Навіть за ґратами лідер дисидентів був загрозою для корумпованого російського диктатора.
Олексій Навальний повернувся до Росії в січні 2021 року. Перед тим, як він сів у літак, на його YouTube каналі вийшов фільм: «Палац Путіна: історія найбільшого в світі хабара». Відео тривалістю майже дві години стало надзвичайним подвигом журналістських розслідувань. Використовуючи секретні плани, записи з дрона, 3-D візуалізацію та свідчення будівельників, відео Навального розповіло історію жахливої вілли на Чорному морі вартістю 1,3 мільярда доларів, яка містила всю розкіш, яку тільки міг уявити диктатор: кальян-бар, хокейний майданчик, вертолітний майданчик, виноградник, устрична ферма, церква. Відео також описує колосальні витрати та фінансові махінації, які пішли на будівництво палацу від імені його справжнього власника Володимира Путіна.
Але сила фільму полягала не лише в картинках і не в описах витрачених грошей. Сила публікації полягала в стилі, гуморі та голлівудському професіоналізмі, значну частину якого надав сам Навальний. Це був його надзвичайний дар: він міг взяти сухі факти про клептократію — цифри та статистику, які зазвичай засмучують навіть найкращих фінансових журналістів — і зробити їх цікавими.
На екрані він був звичайним росіянином, то шокованим масштабами хабарництва, то висміюючим несмак. Іншим звичайним росіянам він здавався реальним і розповідав історії, які мали відношення до їхнього життя. У вас погані дороги і погана медицина, сказав він росіянам, тому що у них є хокейні майданчики і кальянні.
І росіяни слухали. Опитування, проведене в Росії через місяць після появи відео, показало, що його бачив кожен четвертий росіянин. Ще 40 відсотків чули про це. Можна з упевненістю припустити, що за три роки, що минули відтоді, ці цифри зросли. На сьогодні це відео переглянули 129 мільйонів разів.
Зараз Навальний вважається мертвим. Російська пенітенціарна система заявила, що він помер через проблеми зі здоров’ям, які тривали декілька місяців поспіль. Можливо, його просто вбили, але деталі не мають значення: його вбила російська держава.
Путін убив його — через його політичний успіх, через його здатність доносити до людей правду та через його талант прориватися крізь туман пропаганди, який зараз засліплює його співвітчизників, а також багатьох інших.
Він також мертвий, тому що повернувся до Росії у 2021 році, вже двічі отруєний, знаючи, що його заарештують. Так він перетворився зі звичайного росіянина на щось інше: на зразок того, як може виглядати громадянська мужність у країні, де її дуже мало. Він не тільки говорив правду, але хотів зробити це всередині Росії, де росіяни могли його почути. Ось що я писала тоді: «Якщо Навальний показує своїм співвітчизникам, як бути мужніми, Путін хоче показати їм, що мужність марна».
Те, що Путін все ще боїться Навального, було зрозуміло в грудні, коли режим перевів його до віддаленої арктичної в’язниці, щоб він не міг спілкуватися з друзями та родиною. Він спілкувався з багатьма людьми. Я бачила деякі з його тюремних послань, надісланих таємно через адвокатів, міліціонерів і охоронців, як колись в'язні ГУЛАГу надсилали повідомлення в сталінському Радянському Союзі. Він залишився духом Фонду боротьби з корупцією, команди російських вигнанців, які продовжують розслідувати російську корупцію та розповідають правду росіянам, навіть з-за кордону.
Раніше цього тижня, перед його ймовірним крахом, він надіслав своїй дружині Юлії повідомлення до Дня святого Валентина в Telegram: “Я відчуваю, що ти поруч щосекунди, і я люблю тебе все більше і більше.”
Рішення Навального повернутися в Росію і сісти у в'язницю викликало повагу навіть у людей, які його не любили, не погоджувалися з ним, чи дорікали до нього. Він також був зразком для інших дисидентів в інших насильницьких автократіях по всьому світу. Буквально через кілька хвилин після оголошення про його смерть я розмовляла зі Світланою Ціхановською, лідером білоруської опозиції.
«Ми теж хвилюємося за наших людей», — сказала вона мені. — «Якщо Путін може безкарно вбити Навального, то диктатори в інших місцях можуть відчути себе уповноваженими вбивати інших хоробрих людей.»
Величезний контраст між громадянською мужністю Навального та корумпованістю режиму Путіна залишиться. Путін веде криваву, беззаконну, непотрібну війну, в якій сотні тисяч звичайних росіян були вбиті або поранені без будь-якої іншої причини, крім того, щоб служити власному егоїстичному баченню.
Він проводить боягузливу, мікрокеровану кампанію перевиборів, у якій усуваються всі справжні опоненти, а єдиним кандидатом, який отримує ефірний час, є він сам. Замість того, щоб зіткнутися зі справжніми запитаннями чи викликами, він зустрічає тихих пропагандистів, таких як Такер Карлсон, якому пропонує лише довгі, циклічні та абсолютно фальшиві версії історії.
Навіть за гратами, Навальний був реальною загрозою для Путіна, тому що він був живим доказом того, що мужність можлива, що правда існує, що Росія може бути іншою країною. Для диктатора, який виживає завдяки брехні та насильству, такий виклик був нестерпним. Тепер Путін буде змушений боротися з пам'яттю Навального, і це битва, яку він ніколи не виграє.
Джерело — the Аtlantic
