Конфлікт батьків і дітей — мабуть, одна з найпоширеніших тем, з якою ми стикаємося протягом життя.
Ми знаємо незліченну кількість історій, втілених на екрані та на сторінках книжок; ми бачили ці конфлікти на власні очі, чули про них і навіть переживали їх. Про причини цього конфлікту та його модальності сказано, по суті, не так багато.
Батько, через власну емоційну незрілість, психологічні травми або афект непрожитого життя, всіляко пригнічує життєвий потенціал своєї дитини або ж, жорстким вихованням чи примусом до певної діяльності, діє, як він вважає, на благо дитини.
Основа будь-якої психологічної теорії щодо врегулювання такого конфлікту полягає в усвідомленні людиною того, що батько чи мати — такі ж люди, як і їхні діти. Вони живуть своє перше життя та керуються накопиченим багажем знань, який, власне кажучи, не є надто значним і сформований тенденціями минулого та стосунками з власними батьками.
Наступним етапом (тут варто зазначити, що в даному тексті не враховуються ситуації, що особливо травмують — психоемоційне, фізичне та сексуальне насильство) є прийняття або прощення батька. Воно може набувати як практичного характеру (розмови та прояснення ситуацій минулого й сьогодення з батьком), так і внутрішнього — психічного: прийняття склавшоїся ситуації та інтеграція негативного досвіду як пережитого.
Звісно, тут не йдеться про безліч нюансів такої роботи. Основна мета полягає в тому, щоб у загальних рисах окреслити процес вирішення конфлікту для подальшого аналізу стосунків батька й сина.
Як і в попередній частині, нам також слід розглянути проблему через призму сучасності. Одним із найбільш резонансних, а також широко описаних конфліктів є конфлікт між Кафкою та його батьком.
Кафка, який є одним із найвпливовіших авторів минулого століття, неодноразово звертався у своїй творчості до цього конфлікту та проводив паралелі між образом батька й професійною діяльністю.
«Провина наділяє його так само, як і суддівських чиновників. Дуже багато що вказує на те, що світ чиновників і світ батьків для Кафки — одне й те саме. І ця схожість зовсім не до честі чиновників. Тупість, ницість, бруд — ось і всі їхні доблесті. Мундир батька суцільно заляпаний плямами, та й його спіднє аж ніяк не вирізняється чистотою. Бруд — рідна стихія для чиновництва.
Вона не могла збагнути, навіщо взагалі ведеться прийом відвідувачів. «А щоб було кому парадні сходи бруднити», — відповів їй, можливо, просто зі зла, один із чиновників, але чомусь саме це пояснення здавалося їй особливо переконливим» [1]
Cвіт батьків Кафки знаходить своє відображення й у міфі про Кроноса. Низкість і бруд переносять нас до сюжету про Божество, що пожирає своїх дітей зі страху опинитися усунутим, немов чиновник, чия жорстокість виправдовується лише страхом втратити своє місце.
Незалежно від того, чи був батько жорстоким і владним, чи, навпаки, своїм слідом освітлював наш шлях, необхідно виокремити два впливи, які його постать здійснює і які часто переплітаються з конфліктом. Не дивлячись на те, чи живий батько, або вже мертвий, його фігура формує в нас певну вимогу, з якою невпинно повертається забуте. Цю вимогу, чи то створену на благо, чи як образ нашого уявлення про те, як жив наш батько і чого він від нас бажав, слід описати та відтворити у тому сенсі, в якому про це говорив Дон Хуан Кастанеді.
«Ти скаржишся, — сказав він м'яко. — Ти скаржився все своє життя, тому що не приймаєш відповідальності за свої рішення. Якби ти прийняв відповідальність за ідею твого батька про те, щоб плавати о шостій годині ранку, то ти б плавав сам, якщо потрібно. Або ж би ти послав його до чорта в перший же раз після того, як дізнався про його хитрощі.» [2]
Коли вимога набуває форми тексту чи висловлювання, коли ми починаємо розуміти причину та наслідок цієї вимоги, перед нами постає завдання: або відкинути її, повідомивши про це батькові, або ж прийняти відказ як даність і більше не стикатися з вимогою. Іншим варіантом є прийняти вимогу й жити з нею в злагоді, беручи відповідальність за ту екзистенціальну ношу, яку нам доведеться нести протягом певного етапу або всього життя.
Але після цього ми можемо зіткнутися з чимось зовсім іншим, що не піддається нашій свідомості чи вибору, а саме зі спадковою ношею, яка відтворюється в сюжетах життя наших пращурів і сім'ї, з якою не зміг впоратися наш батько.
Це і є те саме забуте. Його складніше описати з логічної точки зору, хоча воно може проявлятися у вигляді несплачених боргів, спадкових хвороб, залежностей, а також певних поведінкових тенденцій.
«Зникаючи, привид батька Гамлета залишає свою славнозвісну вимогу, «Пам'ятай мене», що прив'яже до нього Гамлета, і принаймні поки помста не здійсниться, не дасть змоги йому рухатися далі. Щоб не ослабла рішучість помститися за батька, Гамлет присягається спустошити свою душу від усього, крім пам'яті. Такою цілеспрямованістю він зміцнює зв'язок зі своїм батьком і минулим, відкидає всі можливі зв'язки зі своїми власними потребами і майбутнім. У той момент, коли Гамлет приєднується до батька і ставить своє життя на паузу, все творче, що могло б бути в ньому самому, відкладено на потім.» [5]
«У тому ж сенсі Беньямін писав, що князь Мишкін вимагає залишитися незабутнім. Це не означає, що забуте вимагає бути відновленим у пам'яті: вимога належить незабутньому як такому, навіть коли воно назавжди забуте всіма. Незабутнє постає в цьому світлі як сама форма вимоги. Це не претензія суб’єкта, а стан світу, атрибут субстанції, тобто, словами Спінози, щось, у чому душа бачить підставу своєї сутності.» [1]
Забуте невпинно актуалізується й опановує нас, і лише постійні розкопки та постановка питань про нього можуть повернути частинки забутого на поверхню нашої свідомості.
Це — майстерна гра нашого свідомого гальмування, питання можливості: чи зможе Едіп вирватися з самоздійснюваного пророцтва, або ж усе його існування, із усіма виборами та рішеннями, було наперед визначене?
«Кожен син має запитати в себе: «Які травми були в мого батька? Чим він пожертвував (якщо ця жертва мала місце) заради мене та інших? На що він сподівався і про що мріяв? Чи втілив він у життя свої мрії? Чи був він емоційно вільний, щоб жити таким життям? Чи жив він своїм життям або за заповідями Сатурна? Як його батько і його культура заважали його мандрівці? Що мені хотілося б дізнатися від нього про його життя і його історію? Що мені б хотілося дізнатися від нього про те, що означає бути чоловіком? Чи пробував батько відповідати на такі запитання, але всередині себе, не для сторонніх? Чи доводилося йому взагалі коли-небудь їх ставити? У чому полягає непрожите життя мого батька, і, можливо, я тією чи іншою мірою проживаю його за нього?». Коли ми ставимо такі запитання, навіть якщо батько помер, у нас більше шансів уникнути його ідеалізації або знецінення. Він перетворюється на чоловіка, більше схожого на нас самих, на брата, який пройшов через такі самі випробування. Тоді навіть у разі серйозної травми ми, найімовірніше, ставитимемося до нього зі співчуттям. Якщо нами опанує ненависть, ми збережемо зв'язок із джерелом нашої травми. Якщо ми краще зрозуміємо своїх батьків з точки зору дорослої людини, ми швидше зможемо стати батьками для самих себе.» [3]
Можливо, ми й не знайдемо відповідей на всі питання, що нас цікавлять, і залишимося на порозі забутого, сподіваючись, що наше життя керується нашою власною волею. Зрештою, усе зводиться лише до одного фактора — чи зможемо ми розірвати хворобливу прив’язаність до нашої травми і відчути повноправну відповідальність за своє життя?
Якщо ми до цього готові, на нас чекає низка подій, що можуть здатися виходом за межі звичного сприйняття життя. Екзистенціальна дорослість відкриє нові шляхи для розвитку, а тінь, що падає на нас, розвіється, давши можливість виглянути сонцю. В іншому разі ми продовжимо свою мандрівку у Світі батьків, підкоряючись їхній логіці та закону, але й це не означає, що нам не судилося знайти вихід.
Напевно, найбільш надихаючою й трагічною думкою Кафки виявляється одна з останніх фраз «Процесу»:
«Хоча логіка непохитна, але проти людини, яка хоче жити, вона не може встояти.» [4]
1] — Вальтер Беньямін – «Франц Кафка»
[2] — Карлос Кастанеда – «Подорож до Іксалтану»
[3] — Джеймс Голліс – «Під тінню Сатурна»
[4] — Енді Мерфілд – «Мистецтво бути Аматором»
[5] — Джон Стайнер. Обговорення книги Гайнца Вайсса «Травма, Провина і Репарація»
