Намагаючись щосили звести невідоме до відомого, тобто до буденного та звичного, психологія стає причиною занепаду та страшної втрати енергії, яка, на мій погляд, досягла межі. Я вважаю, що театру й нам самим варто відмовитися від психології.
Антонен Арто
Психологія — кінцева форма раціоналізації
Жиль Делез
Для розуміння терапевтичної культури необхідно зробити короткий і дещо вільний історичний екскурс. На початку 20 століття у психології було два домінуючих методи, які розглядали психіку людини з двох діаметрально протилежних сторін. Психоаналіз, засновник якого Зігмунд Фрейд, бачив у психіці людини щось більше, що керує її мотивами, характером та поведінкою, що згодом стало називатися несвідомим. На сеансах у психоаналітика використовувався метод вільних асоціацій, пацієнт говорив про все, що спадало йому на думку, намагаючись при цьому стримати внутрішню цензуру, яка могла змінити його думку навіть у виборі слів, за якими аналітик міг побачити щось більше. Другий підхід — біхевіоризм, механістичний підхід про поведінку людини, його засновник, Джон Вотсон, вважав, що людина — це набір вивчених за життя реакцій, а його поведінку можна змінити завдяки перенавчанню. Вчення Уотсона було обчислювальним, прогнозованим і послідовним — таким, яке наукова спільнота могла прийняти та всіляко розвивати за допомогою давно прийнятих методів перевірки відкриттів. Інтроспекції, свідомості, та чогось більшого, що могло впливати на поведінку індивіда, на думку Вотсона, не існувало [1], він пояснював це тим, що для ствердження подібних концепцій не було методів їх перевірки та інструментів, які могли б зробити психіку індивіда прозорішою для дослідження. Падіння біхевіоризму можна проілюструвати дотепною ілюстрацією психолога Мак-Дугала, противника Вотсона, яку він озвучив під час їхніх дебатів.
«Як біхевіорист міг би розповісти про скрипковий концерт? Я входжу до зали й бачу, що чоловік шкребе по котячих кишках волоссям, вирваним з кінського хвоста, а перед ним, у стані захопленої уваги, сидить тисяча людей, які час від часу починають плескати в долоні. Яким чином біхевіорист може пояснити ці дивні події? Як пояснити той факт, що коливання, які створюють котячі кишки, занурюють тисячі людей у повну тишу й спокій, а припинення цих вібрацій раптом стає стимулом до якоїсь гарячкової активності? Здоровий глузд і психологія сходяться в тому, що аудиторія слухає музику з загостреною насолодою і виявляє своє захоплення та вдячність до артиста криками та оплесками. Але ж біхевіорист нічого не знає ні про насолоду чи біль, ні про захоплення чи вдячність. Він просто зганьбив усі ці «метафізичні поняття» і тому мусить шукати якісь інші пояснення. Ну і нехай собі шукає, залишимо його. Цей пошук дасть йому цілком нешкідливе, тихе заняття на найближчі кілька століть.» [2]
Індивід, якого ми знали ще незадовго до початку нашого століття, був продуктом психоаналітичної призми. Племінник Зигмунда Фрейда, Едвард Бернейс, який емігрував в Америку ще до того, як його дядя став відомим завдяки психоаналізу, був одним із основоположників політтехнологій, соціальної інженерії та працівником адміністрації Вудро Вільсона. Після Першої світової війни, щоб уникнути недовіри у суспільстві у зв'язку з тим, що він займався пропагандою, винайшов термін "міністр зв'язків з громадськістю". Його також цікавила реклама, постійно спілкуючись зі своїм дядьком, та прочитав декілька його праць, він приходить до висновку, що поведінка людей залежить від несвідомих мотивів, а у сфері реклами важливо використовувати асоціації та образи, які можуть впливати на сприйняття продукту. Наочним прикладом для цього стала його рекламна кампанія, яка була присвячена жіночому курінню. У той час це була табуйована та засуджувана тема, що дуже шкодило заробіткам тютюнових компаній, які втрачали велику частку ринку. На великодьному параді 1920 року, Бернейс виводить групу жінок, які йшли у центрі пасхальної колони, по сигналу, вони діставали приховані у кишенях цигарки та ефектно закурювали їх. Після цієї події Бернейс звертається до свого знайомого психоаналітика для того, щоб той придумав гасло. Едвард розсилає новину у пресу з заголовком "Факели свободи". Зв'язав куріння з американським символом, Статуєю Свободи, та з самим концептом свободи як такої, йому вдалося створити суспільний поштовх у ставленні до жіночого куріння. Бернейс змінив думку більшості населення своєї країни одним рекламним лозунгом, використовуючи психоаналіз.
Бернейс був не єдиним з рекламників, хто вважав психоаналіз, або глибинну психологію важливим джерелом ідей для просування товарів. По всій Америці почали відкриватися рекламні агентства та дослідницькі центри, які брали за основу своєї діяльності психоаналіз. Стимулом для цього стала проблема, з якою зіткнулася більшість рекламних агентств на своєму шляху, почала проявлятись тенденція, коли добре зроблена рекламна кампанія, яка була протестована на багатьох фокус групах, у результаті не давала ніяких помітних результатів. Після проведення багатьох досліджень виявилось, що індивід не робить свій вибір раціональним шляхом, як приклад, перед групою домогосподарок поставили три коробки прального порошку різних кольорів, але з однаковим порошком усередині; у підсумку вся група дійшла згоди, що пральний порошок у кожній із коробок відрізняється за якістю. У 50-х Америка зіткнулася з перевиробництвом, майже всі товари були стандартизовані, а люди ще не мислили у рамках консюмеризму, для розв'язання цієї проблеми компанії знову звернулись до Бернейса. Будучи людиною з великими зв'язками, та маючи досвід минулої кампанії з куріння, Едвард знову знайшов нестандартний підхід, те, що він зробив, вплинуло на життя споживачів у набагато більшому масштабі, чим цього можна було очікувати. Едвард Бернейс став одним із засновників сучасного розуміння індивідуальності. [3]
Для того, щоб продати людям непотрібні їм речі, він використовував свої контакти у Голлівуді. В багатьох популярних фільмах того часу, актори носили, їли, їздили та знаходилися в оточенні товарів компаній, з якими Бернейс співпрацював. Реклама була не тільки асоціативна та образна, вона почала тиснути на психологічну нестачу, тиснула на відсутність важливих людських якостей та ярликів. Мило, яке робило "красивішим", одяг що дарує "впевненість", автомобіль, який говорить про "високий статус", реклама створила ілюзорний дефіцит, який незабаром став реальним. Разом з цим товари однакового призначення почали сильно відрізнятися один від одного, вони стали опорою та демонстрацією "індивідуальності", яку несе в собі кожна людина. Речі почали говорити зі споживачем, зачаровувати його та вселяли йому потрібні відчуття щодо самого себе, які бачили інші люди. Ця історія необхідна для того, щоби продемонструвати проблему, з якою буде стикатися кожний перелічений метод психології. Попри всю глибину та складність, головною ідеєю Бернейса та інших маркетологів було уявлення, що людьми керують тільки несвідомі мотиви. Ця думка призвела до незліченої кількості маніпуляцій, які існують сьогодні та вийшли за рамки реклами. Образи та асоціації, які використовували для продажу стали майже однорідними й настільки прямолінійними, що навіть найменш досвідчений споживач почав розуміти, що його намагаються обдурити. У підсумку індивід парадоксальним чином знеособився завдяки психоаналізу, ставши в очах рекламників, політиків та безлічі інших діячів бездумним набором інстинктів.
Такою була невтішна частина спадщини психоаналізу, який к 50-60-х рокам почав зазнавати краху. Набираючи популярність за межами психологічної спільноти, дедалі більше стаючи важливим культурним феноменом у Європі та Америці, психоаналітична спільнота перебувала у стагнації, не вирішені проблеми та відсутність консенсусу з багатьох питань почали помічати повсюдно. Однією з найважливіших проблем був постійний елемент розколу. Ще з часів Зігмунда Фрейда, психоаналітична спільнота була авторитарною та повністю зосереджена у руках свого засновника, всі ідеї своїх учнів, що здавалися Фрейду помилковими, він відкидав як і їх авторів, попри те, що багатьом із них передбачали долю наступників, на яких Зігмунд міг би покласти подальший розвиток методу. Наслідком цього стала величезна кількість методів, які спираються на психоаналіз, але виходять далеко за його межі в найрізноманітніших нюансах теорії та практики. Цей розкол переслідував не тільки учнів Фрейда, а й інші європейські психоаналітичні школи, в яких будь-яка суттєва зміна усталеної теорії загрожувала втратою статусу психоаналітика, а також можливості взаємодії з колегами, що залишилися. Внаслідок цього такі проблемні питання, як вартість сеансів, кількість сесій на тиждень, дорожнеча навчання, елітарність підходу та відсутність адаптації до більш «земних» проблем, залишилися невирішеними, що призвело до поступової втрати інтересу, а також до величезної хвилі критики як з боку наукової спільноти, так і серед звичайних людей.
Водночас аналітик Аарон Бек, який не був повноцінним членом своєї асоціації психоаналізу, у роботі з депресивними людьми помічає певну закономірність, майже в кожного його пацієнта є "автоматичні думки", зміст яких в більшості випадків є негативним щодо пацієнта. Це була початкова точка для вивчення та розкриття "установок" - набутих за життя стійких суджень про себе, які часто шкодили нормальному функціонуванню людини. Все більше працюючи над цією темою, Аарон починає помічати подібність між своїми висновками та ідеями біхевіоризму; він не знаходить у психоаналізі необхідних практик, які могли працювати з подібного роду установками та думками, а інтерпретації не давали необхідного результату, тому Бек почав розробляти власні протоколи лікування. У підсумку його метод під назвою КПТ (когнітивно-поведінкова терапія) став одним із найпоширеніших видів лікування та психологічного консультування. Вона не вимагала багаторічного відвідування терапевта, орієнтувалася на суто практичне застосування, і її було легко освоїти під час навчання. Але головне — когнітивно-поведінкова терапія легко піддавалася оцінці завдяки своїм діагностичним бланкам, які використовувалися не лише для діагностики, а й для постійної та підсумкової оцінки стану пацієнта, який пройшов терапію. У КПТ не було чогось більшого всередині індивіда, хоч він уже мав право на інтроспекцію та свідомість, функціонування його психіки пояснювалося у схемах. Це була пряма спадщина біхевіоризму та його данина науковості: забута «стимул-реакція» перетворилася на «стимул-когніція-реакція», додавши лише один вимір психічного простору.
Час популяризації когнітивно-поведінкової терапії збігся з тим, що деякі соціологи назвали емотивною або терапевтичною культурою. Півстоліття, присвячене бурхливому розвитку психології призвело до того, що люди почали використовувати слова, взяті з психологічного словника. Депресія, стрес, самооцінка та травма за невеликий проміжок часу почали звучати по всій Америці, а після цього у Великобританії та решті Європи. З однієї сторони, це можна пояснити пом'якшенням ситуації довкола табуйованої теми власних почуттів, а також збільшенням робітників у психологічній сфері, які починають активну дослідницьку діяльність у напрямку цих понять. Але є інша сторона: психологія поступово ставала єдиним способом для рефлексії та розуміння більшості питань, які досить часто не мали до неї стосунку. Психологія проникла в політику, вона стала інструментом підвищення популярності кандидатів, висловлюючи свої почуття на екранах телевізорів і розповідаючи виборцям про свої публічні проблеми (як це робили Кеннеді та Рейган). Вони набирали популярність завдяки тому, що здавалися такими самими людьми, як і сам народ. Популярна психологія, яка загравала з великими медіа, створила велику кількість експертів у телевізорі, які надавали повсякденні поради або брали участь в аналізі різних ситуацій, що стало приводом для нової хвилі спеціалізації, яке створювала відчуття, нібито в більшості складних і суперечливих ситуацій людина нізащо не зможе впоратися сама. Зрештою, психологія створювала людей, які мислили лише словником психологічного дефіциту, залежностей та нестач. Незліченні тонни літератури підривали ідею близьких стосунків, постійно оперуючи поняттями жертв та агресорів; романтичні стосунки, що супроводжуються бурхливими емоціями, почали сприйматися як співзалежні; будь-яке порушення комфорту з боку іншої людини стало сприйматися як загроза; почалася епоха замкнутості та залежності від свого «Я».
«Раніше ми зазначали, що процес раціоналізації, що призводить до розчарування у світі, створює потребу у сенсі, на яку терапія дає можливу відповідь. Саме здатність терапії переосмислити соціальний досвід в особистому сенсі мотивує багатьох шукати професійну підтримку. Але спроба утримати психічні наслідки раціоналізації завдяки терапії має небажані наслідки у вигляді поширення раціоналізації на сферу інтимних відносин. Завдяки професіоналізації повсякденного життя формальні процедури входять у сферу особистих відносин. Формалізація відносин вносить ідеї особистої зацікавленості, розрахунку та недовіри у сфері інтимності. Її ефект полягає в тому, що відносини стають неособовими, що створює ще більший попит на індивідуальне лікування, яке пропонує терапія.» [4]
Самим психологам нічого не залишилось, окрім як підтримувати терапевтичну культуру та за можливості використовувати її у своїх цілях. Незважаючи на деяку зарозумілість у питанні самодіагностики пацієнтів, більшість психологів досі рухаються в одному напрямі з терапевтичним суспільством, все більше "посвячуючи" людей у "механіку" їх життя, консультуючи їх таким чином, щоб питання особистого комфорту пацієнта та його віри в єдиний правильний шлях розв'язання проблем — психологію, не ставало незручним для осмислення. Культурна апропріація психологічної науки стала причиною відчуття безкарності у багатьох етичних питаннях, починаючи з того, яким чином психолог може рекламувати свої послуги, закінчуючи комерціалізацією багатьох шкіл, з подальшою побудовою ієрархічних систем у їхніх межах, а іноді й залученням пацієнтів до навчання, що призводило до невтішних наслідків. Саме питання психологічної етики становилося відносним, залежно від школи могли змінюватись етичні кодекси, їх сприйняття та важелі впливу на порушників. Одним з прикладів, до чого призводить відсутність регуляції, може виступати BPS (Британське психологічне товариство), колишній член якого написав статтю зі «списком ганьби» асоціації: «Декілька разів професор клінічної психології піддавав сексуальному насиллю вразливу 20 річну пацієнтку. Заявивши про проблеми з алкоголем, Товариство дозволило професору продовжувати членство. Відомий британський професор психології (Х.Дж.Айзенк) таємно отримував фінансування тютюнової компанії та використовував неправдиві дані, щоб стверджувати, що тютюн є менш шкідливим, ніж сама особистість курця, і що поведінкова терапія може застосовуватися для зниження ризику смертельних захворювань у курців. Розслідування, проведене в університеті, де працював професор, згодом дійшло висновку, що публікації професора є «небезпечними», і багато статей було відкликано журналами. Однак шахрайство професора ніколи не розслідувалося Товариством, і в ньому, як і раніше, існує спеціальна лекція, названа на його честь.»
Психологія все більше ставала звичайною комерційною послугою, у якої не так гостро постають питання про якість лікування та допомоги, вона також поступово набувала форми суто технічного процесу. Питання психологічної зрілості, емоційної підготовки, власного стану та рівня емпатії стали другорядними у порівнянні з кількістю сертифікатів, дипломів та пройдених конференцій. Накопичення знань, частина яких може бути усвідомлена по-справжньому тільки на практиці — стало свого роду способом заспокоєння та захистом для терапевтів, який захищав їх від сумніву у своєї компетенції. Подібні зміни зазнало відношення до базової психологічної освіти, разом із філософією, бакалаврат у сфері психології став затичкою у тих випадках, коли людина ще не до кінця визначилась з тим, ким вона хоче бути. Другою, а може і першою по популярності причиною є розповсюджена хибна думка, що вивчення психології дає можливість краще зрозуміти себе та вирішити власні життєві труднощі. Таке сприйняття науки про психіку говорить не на користь того, що спеціалісти у психологічній сфері змогли добитися правильного сприйняття своєї діяльності.
Повертаючись до когнітивно-поведінкової терапії, основною проблемою цього підходу є не сам метод або його інструменти, а його філософська основа, що вдало збіглася з приходом емотивного суспільства та розвитком неоліберальних та гіперраціоналістичних тенденцій. КПТ стала відповіддю на потребу емотивного суспільства у вигляді короткотривалої терапії, яка швидко освоюється та базується на практичному підході до процесу лікування: "Якщо у вас горить дім, ви не будете шукати сірник, яка призвела до пожежі, ви будете його гасити". Короткі діагностичні бланки сприяли розвитку та легітимізації поп-психологічного словника, а схематичний підхід до розвитку психологічних проблем добре спрощував розуміння та діапазон можливих причин їх виникнення. Якщо психоаналіз, за словами його засновника, виникав як форма невдоволення культурою та цивілізацією, КПТ навпаки, заохочувала і сама отримувала заохочення від культури та наукового товариства, за своє прагнення стати більш перевіреним та доказовим методом.
За розвитком цього процесу ми можемо прослідити у Великобританії. Річард Лейард, член палати Великобританії та спеціаліст у галузі економіки, також автор книги "Щастя. Уроки нової науки" був прихильником ідеї, що найважливішим у житті людини є відчуття щастя. У своїй книзі, а також у доповіді, яку він презентує владі, він ділиться деякими міркуваннями щодо своїх ідей. По-перше, на його думку, завдяки сучасній науці, щастя можливо виміряти, по-друге, завдяки утилітаризму та операціоналізму ми маємо всі можливості, щоб зробити суспільство набагато щасливішим. Ці ідеї не були для нього абстракцією, у підсумку, до влади вони доходять у вигляді проекту зі створення центрів AIPT, де безробітнім надаватиметься психологічна підтримка у когнітивно-поведінковому підході, яка дасть їм силу знайти роботу. Тут стає помітним, як насправді міркував Лейард. У його гіперраціоналістичному сприйнятті, людина завжди діє розумно, та завжди прагне до добробуту. Якщо це не так, у людині є психологічні проблеми, у її ваді мислити є певна проблема (через яку, наприклад, вона не може знайти роботу), яка не дає йому діяти логічно. Питання про соціальні та політичні обставини життя людини відходять на задній план. Тут також простежується утилітарний підхід Лейарда. Людина повинна мислити категоріями користі, яку вона приносить державі або іншим людям. Якщо вона не приносить такої користі, їй потрібна допомога фахівця.
«Уявіть на мить, що вас направили на терапію IAPT, тому що ви відчуваєте себе погано. На початку лікування вас просять заповнити два опитувальники, які оцінюють за шкалою від 1 до 20 ступінь вашої депресії або тривожності. Чим більше балів — тим гірше ваш стан. Після кожного сеансу терапії ви будете заповнювати ці опитувальники, поки терапія не скінчиться. Якщо в кінці терапії ваш бал буде нижче, ніж на початку, це означає, що ваш стан поліпшився. Наскільки нижче має бути ваш кінцевий результат, щоб вас можна було вважати вилікуваним? Ось, що говорить IAPT: "Той, хто на початку лікування набрав трохи більше клінічного порогу депресії (оскільки клінічний поріг дорівнює 10, припустимо, що на початку він набрав 11 балів), а в кінці лікування - трохи менше цього порогу (припустимо, що він набрав 9 балів), "вилікувався" у тому сенсі, що в нього більше нема клінічно значущих симптомів". Якщо перевести: IAPT може офіційно класифікувати вас як вилікуваного, навіть якщо ваш стан поліпшився усього на два бали — це настільки незначуще поліпшення, що воно незмінно буде означати практично повну відсутність змін у вашому реальному стані. Іншими словами, вас можуть віднести до категорії вилікуваних, хоча, як не дивно, ви можете не відчувати себе так, ніби ви вилікувались.» [5]
Подібні ідеї стануть невід'ємною частиною розвитку трудової сфери. Коли ринок перейде від виробництва до сфери послуг, у колі роботодавців почнуть цінуватися інші якості спеціалістів, пов'язані з ефективною комунікацією та вмінням продати як товар, так і власну кваліфікацію. Незабаром з'явиться багато опитувальників, які будуть заповнюватися потенційними кандидатами для того, щоб визначити їх психологічний тип та схильність до обраної діяльності. З'явиться велика кількість сайтів та обговорень, як отримати найкращий результат, люди будуть навчатися обходити систему, а система — все більше орієнтуватись на видимі та статистичні показники, які насправді нічого не пояснюють. До цього додадуться приватні компанії (MHFA, ACAS), які надаватимуть послуги з підготовки фахівців, які будуть спостерігати за психологічним добробутом підлеглих. Більшою мірою, вони будуть орієнтуватись на розпізнавання діагнозів. Такі спеціалісти не мають права консультувати підлеглих та не прагнуть знайти спосіб вирішення їхніх проблем на місці роботи, його головне завдання - побачити діагноз та переконати співробітника пройти курс психотерапевтичного або психіатричного лікування.
«Когнітивістська помилка полягає саме в цьому: у хибній думці, що сучасні люди в першу чергу є раціональними істотами, що завжди приймають логічні рішення. Хибна думка продовжується: думки передують емоціям та віддалені від них. Емоції виникають, коли їх викликають думки (когніції). Саме думки/когніції складаються зі сприйняття ситуації, в якій знаходиться людина, а емоції є реакцією на це сприйняття. По суті, вважається, що розумове життя та сприйняття викликають проблемні емоційні стани. Кожен вид ірраціонального сприйняття представляє специфічний психічний розлад, який перераховано у DSM. Кожна з ірраціональних когніцій можна виправити за допомогою специфічного лікування КПТ. Після виправлення, коли когніції відображають реальність, емоційне життя приходить у норму, а людина виліковується. Це легко здобути за шість-двадцять сеансів. На цьому помилка закінчується.» [6]
Що ж відбувається з терапевтичною спільнотою сьогодні? Психологічне консультування знаходить все новіші форми, які все менше схожі на терапію. За останні десять років з'явилась велика кількість мобільних застосунків, що пропонують допомогу у боротьбі з депресією, прокрастинацією, тривожністю та іншими станами у вигляді різних вправ, заповнень шкал та введення щоденників, без будь-якого втручання з боку психолога. Тенденція до самопросування у психологів стає ще більш розповсюдженою. Психолог може розповідати про власне життя, ділитися думкою про побутові питання, давати поради у коментарях, пропонувати абонементи з фіксованою кількістю сеансів, ніби психіку можливо підстроїти під кількість відвідувань. У групових чатах спеціалістів можливо побачити ситуацію, де психолог або психіатр ділиться повідомленнями своїх клієнтів, та не бачить у цьому нічого поганого. Ця тенденція призводить до того, що межі між психологом та пацієнтом стираються. Початкова ідея того, що особистість психолога або психотерапевта має бути прихована та не може впливати на хід терапії, мала доволі просту підставу — під час взаємодії з пацієнтом та його психікою важливо обмежити будь-який вплив ззовні, даючи змогу розкритися безпосередньому сприйняттю тих чи інших явищ самою людиною. Психолог, що ділиться подробицями свого життя або своїми думками, створює ситуацію, в якій вплив на пацієнта з'являється ще до того, як він увійде у кабінет або доєднається до дзвінка.
Простий приклад: психолог публікує пост про те, які існують "комплекси" та "вади", пов'язані з багатством, людина, що бажає звернутися до нього за допомогою, прочитавши подібний пост та впізнавши себе в загальному прикладі, приходить до цього психолога з готовою інтерпретацією, прочитаною на його ж акаунті. Якщо психолог одразу візьме цю інтерпретацію на віру, він озвучить думки щодо неї, людина, яка вже довірилась одному висловлюванню, може прийняти та вбудувати цю думку на свій рахунок, отримуючи хибний катарсис, у підсумку, усі залишились задоволеними, але ніякої роботи, в сутності, не було зроблено. Дві суб'єктивні фантазії на тему багатства зустрілись одна з одною, та у ліпшому разі мали між собою деяку солідарність, яка не піддалась аналізу, інтервенції, або випробуванню на реальність. У символічному/схематичному уявленні пацієнта про себе нічого не змінилось. Він лише послухав ще одну версію своєї проблеми, яку тепер буде використовувати як захисний шар від справжнього втручання.
Самодіагностика продовжує існувати та набувати нових форм. РДУГ, депресія, нейровідмінність та інші розлади все більше обговорюються у соціальних мережах та стають повноцінною характеристикою індивіда. У дусі часу, найбільш популярні діагнози пов'язані з роботою мозку та біохімією. «Не дивно, що поступово розмова про вплив на свідомість, на психіку, поступилася місцем розмовам про вплив на мозок. Йдеться не просто про те, що суб’єкт «втрачає критичну свідомість, а свідомість як таку: він стає нічим іншим, як просто мозком» [7] Ідея того, що всі процеси, які з нами відбуваються, власні думки та ідеї, бажання та почуття, "лежать" всередині мозку та біохімічних процесів — стає простим поясненням всього проблемного, що існує всередині нас. Умовно кажучи, якщо у всьому винен мозок, то ми, як люди, не несемо повної відповідальності за свої дії та за обставини нашого життя. Біологічна обумовленість створює враження, ніби від хвороби неможливо позбутися, а немедикаментозні методи будуть марними. З цієї причини психіатричне лікування та звернення насамперед до психіатра, навіть якщо проблема не здається настільки серйозною, стають дедалі популярнішим вибором. У самому лікуванні за допомогою ліків немає проблеми, проблема полягає в очікуванні, що препарати самі по собі чудесним чином вплинуть на психіку.
Симптом та хвороба втратили важливу внутрішню частину, виступаючи як засіб комунікації, через них вдавалося побачити першопричину їхньої появи. Хвороба, виражена в цифрах, або ж хвороба, наявність якої просто пояснює поведінку, нічого не говорить про те, що насправді відбувається у внутрішньому житті індивіда. «Якщо наше розуміння внутрішнього життя та його реальність взаємозалежні, якщо концепції, за допомогою яких ми ідентифікуємо та досліджуємо наше внутрішнє життя, частково визначають характер цього внутрішнього життя, то наукове спотворення цих концепцій не тільки спотворить наше розуміння, але й спотворить саме внутрішнє життя» [8]. Це призводить до дефіциту описів, за допомогою яких ми могли б схарактеризувати те, що ми відчуваємо. У момент опису свого психічного стану ми не просто розповідаємо про те, що фактично відбувається з нами, — ми шукаємо спосіб виразити суб’єктивні відчуття, що зачіпають когнітивні, символічні та соціальні чинники, просіваючи їх крізь сито цензури, недомовленості та інших складнощів, пов’язаних із прямою передачею почуттів. У цей момент ми описуємо те, що відбувається всередині психіки, не тільки для іншої людини, а й для самих себе, утверджуючи наш внутрішній наратив, і реінтегруємо ці відчуття, переосмислюючи їх у новій оптиці.
Зацикленість на власній особистості стала ще сильнішою. Повсюдна присутність телефонів, відеокамер і соціальних мереж призвела до того, що людина постійно перебуває під тиском об'єктива. Такий напір на соціальну особистість людини призводить до незадовільних результатів, тепер вона не так вільно почувається на вулиці, де будь-яка дія та слово, що виходять за межі повсякденності та культурних засад, жадібно фіксуються й поширюються з неймовірною швидкістю. Через це сучасний мешканець міста постійно перебуває у скутості, як фізичній, так і психологічній, йому доводиться бути заручником своєї соціальної маски, а єдиним місцем, де він може виразити себе так, як вважає за потрібне, став інтернет. Тепер людині необхідно постійно стверджувати своє «Я», висловлюючи свою особистість навіть у найбезглуздіших дрібницях, грамотно конструюючи свій образ і можливе враження. Ця тенденція — одна з безлічі причин виникнення розладів, що домінують у сучасному світі. Можливо зараз нам потрібно повернутися до психоаналізу саме в цьому контексті. Психоаналітичні ідеї могли б нагадати нам про те, що табу й тотеми нікуди не зникли.
Важливим маркером проблеми нашої культури та суспільства є те, що Ніколас Луман описав як "рекурсивно стабілізовані функтори, які зберігають стабільність навіть тоді, коли розкривається генезис їх функціонування" [9]. Інакше кажучи, ми стикаємося з тим, що соціальна критика у перспективі не може дати того ефекту, який створювала століттям раніше. Кожен опис суспільного та індивідуального функціонування вбудовується у саме функціонування, система, суспільство або культура, не змінюються від того, що їх описали або викрили. Якщо ми частково замінили соціологію та філософію на психологію, необхідно знайти відповідь на це явище, адже що, як не психологія, знає про незмінність внутрішніх структур. Важливим моментом терапії у будь-якому підході є катарсис. Зараз це явище достатньо часто розуміють неправильно. Момент катарсису відбувається у поєднанні з кількома важливими факторами, поєднанням емоційного напруження, раціональної відкритості пацієнта та контексту, в якому відбувається переживання терапевтичного моменту. Навмисно домогтися виникнення такого поєднання в один конкретний момент практично неможливо, майже вся розмовна частина терапії — це ґрунт для створення сприятливих обставин. Якщо це досить рідкісний момент у терапії, складно уявити, скільки підґрунтя та вдалого збігу обставин потрібно, щоб досягти такого самого ефекту завдяки соціальній критиці. Можливо, кожен опис найрізноманітніших суспільств є таким підґрунтям, або ще одним діагнозом, яким ми скористаємося для власного захисту від відповідальності.
Яким може бути майбутнє терапевтичного суспільства? Все буде залежати від того, який наступний метод терапії почне обслуговувати масову культуру та її філософію. Засновники психоаналізу та КПТ не мали наміру створювати ті ідеї, які у підсумку популяризували Бернейс та Лейард. Для них обох підходи, з яких вони черпали натхнення, були не більш як концептуальним обґрунтуванням комерційного та ідеологічного шляху. Багато чого буде залежати від того, як зміниться економіка та яким буде ставлення до людини та її праці у новому економічному ринку. Можливо, ми зіткнемося з тим, що психологія все більше буде йти до "автоматизації". Терапевт, який виконує функцію дзеркала, відійде на другий план, а технологічний прогрес подарує нам справжнє дзеркало, в якому не буде нічого, крім нескінченного потурання нашому способу мислення. Будь-яка терапія стане технічною операцією, де важливо буде не те, як нам вирішити свій внутрішній конфлікт, а те, як ми можемо змінити свою поведінку, не зачіпаючи наших внутрішніх обмежень і проблем. Зросте кількість уявних і реальних психотичних розладів, внутрішня та зовнішня реальності стануть настільки розпливчастими й суперечливими один одному, що зрештою об’єднаються в єдине ціле. Можливо, буде й інший результат: психологія втратить популярність, переставши бути життєвим і духовним орієнтиром; її оголосять одним із засобів контролю над людьми, світ і система цінностей настільки зміняться, що людині майбутнього будуть байдужі до старих категорій переживань та проблем. Внутрішній критик стане мотиватором, а Інший — орієнтиром. Як і завжди, будь-який прогноз майбутнього відображає настрої сьогодення, єдине, у чому ми можемо переконатися, — за нинішнього стану речей будь-яка людино-орієнтована терапія може опинитися під загрозою й зайняти місце поряд з езотеричними та шаманськими практиками.
Але питання культури та суспільства не вирішується без особистого втручання індивіда. Не можна сказати, що якийсь з терапевтичних підходів у цьому питанні є повністю невірним, важливим є лише той факт, що він допомагає людині й надає їй простір для розвитку власного уявлення про себе. Головною проблемою є те, наскільки концептуалізація може бути бідною, особливо коли така бідність формується під впливом культури. Наше головне завдання — не зводити свій внутрішній світ до найпримітивніших схем, до трикутників з агресорами та рятівниками, до Едипа та однієї форми прив’язаності. Не обов’язково ставати атомом, твариною чи рослиною, у дусі Дельоза та Гваттарі, важливо мати простір, куди в різних символічних формах доходитимуть образи та сенси. Гастон Башляр — французький філософ, який приділяв багато уваги психоаналізу, написав декілька книг, присвячених психоаналізу вогню, води, вітру та землі. Також серед його творів є один із найяскравіших — «Поетика простору» — що поетапно описує взаємозв’язки нашого житла, його горищ, дахів, шаф і тумб із несвідомим та поезією. На думку Башляра, образ нашого житла не тільки являє собою матеріал підсвідомості, придатний для снів і численних мрій, але також може виступати поетичною проекцією нашої свідомості:
«Дім спогадів перетворюється на дуже складне психологічне ціле. З куточками, де так добре було мріяти на самоті, асоціюються кімната чи зал, де панували головні особи. Рідний дім — це багатолюдний дім. Цінності таємного там розсіюються, їх важко стабілізувати, вони зазнають впливу різних діалектик. Однак рідний дім живе не лише в наших спогадах, він вбудований у нас фізично. Він — комплекс властивих нам звичок.»
Зрештою, психіка — це щось більше, ніж набір заучених шаблонів, стосунків із батьками, автоматичних думок та нестач. Психіка — це багаторівневий і динамічний простір, це безліч будинків, усередині яких є свої шафи зі спогадами, підвали забутих і сирих ідей; за вікнами цих будинків ходять люди, наповнені словами, вчинками та характеристиками, що змінюються з року в рік; весь цей простір і всі об’єкти, що знаходяться всередині та зовні, оповиті незліченними вузлами, кожен із яких несе в собі як цінність, так і прокляття досвіду. Усе це неможливо вмістити в одну, коротку й струнку модель нашої психіки, але це не означає, що з цим не можна працювати, що для внутрішніх пошуків і відкриттів цих просторів не знайдеться потрібної людини, яка зрозуміє й почує. Навпаки, будь-який крок у цьому напрямку вже відкриває шлях до того, щоб почути себе по-іншому, щоб спробувати вийти з сенсів, що обмежують фантазію, засвоєних за роки життя. Можливо, таким чином ми зможемо повернути себе на шлях до невідомого та того, що виходить за межі звичного.
[1] Джон Уотсон — Психологія з точки зору біхевіориста
[2] Джон Уотсон і Вільям Макдугалл — «Битва за біхевіоризм»: виклад та викриття
[3] Документальний фільм — Століття егоїзму
[4] Френк Фуреді — Терапевтична культура
[5] Джеймс Девіс — Як сучасний капіталізм спричинив нашу кризу психічного здоров’я
[6] Фархад Далал — CBT — Когнітивно-поведінкове цунамі
[7] Бернар Стіглер — Піклуватися про молодь та майбутні покоління
[8] Раймонд Гаїта — Загальне людство, що розмірковує про любов, правду та справедливість
[9] Ніколас Луман — Медіакомунікації
