистості чи соціальний конструкт? Залежно від часу та автора, визначення терміна змінювалося, але ніколи не набувало довершеної форми. Майже два століття розвитку психології загалом, а також поглиблене вивчення психології чоловіків, призвели до неможливості універсальної відповіді, а безпосереднє відчуття мужності переросло в майже недосяжний ідеал.
Якщо розбити класичну проблему мужності на етапи дорослішання, насамперед ми стикаємося з відсутністю постаті батька в житті хлопчика або, при наявності, з його травмуючим або пасивним вихованням. На цю тему вже існує достатньо матеріалу, але ми також торкнемося її й у майбутньому.
Коли хлопчик виростає і стає юнаком, він зіштовхується з відсутністю ініціації в дорослий світ. Без допомоги авторитетних постатей і ритуалів юнакові доводиться наодинці переживати низку криз, які, в кращому випадку, не дають відповіді на запитання, яким чином бути чоловіком і як виконувати свою роль у цьому світі.
Третьою, більш новою проблемою, є соціально-політичний перегляд домінантного становища чоловіків, що заплутує поняття та викликає у багатьох відчуття, що їхнє існування зазнає критики за статевою ознакою.
Окрім цих трьох загальних проблем, я хотів би розпочати екскурс із четвертої проблеми, як питання мужності позиціонують і намагаються вирішити в мас-медіа, і як найненав’язливіші, проте шкідливі наративи популяризуються через меми, short-form content (альтернативно: «короткий контент») і «швидкі» джерела інформації.
У мого покоління усвідомлення чоловічої проблеми часто було пов’язане з першим переглядом «Бійцівського клубу» у віці 13–16 років. Це відбувалося саме тоді, коли популярність фільму дозволила йому міцно осісти в медіа-просторі: він з’явився у тисячах мемів, відео-розборів і дискусій. Проблеми головного героя вперше розкрили перед нами завісу таємниці того неясного відчуття розгубленості та спустошеності, про яке не розповідали ані батьки, ані інші чоловіки. Я знаю однолітків і людей значно старших за мене, які досі дотримуються ідей фільму у своїй життєвій філософії. Навіть незважаючи на те, що сам фільм уже встигли деконструювати, висміяти та зробити надбанням інтернету, знаходяться молоді хлопці та чоловіки, які захищають улюблених героїв і їхню філософію. Трагікомедія ситуації полягає в тому, що фільм дійсно не розраховував стати ідеологічним ядром для безлічі різних чоловічих спільнот і окремих людей. Девід Фінчер, режисер «Бійцівського клубу», в інтерв’ю для Guardian говорить:
«Не можу уявити, що люди не розуміють, що Тайлер Дерден — негативний персонаж. З тими, хто не може цього зрозуміти, я не знаю, як поводитися… Не знаю, як реагувати, не знаю, як їм допомогти» [1].
Альтер-его Оповідача — нова версія Ковбоя Мальборо, яка, на відміну від свого прообразу, заграє зі споживачем зовсім іншими методами. У своєму виборі одягу, звичках і цілях виражається новий, неортодоксальний, неокапіталістичний чоловік — карикатурний бунтар і анархіст, що влаштовує підпільні бійки, підриває будівлі та живе за власною інтерпретацією Ніцше. Проблема полягає в тому, що, якщо придивитися до самого Оповідача, можна зрозуміти: Тайлер не був величною тінню чи іншою особистістю головного героя — він був проекцією, фантазією, що відсилає нас до доволі популярного тропу чоловічого перевертня і є, скоріше, продуктом дитячого его Оповідача та збірним образом тієї споживчої мужності, що просочилася до нас через рекламу і медіа. Сам фільм — повість про дурість, в якій людина, що мислить сучасними стереотипами, бореться із сучасністю, що її породила.
Випадок із фільмом добре демонструє, як гостро проблематика мужності в сучасному світі відгукується в серцях чоловіків. Якщо раніше це обмежувалося «Бійцівським клубом» та небагатьма групами за інтересами з цитатами й правилами для «справжніх чоловіків», то зараз, із розвитком нових форм контенту, невеликим зрушенням у загальній інформованості про проблему й культом медикалізації, усе змінилося. Ютуб поступився місцем ТікТоку, який, крім того, що є майданчиком для коротких розважальних відео, став одним із просторів, де люди можуть збиратися навколо певного блогера або руху. Чоловічі групи існують уже досить давно й мають різну структуру, а також ідею, яка приваблює чоловіків. Найчастішою проблемою чоловічих рухів є формування ієрархічності, що призводить до зловживання владою організаторів, перетворення підтримуючого й м’якого клімату групи на агресивний і токсичний, а віра в ідею, що лежить в основі зібрань, може стати радикальною чи сектантською.
Ці проблеми меншою мірою стосуються інтернет-спільнот, які важко утримують стабільну й активну аудиторію, сильно залежать від трендів і постійно потребують поповнення контенту, не кажучи вже про те, що часто ці спільноти створюються для продажу курсів або для формування «хорошої статистики» з метою розміщення реклами. Їхні ідеї, як правило, мають однобокий характер, а рішення, які вони пропонують своїй чоловічій аудиторії, є спрощеними й згубними. Як приклад можна навести віру в те, що кількість тестостерону безпосередньо впливає на нашу мужність: чим більше тестостерону, на думку авторів цієї ідеї, тим чоловік спокійніший, привабливіший для дівчат і розважливіший, а при низькому рівні — агресивніший, мінливіший, крикливіший і більш «жіночний». Крім наукової неспроможності такої концепції, заперечення інших поглядів і величезної кількості чинників, на поверхні виникає фундаментальна проблема будь-якої подібної теорії — прихильність до одного конкретного зразка мужності. Вони не враховують безліч чинників, як, наприклад, відмінності чоловіків у темпераменті, цілях, внутрішньому наповненні й цінностях. Не існує універсального прикладу мужності, адже мужність не є культурною аксіомою нашої поведінки і не є соціальним конструктом, що нав’язує певні ознаки, за якими нас можна позначити як справжніх чоловіків (привіт, Паскаль Буайє).
Замість того, щоб допомагати шукати себе, чоловічі спільноти та інтернет-гуру намагаються змусити чоловіків звести свій внутрішній світ і психологічні проблеми до плоского, однорідного зовнішнього образу. Це класична схема відходу в мачизм. Те саме можна сказати і про сучасних просвітителів: такі адепти класичної маскулінності, як Ендрю Тейт, погані не лише через очевидні причини (сексизм, зацикленість на успіху тощо), а головним чином через ту слабкість, яку вони несуть і яка заражає інших чоловіків. Слабкість і страх є фундаментом чоловічих поведінкових залежностей. Демонстрація деструктивної сили, зловживання владою, пихатий успіх і зневага до жінок, а також спроби їх контролювати — усе це є гіперкомпенсацією. Багатьох консервативних чоловіків дратує аргумент, що в основі гіперкомпенсації лежить невпевненість у собі, тому я вважаю за краще висловити дещо іншу точку зору: порожнеча, наша душевна порожнеча, яку сформували деструктивні відносини з навколишнім світом, батьками та самим собою — вона є причиною наших страждань. Необхідність постійного заповнення цієї порожнечі жінками, успіхом або хімічними речовинами викривляє нашу душу, якою ми і так щодня торгуємо на ринку праці, серед однодумців і в інших місцях, де нам доводиться поступатися своїм Я заради виживання чи відчуття спільності.
«Більшість чоловіків вважають, що їхнє повсякденне життя — це боротьба за існування. Ані награна бадьорість, ані машина, ані ключ від особистого душу на роботі, ані похвала й премія від начальства не покривають щоденних витрат душі. Чоловік глибоко усвідомлює, що продає свою душу, і жодна ціна не є достатньою компенсацією. Тому він покладає тягар своєї душі на тактильний зв’язок із жінкою або на Аніму іншого чоловіка. Потім, після сполучення, настає спустошеність, і, знову втративши цей зв’язок, він пливе за течією, залежний від зовнішнього світу і пов’язаної з ним боротьби.» [2]
Це стосується кожного з нас: ми можемо бути хорошими супутниками для наших жінок, досягати успіху в улюбленій справі чи не мати залежностей, але якщо всередині нашого психічного «тіла» є зяюча порожнеча, ми приречені бути нещасними. Що ж казати про тих, хто щодня, прокидаючись, одразу надягає на себе маску брехливого мачо, наживаючись на нашому колективному горі та змушуючи своїх адептів повірити в те, що хвороба є ліками.
Погіршує ситуацію те, що сучасний образ мачо як ніколи раніше зосереджений на успішності та продуктивності, що в разі з молодими чоловіками може зіграти дуже злий жарт. Одна річ — коли ти не відповідаєш уявленням певної групи людей (інтернет із своїм різноманіттям навчив нас не зациклюватися на цьому надто сильно), інша — коли твоя невідповідність проявляється не лише в особистій сфері, а й у професійній. Скільки безглуздих докорів сумління й фрустрацій може відчути хлопчик, який щодня бачить, як його однолітки, а інколи й набагато молодші, пропагують щоденні походи в зал, постійний пошук заробітку та активний шлях «до своєї мрії», яка найчастіше продиктована маркетингом і поверхневими цінностями. Нині ми зіткнулися з тим, що проживали й проживають жінки, особливо в розквіті нульових, із розвитком телебачення та медіа, коли з телеекрану на них дивилися моделі й акторки з ідеальною зовнішністю та фігурою, які пропагують певні жіночі образи, що не відповідають реальності. У випадку з жінками їхнє глибше усвідомлення себе та здатність до колективної дії призвели до зменшення кількості таких образів, а культ ідеальності змістився в соціальні мережі, де цей маніакальний потяг набув більш індивідуального й вибіркового характеру.
У нашому випадку будь-який протест проти ідеалізації певного чоловічого образу буде сприйматися як слабкість або як спроба заборонити своїм одноліткам самовиражатися й мотивувати інших молодих чоловіків «шукати себе». Крім того, ми можемо спостерігати, як деякі чоловіки реагують на феміністичні рухи і рухи меншин, помилково сприймаючи їхню боротьбу зі стереотипами, політикою й корпораціями, як боротьбу проти них. Вже можна уявити реакцію, якби подібним протестом зайнялись чоловіки. Протест, до того ж, буде неефективним, адже він зведе все до колективного уявлення про правильний і неправильний образ, тому нам необхідно заглибитися в індивідуальні шляхи пошуку відповідей на запитання: що означає бути мужнім.
Мужність — це відчуття особистісної повноцінності, усвідомлення власної зрілості й відповідальності перед світом, розуміння своїх життєвих цілей, а також існування в гармонії з власним Я, зі своїми чоловічими та жіночими аспектами.
«Стан дорослості, екзистенціальної відповідальності за своє виживання й розвиток стає прометеєвою нагородою, з величезними зусиллями витягнутою з глибин.» [2]
Шлях до досягнення такої мужності набагато складніший, ніж ми можемо собі уявити. Він не залежить від зовнішніх нав’язаних уявлень і не може бути витягнутий через чужу життєву призму. Він є набагато страшнішим і може призвести до величезної кількості важких для сприйняття відкриттів, особливо коли справа стосується того, чи живемо ми своїм життям, чи несвідомо рухаємося за вимогами, висловленими нашою сім’єю, зовнішнім світом або ж нашими помилковими уявленнями. Такий спосіб пошуку себе називається міфопоетичним. Він зосереджений на мистецькій концептуалізації своєї особистості та індивідуального шляху із озиранням на міфи й архетипи. Розквіт міфопоетичного проєкту розпочався трохи пізніше виходу «Бійцівського клубу». Такі автори, як Джеймс Голліс, Роберт Блай, Стів Біддалф і Річард Рор, будували свої шляхи вирішення кризи чоловічої ідентичності на духовному терені. Багато в чому їхнім джерелом натхнення став Карл Густав Юнг із його концепціями колективного несвідомого, архетипів і розвитку Самості, що, окрім зв’язку з психоаналізом, тотожні ідеї Фрейда про генітальну стадію розвитку.
«Ідеали «чоловічого» его зміщуються на різних етапах розвитку, аж доки, врешті-решт, не виникає більш зріле почуття мужності: фалічне бажання заперечувати диференціацію й зберегти необмежені можливості зменшується й оплакується, а певні реальні обмеження щодо статі, ґендеру й поколінних відмінностей засвоюються.» [3]
Крім того, існує новіший проєкт, який фрагментовано проник у медіа — проєкт саморозвитку [4]. У своєму первинному значенні він окреслює концепт мужності як постійного шляху саморозвитку й нездійсненості наближення до «чоловічого ідеалу», що вимагає від нас безперервної роботи над собою в усіх сферах життя: розвитку соціальних, духовних і психологічних якостей.
Усі вищеописані проєкти мають одну спільну рису, яку епізодично згадують, але ніколи не описують повністю. Вона постійно супроводжує нас у житті, коли ми згадуємо власні історії або слухаємо чужі. Ця риса — наративне оповідання, яка за допомогою особистих і чужих історій, рефлексії та побудови епізодів життя веде нас до витіюватих і уривчастих відповідей на питання: хто ми такі? Наратив втратив свою цінність у сучасності, замість нього ми стикаємося з мінливими, часто обсценними самопрезентаціями. Сенс такої репрезентації не в тому, щоб випадковим зіткненням із особистістю або матеріалом почути або побачити щось важливе для себе, а в тому, щоб створити необхідність і залежність підкорятися певному образу. Тому наш шлях має бути зосереджений на пошуці індивідуального сенсу в усамітненні. Якщо ми не бачимо свого відображення в міфах чи духовному пошуці, ми можемо знаходити свої обриси в літературі, живописі, улюбленій справі чи власній філософії. Для цього не потрібно надзвичайної ерудованості й всеосяжного погляду на світ — достатньо здорового інтересу та допитливості до мистецтва і речей, які вам подобаються. Увесь процес базуватиметься на постановці правильних запитань: від загальних і просторових («Хто я такий?», «Яке місце я займаю в цьому світі?») до більш конкретних і комплексних («Що я робитиму далі? Скільки ще триватиме цей етап мого життя?»). Чим би ви не займалися, прочитані рядки, почуті слова та прожиті події почнуть вишикуватися в лаконічний ряд, що просить викриття. Розпочавши свій шлях, ви зіткнетеся з безліччю власних ідентичностей, які відрізнятимуться одна від одної різними образами, а їхні цілі й бажання не завжди збігатимуться. Познайомившись із цими ідентичностями, ви зможете глибше усвідомити свій внутрішній асамбляж і зрозуміти, у чому полягає наратив вашої історії та яка її кінцева мета. Цей аспект пошуку сполучних ланок може нівелювати тривогу щодо власного місця й призначення у світі, а також дати уявлення про цілі та ідентичності інших чоловіків
[1] — https://www.theguardian.com/film/2023/oct/27/david-fincher-on-hitmen-incels-and-spider-mans-dumb-origin-story
[2] — Джеймс Голліс, Під тінню Сатурна
[3]- https://www.researchgate.net/publication/6453610_Masculinity_Unraveled_The_Roots_of_Male_Gender_Identity_and_the_Shifting_of_Male_Ego_Ideals_Throughout_Life
[4] -https://www.researchgate.net/publication/376047437_Reforming_pastoral_care_masculinity_male_pathologies_and_gender-specific_pastoral_care
