Про запозичення та перетини у творчості фантастів можна говорити багатенько. Нещодавно у мене дійшли руки прочитати кілька сторінок критики Сема Московіца на твори Генрі Каттнера, завдяки яким мені відкрилося кілька цікавих збігів. Спішу ділитись!
Почнемо з одного, на мою думку, з найсумніших творів Каттнера, написаних у співавторстві з Кетрін Люсіль Мур — Mimsy Were the Borogoves. Мало того, що в цій історії подружжя цікаво обігрує дивакувате походження «Аліси в Дивокраї», так ще й розповідає абсолютно унікальну історію про родину, яка стає жертвою своєрідного експерименту науковця з далекого майбутнього. У дітей подружжя Парадін з'являються іграшки, які змінюють мозкову структуру малечі, «тренуючи» їх мислити шаблонами, не притаманними їхньому часу. Московіц вважає, що оповідання, ще за життя авторів отримавши визнання, стало натхненням для історії Рея Бредбері The Veldt.
Якщо Каттнер віддає данину Керролу, то Бредбері — Джеймсу Баррі, назвавши своїх персонажів Пітер та Венді. У цих дітей є незвичайна дитяча — шпалери у ній здатні відтворювати будь-яке місце на планеті. У них цим місцем є вельд, що відверто лякає їхніх батьків: серед посушливих африканських плато у кімнаті їхніх дітей завжди зображено левів, які щось поїдають. Оскільки кімната є відображенням уяви дітей, батьків починає непокоїти їхня одержимість темою смерті. Тоді вони звертаються до психолога (цікаво, що в Mimsy Were the Borogoves одним з персонажів також є лікар, який навідує юних Парадінів, спостерігаючи за змінами в їхній поведінці), аби той допоміг вирішити цю проблему. Твір, однак, закінчується досить-таки трагічно, як й історія Каттнерів.
Ще одним відомим твором Каттнера є оповідання Twonky. Це історія про подружжя, яке придбало радіо, але не знало, що створене воно було загадковим чоловіком з майбутнього. Радіо це ж насправді є своєрідним цензором, яке не дає своїм власникам робити те, що буцімто буде шкодити їм самим. Опіка пристрою часом сягає справжнього абсурду: істота забороняє пити зайву чашку кави чи читати книжки, сюжети яких буцімто напружуватимуть його господарів. Дві подібні історії є і в Джека Вільямсона — це With Folded Hands… та …And of Searching Mind, де також є роботи, що забороняють виконувати людям роботу, яка може їм гіпотетично нашкодити. Сам же Каттнер у Twonky намагався наслідувати стиль та теми Джона Коллієра.
До творчості Коллієра Каттнер звертатиметься ще не раз, як мінімум — у своїй історії Call Him Demon. У Каттнера ми знайомимося із дітьми, які, відвідуючи дім своєї бабусі, починають розуміти, що один з їхніх дядьків, що там живе, є проекцією позавимірної істоти, яка живе у печері під їхнім домом. Й істота ця, між іншим, відчуває тільки ситість та голод, тож дітворі рано чи пізно доведеться вигадувати спосіб, як би втихомирити жагу почвари до сирого м’яса. У Коллієра є історія Thus I Refute Beelzy — про хлопчика з вигаданим другом, який зростає разом із батьком-тираном. Чоловік не вірить у синові вигадки, за що його карає… ця сама істота!
Та, звичайно ж, подібних перетинів значно більше — Каттнер надихався багатьма жанровими класиками й сам місцями на такого обертався.
На зображенні: ілюстрація Ала Паркерса до The Veldt.
