******fabula (від лат.) - ряд, низка подій у їх логічній причинно-часовій послідовності…Мов нанизане коралля, звідти й те слово (“низка” буквально означає й ряд)…Себто - низка сюжетних елементів, які стануть основою художнього твору. (..зі словників)
——————————————————————
***
Самотність мені було як наче щось романтичне. Нині ж самотність мені - нудьга. Але то не означає, що знову мрію про стовпотворіння друзів - ні! То не так. Багатьох друзів вже не стало, інші змінилися… - стали мені ворогами…От, такі ось справи…такі часи настали у нас, в Україні, завдяки вічному сусіду зі сходу (чорти б його взяли!)…
Та повернемося до друзів…Окрім тих, про яких казав раніше, є і такі, для котрих я став не цікавим узагалі як людина… - мабуть, прозріли, “подорослішали”. А нових заводити - вже запізно, не ті літа. Хочеться більше спокою, тиші. Ото і виходить - самотність і втішає та змушує замислитися над тим, що я маю нині…Що маю?… - спотворену рашистським нацизмом мою вітчизну, нице існування в москальській окупації. Став надто похмурий з того. Майже втратив почуття гумору (хоча часто іронізую над цим усім дебілізмом від московії…чи вважати це гумором?… - не знаю). А ще я помітив за собою дивне якесь ставлення до природи - раціональне, прагматичне, байдуже, безрадісне ставлення. І не лише до природи, але, взагалі, до життя. Спочатку дивувався тому та потім поступово звик до такого дикого свого духовного перетворення - зникнення залюбленості у природу та до життя. Та і життя у мене віднині стало паралельне до усього, що відбувається у цій “дірі”, утвореної з територією моєю втчизни рашистською окупацією. Скажімо так - інерційне життя. Пишу та відчуваю самотність мов живу істоту - вона слухає мене та згідно киває…мовляв, усе то так, але нічого вже із цим не вдієш…самотність.
***
Весна. Квітень. Лунає музика…музика класична…добірка творів… - Дебюссі, Моцарт, Бах, Ґриґ, скрипка Паганіні…барокова музика. Слухаю, іноді уважно прислухаюся до неї та випадаю у забуття, в дрімоту. «…Зречений життям, сміття якесь, непотріб, зайва світові істота…» - та тому подібна гидотність починає гризти мене з середини. Думки плутаються, стрибають - наче вони бавляться між собою, граються в чехарду та сіють хаос у мені, розгубу, насміхаються з мого прагнення до гармонії, до поетичного слова, творчого самозабуття. Насміхаються та нагадують про мою суспільну мізерність, нікчемність. До речі, нікчемність свою відчуваю фізично. Вона глибоким сумом вплітається у звуки класичної музики, що лунає з мого компютера. А у відчинений балкон влітає ревіння автівок та гулкий зов металургійного заводу. Зов цей приглушено шумною суєтою напівзнелюдненого, чужинцями з московії заселеного міста. З того всього, зовсім не чути вітру, шелесту листя. Не чути пташок, які - бачу їх, ось! - стрибають у гіллі дерев…Дерев, яких дивом ще не знищила окупаційна влада.
Завтрашній день не обіцяє бути кращим за сьогодні. Розчулююсь. Жалію себе та водночас ненавиджу. Ненавиджу мовчки, крізь зуби, із невидимою сльозою в душі. Мучусь в руйнації мене течією часу, байдужістю до світу. До світу, що навколо мене та до світу іншого, у якому є вибір, який стурбований кліматичними змінами на планеті та прагне свята при розгулі рашизму, який тероризує цей самий “стурбований” світ. І в той же час, раптом звідкілясь відчуваю протягом, “холодком”, як наче подихом привида насувається на мене темне потойбіччя і від його втаємниченого погляду б”ється в мізку тривожна метушлива думка «…Щось не встиг…Щось треба змінити, негайно виправити…Щось не так…Я щось забув…». А музика все лунає…Музика класична…Музичний добірка…Скрипка Паганіні…Баркова музика. Та враз мене хвилею обдало, огорнуло наче пледом, обійняв теплий та звичний затишок забуття, затишок останньої надії та легкого суму…Музика…Квітень…Весна.
***
Блукаю у загадковому лісі, дерева у якому рівновіддалені одне від одного, що утворює своєрідний лабіринт.. - ось у ньому я і заблукав. Вигукував чиєсь дивне ім”я - Лелія (наголос на першу голосну). Вигукую, а голосу свого не чую. Тож, мій безголосий крик б”є лише у мене самого відчуттям безпомічності, безвиході, страху та полону…Чи то полону від страху, чи то, дійсно, хтось незримий тримає мене, відібрав мою волю, моє стремління відшукати вихід на такому заплутаному шляху. Випадково, зовсім несподівано вийшов на зелену яскраво осяяну галявину та розлігся у високій густій траві… - я змирився, що назавжди залишуся у цьому лісі з геометрично правильно розташованих відносно одне від одного дерев. Я не бачив виходу, а у пошуку іще більше заплутувався в ньому…і не розумів - яким чином я зумів опинитися тут?!..І якого біса?!!!..І що то за ім”я? Хто це така?…Лелія?… - не знаю…Кого я гукаю своїм безголоссям? І навіщо?…Заради порятунку? Але ж ніхто мене не чує! А я галасую на повні легені…Дурня якась та й годі! Певне, я просто марю… - врешті решт, зробив висновок я і…Роздягнувся та пірнув у сині води озера, що тихо поруч котило та ліниво відкочувало свої хвилі од вузької піщаної полоси галявини (там, на цій полосі піску було вкопано гасло «Забери сміття з собою!»). Мене дещо здивувало те, що у лісі не було ані тварин, ані птахів, навіть комах не пурхало на цій галявині. Але квіти цвіли тут казкової, фантастичної краси - складалось враження, наче я потрапив до куточку раю. До раю, який чомусь був напівпорожній, не зовсім дійсний (хоча я дійсно торкався трави і чув дивовижні аромати тих райських квітів та відчував приємну прохолоду вод озера!), він, цей рай був не наповнений життям. Якщо образно - цей райський куточок був наче кимось мальований, чиясь то вигадка, красивий жарт - і я втрапив у ту хохму, опинився не в тому місці та не в той час. Усе тут підкреслювало мою випадковість, небажаність моєї присутності тут, у “халтурному малюнку” раю. Кажуть, що коли оселяються такі марення в голові - щось не існуюче, щось ефемерне, щось схоже на аббадон, наче ти опинився у вигаданому, не існуючому світі… - кажуть, що то є творчим ступором…Так кажуть. Отже, я втрапив у мною створений ступор та блукаю у цьому загадковому лісі, шукаю виходу з нього серед дерев рівновіддалених одне від одного?…Перебуваю у власному лабіринті переплутаних думок та фантазій?…Завів себе у хащі чуттів та уявлень, де нема спокою від того дивного ім”я - Лелія…хто вона?…Дівчина ілюзій? Чи вона справжня? Невже вона існує, з того і блукає мені у моїх спогадах?.. У задумі я відкинувся на спинку крісла.
***
…Усе те мені вкладалося у мозок як щось узагальнене та важко зрозуміле, коли купував у крамниці пачку сигарет. Упевнений, що вдома неодмінно розберусь як-небудь із цима своїми думками. А над усе бентежило ім”я невідомої… - коли та де перетиналися наші шляхи та, взагалі, ми бачилися із нею коли-небудь?…Хіба зустрічалися ми?.. Можливо…так…між іншим, випадково десь, чи в когось…перемовилися слівцем та і забули про існування одне одного. Тож, ми так і напишемо - “невідома”. Аби спокійніше почуватися тане мучитись пригадуваннями. Я поклав пачку сигарет до кишені таподибав неспішною ходою додому. І все посміхався своїй творчий недолугості… - треба ж таке! втрапити у власний “лабіринт”. Пригадався “Соляріс” Станіслава Лема. Тільки там у нього ціла планета створювала ілюзії, влазила у мозок людини та пропонувала свої клони. Але ж тут я сам себе так “заілюзіонив”, що втрапив у тенета своїх же фантазій (навіть в озері скупався!).
Я стомлено умостився в м”якому кріслі. Ввімкнув компютер та усі свої думки занотував у чернетку. Задоволений заплющив очі у спочинку. Одразу побачив її, “невідому” у великій залі книгарні, що розташована у центрі великого міста. Невідома мені дівчина підійшла до мене та запитала «…А що то означає “квазіверсус?…» - нічого путящого я не зміг відповісти. Лише відкривав рота та закривав, плів якусь дурню, у якій заплутався наче в риболовних сітях….Мені не вистачало кисню і вона мені мило усміхнулася, все зрозуміла наскільки я безтолковий та допомогла мені, попросила залишити автограф на моїй збірці віршів, які були тими самими “квазіверсусами”. Я із задоволенням розписався у тоненькій книжиці. Затим, сьорбаючи із келеха якогось коктейлю, ми розговорилися про сучасну літературу, живопис, про культуру взагалі і про те, що поезія у нас не ціниться. Чи не тому, що поезії аж занадто, через край…Щодо останнього я зауважив, що ми надто замріяна нація, яка нарешті отримала волю після стількох століть перебування в колоніальному, знедоленому стані. Ми волелюбні дуже, а тому і зневажаємо інститути державності - у нас просто ще не сформувалося розуміння необхідності існування таких інститутів. Все прагнемо чогось, а чого… - і самі того не знаємо. Ото і фантазуємо про неімовірні світи, вигадуємо якісь апокаліптичні жахи, страшилки, звеселяємося комедіями. І додав, що нам давно пора вже глянути на свою країну не через окуляри бунтівника, противника усілякого “державного гноблення”, а більш прагматично, зрозуміти , що треба поважати державність держави…Інакше ми так і залишимося “нігілістичною”, нацією анархістів. Ми багато про що із нею говорили, зупинившись біля робіт сучасного художника, картини якого були дійсно чудові. Потім я провів її до автівки. І ми зникли один для одного…
Я розплющив очі… - що то було? Ізнову якісь придумки? А, може, то все було і справді?…Все можливе. Я зняв окуляри, потер стомлені очі, вимкнув компютер та пішов до кухні випити кави, зробити перерву до завтрашнього дня…Хоча, завтрашній день не обіцяє бути кращим за сьогодні.
***
Тож, вона таки існує, коли згадав про неї. Цікаво, у якому році то було? І чи були між нами якісь стосунки?.. Не пригадується щось. Я налив кави, додав вершки, всипав чайну ложку цукру. П”ю. Ранок гарний, сонячний, але прохолодний - як і мусить бути у квітні. Раптом злегка здригнулися вікна - десь бабахнуло, нагадуючи про окупацію мого міста москалем. Мов, не забувай про те, що ти заручник держави-терориста…І я не забуваю, і не забуду ніколи…А ще я знаю - вітчизною моєю, майже знищеною москалем торгують усі кому не лінь. Торгують від співвітчизників і закінчуючи дружелюбними, співчутливими західноевропейцями. І усі радять віддати московії вкрадену нею частину території моєї Батьківщини, а навзаєм вільну територію обіцяють взяти до НАТО. Папа римський взагалі пропонував здійняти нам білий прапор, “не соромитись” того…Чи почув Бог оте папське богохульство?…Але занотуєм ту маячню як старечий маразм папи…Допиваю вже трохи захололу каву…До речі, американці мою вітчизну взагалі вважають якимсь то не значним, не вартим тої пролитої вже крові клаптиком землі…закликають віддати її заради миру…І не дивно - вони оселилися в паралельні світи, де важливі лише гроші, “бабло” і на все інше їм накласти…І наклали.
Дрпив каву. Сідаю до писанини. Треба завершити вже розпочате. Отже - провів її до автівки. Після того пройшло кілька днів і вона мені раптом подзвонила (звідки в неї мій телефон?…). І ми стрілися на презентації якогось фільму - там був їй знайомий актор. Вона потягла мене знайомити із ним. Я розумів, що був лише прикриттям для неї - вона прагнула “тіснішого зближення” з тим симпатичним актором…Та отримала відкоша. І ми з нею розбалакалися ні про що, завернули до кафешки, пройшлися трохи парком і не помітили навіть, як опинилися біля її будинку. І… - що?…Знову розпрощалися?…Е-е-е, ні. На цей раз треба щось змінити. Я відкинувся на спинку свого глибокого крісла. Зняв окуляри, довго тер серветкою скельця - роздумував над подальшими подіями у цьому опусі. А і справді - що ж там було далі? Коли привів її до будинку, у якому вона мешкала…Пригадую, що вона мене запросила до себе…Так! Вона запросила мене до себе. Але я розумів, що вона у відчайдушному стані від невдачі з актором і що це її запрошення - відчайдушний вчинок…І я розумно відмовився, послався на невідкладні справи… - збрехав, коли що. І ми таки знову розстались….Господи! Якими ж ми буваємо недалекими, як ми уміємо ускладнювати стосунки! Мабуть, з того усе і розпочинається - сумніви, недовіра, суперечки, лайки, бійка…далі - злочин, вбивства, терор, війна…Але тут у мене вже ізнову ступор, лабіринт, ліс. Між іншим, не такий вже і мертвий той ліс… - звідкіль тоді табличка там із закликом забирати сміття із собою?…Хтось же вкопав той заклик у пісок, на березі озера…О, так…Не все так просто.
***
Не все так однозначно. Наша нова зустріч відбулась таки. Остання зустріч. На цей раз вона запросила мене на весілля своєї сестри. І тут постає питання: вона та він… - обов”язково повинна бути інтрижка? А коли без інтрижки? А коли просто дружні стосунки…не родинні, ні в якому разі! Не брат та сестра - дійсно друзі…Так можливо? Чую заперечливі свої свої вигуки «…Що ти верзеш?! Ти при своєму розумі?! Що сталося з тобою?! Я тебе не впізнаю. Ні в якому разі, ви не друзі! Ти мене чуєш? - ви не друзі! Іще раз - ні!!!…» - і чую свій іронічний сміх. Погоджуюсь. У нас таки сталась “інтрижка”. Адже ми випили трохи і нам прийшли ідея оглянути дивовижний будинок, схожий більше на палац якогось герцога, власником якого був тепер вже чоловік сестри. Надибали на якусь “комору” з величезним, гігантським просто ліжком…Ми були п”яні, веселі, обіймалися, цілувалися, танцювали, щось чуттєво шепотіли… - все як у кіні про коханців: вони прокинулися ранком в обіймах, потім душ, кава, цілунок на прощання…Все, як у банальному сценарію. Ми розбіглися, кожен у своїх справах та проблемах по життю. Більше ми ніколи не зустрічалися, зникли з поля зору одне одного так, що я ніяк не можу пригадати її візуально. І оте ім”я - Лелія…все таки її ім”я, справжнє. Я в тому упевнений…І одразу зникає ліс, лабіринт, озеро. І отой заклик «Забери сміття з собою!» - вкопаний у піску виявився тож моєю надумкою. І я забираю своє “сміття” та ступаю геть, завершую опус…Я тут вже ні до чого.
******Є ше застаріле тлумачення ФАБУЛА як БАЙКА, ПОБРЕХЕНЬКА.
