Тут у дописі пригадували комп’ютерні ігри, створені за мотивами наших улюблених творів. Серед них я назвала гру I Have No Mouth, and I Must Scream, засновану на однойменному оповіданні Гарлана Еллісона про надпотужний комп’ютер, який утримує в рабстві п’ятьох останніх людей на цій планеті й піддає їх нескінченним тортурам. Гра якраз-таки й тримає свою оптику на людських героях, виділивши на кожного з них окремий сюжетний наратив. Так ми й отримуємо дуже атмосферний, психологічно страшний та напружений пойнт-енд-клік, де певні недоліки персонажів постають метафоричним лабіринтом сюжету, яким ми маємо просуватися, поки за нами тягнуться такі теми, як фізичне та психологічне насильство, геноцид та божевілля.
I Have No Mouth, and I Must Scream в 1995 році випустили видавці ігор Cyberdreams та The Dreamers Build. Над її створенням працював також сам Еллісон, зокрема озвучив суперкомп'ютер та написав сценарій на 130 сторінок. Цікаво, що до гри також була випущена офіційна книжка-стратегія, яка мала б полегшити гравцям проходження. Звичайно ж, передмову до неї написав Еллісон, тож сьогодні дізнаємося трошки більше про створення цієї культової гри з його вуст. Ось як він згадує початок своєї співпраці з Cyberdreams:
«Вони завітали до мене посеред глупої ночі, ці людожаби в шовкових костюмах з гігантської організації-мегаполісу, що називається Cyberdreams, і запропонували купу грошей […], а тоді пошепки закумкотіли своїми демонічними голосами: «Дозволь нам збагатити тебе! Просто продай нам право використовувати твоє ім'я та назву твоєї найвідомішої історії, і ми зробимо тебе настільки багатим, що жодному смертному такого не снилося, — навіть Аарону Спеллінґу, нашому жабобрату за багатством».
Про кінцевий результат же Еллісон давав такі цікаві коментарі:
«Мені б хотілося, аби вона вийшла страшнішою й дещо лиховіснішою, та гірка правда все ж полягає в тому, що я просто хотів перевірити, чи це насправді вийшло б зробити. Створити комп’ютерну гру, яка буде кращою за всі, що вже були створені до того».
«Я не хотів створювати ще одну тупу аркадну стрілялку […]. Для мене було надзвичайно важливо розробити гру, яка б підкреслювала етику, відвагу і доброту як найкращі інтелектуальні інструменти для перемоги в ній. Чим благородніше ти себе повівся, тим краще будуть твої справи […]. Я просто хотів, аби вона була крутою. Розумієте, що я маю на увазі?».
«Якщо ця гра збентежила й засмутила вас — тому що на кожному її розгалужені є щось, що має вас засмутити — і не завдяки прибульцям, що вискакують з ваших грудей, а усвідомленням, припустимо, жахів Голокосту чи постійних особистісних переживань від зґвалтування, або ж тому, як ми даємо минулому диктувати наше майбутнє — то я спатиму спокійно й в затишку, запхавши цієї ночі великого пальця собі до рота».
«Я хотів зробити гру, в якій неможливо перемогти».
Ліричний відступ, але мене з грою десь так і вийшло: я далі одного з персонажів так і не просунулась, тож безжально закинула її, хоч і мрію нарешті пройти повністю. А якщо ви все ж пройшли її, то обов’язково діліться враженнями!
