Автор: Данило Плахов
Вперше надруковано: «ФонтарЪ» №12, 12.2008
Архівна стаття з фензіну «ФонтарЪ» про Генрі Роллінса, Black Flag, Rollins Band, spoken word, книги, лейбл 2.13.61 і панк як дисципліну.
Не знаю, чи є в панк-русі ще настільки багатогранна постать, як Генрі Роллінс. Він музикант, композитор, актор, письменник, видавець, людина розмовного жанру. Про кожен напрям його роботи можна написати окрему товсту книгу. Його життєва філософія стала однією з найсильніших ліній у панк-культурі: не скиглити, не чекати дозволу, не розчинятися в натовпі, а робити своє і витримувати тиск.
На жаль, нове покоління слухачів в Україні майже нічого про нього не знає. Чому так сталося — важко сказати. Час іде, цінності міняються, імена, які колись знали на касетах і футболках, поступово провалюються в тінь. У цій статті хочеться коротко розповісти про Роллінса передусім як про музиканта. Якщо когось зачепить його творчість, усе інше людина вже знайде сама.
Вашингтон, платівки і перші кроки
Генрі Роллінс, справжнє прізвище — Гарфілд, народився 13 лютого 1961 року у Вашингтоні. З музикою він познайомився рано: вдома була велика колекція платівок, яку зібрала його мати. Ця фонотека дісталася Генрі й згодом розрослася приблизно до дев’яти тисяч платівок. Важливий момент: Роллінс завжди був людиною вінілу, а не компакт-дисків. Для нього музика — це не просто набір треків, а предмет, звук, обкладинка, запах полиці, весь той фізичний досвід, який добре розуміють люди, що виросли на касетах і платівках.
Наслухавшись рок-н-ролу в різних його варіантах, підлітком Генрі Гарфілд примкнув до однієї з місцевих хардкор-груп. Потім сталася історія, яка давно перетворилася на частину панк-міфології. Під час концерту Black Flag, своїх кумирів, він вискочив на сцену і почав підспівувати. Гурт поїхав далі, але через певний час вокаліст Дез Кадена вирішив зосередитися на гітарі. Тоді музиканти згадали того самого хлопця, який колись вилетів на сцену і вписався у виступ так, ніби мав там бути.
Black Flag і народження нового голосу
Кандидатура Генрі Роллінса здалася Black Flag цілком нормальною заміною Дезу. Він пройшов прослуховування і став вокалістом гурту. Тодішній скинхед атлетичної статури не дуже був схожий на класичного панка з листівки, але саме з його приходом Black Flag отримали нову силу. У першому ж альбомі, записаному з Роллінсом, “Damaged” 1981 року, його темперамент виліз назовні повністю: злість, напруга, фізичність, нерв, панківська впертість без прикрас.
З часом Роллінс здобув репутацію одного з найенергійніших і найнапористіших музикантів у хардкор-панку. Його сцена була не сценою в естрадному сенсі, а радше рингом. Він не розважав публіку, а заходив у зал як людина, яка щойно витягла себе з чергового внутрішнього бою. Black Flag з Роллінсом стали не просто гуртом, а школою витривалості. Постійні тури, дешеві клуби, погане обладнання, агресивна публіка, нескінченна дорога — усе це сформувало його як артиста, для якого музика була не позою, а режимом існування.
Після Black Flag: сольні записи і Rollins Band
У 1986 році Black Flag оголосили про саморозпуск. Роллінс не став зависати в минулому й упевнено пішов далі. Його самостійний дебют “Hot Animal Machine” вийшов у 1987 році. За кілька місяців він започаткував ще одну велику лінію своєї роботи — записи усних виступів. Перший студійний диск із начитаними текстами мав назву “Big Ugly Mouth”. Це був уже не просто музикант із мікрофоном, а людина, яка вийшла до публіки зі своїм досвідом, злістю, самоіронією й пам’яттю.
Роллінс випускав такі записи не лише під власним іменем. Наприклад, у 1987 році під ім’ям Henrietta Collins вийшов EP “Drive By Shooting”. Уже під час роботи над “Hot Animal Machine” він відчув, що йому потрібен постійний склад музикантів. Так з’явився Rollins Band. До гурту увійшли гітарист Кріс Гаскетт, басист Ендрю Вейсс, барабанщик Сім Кейн, а також постійний звукорежисер і часом продюсер Тео Ван Ронк.
1991: прорив і трагедія
Вирішальним роком для Роллінса став 1991-й. І в доброму, і в страшному сенсі. Rollins Band підписали контракт з лейблом Imago, який запропонував значно кращі умови поширення записів, ніж попередній лейбл. Влітку гурт виступив на фестивалі Lollapalooza і справив сильне враження на публіку. Rollins Band вийшли за межі вузької хардкор-сцени, але не втратили напруги. Це була важка, нервова, фізична музика, де хард-рок, джазові ходи й панківська жорсткість трималися разом без солодкої оболонки.
Та в грудні того ж року сталася трагедія. Генрі та його найкращий друг Джо Коул виходили з лос-анджелеського будинку Роллінса, коли на них напав озброєний грабіжник. Коула смертельно поранили. Роллінс пережив сильний шок, і ця травма більше не зникла з його життя. Прямо чи побічно вона ще не раз відгукувалася в його текстах, виступах і загальному тоні його творчості.
2.13.61, книги і spoken word
Ще перебуваючи у складі Black Flag, у 1984 році Роллінс створив власний незалежний лейбл 2.13.61. Починаючи з альбому “Human Butt” 1992 року, свої spoken word-записи він випускав уже на власному лейблі. Під егідою 2.13.61 виходили не лише його музичні й літературні роботи. Там публікувалися тексти рок-музикантів на кшталт Ексін Червенки та Ніка Кейва, а також твори Генрі Міллера, Г’юберта Селбі-молодшого та інших авторів. Для Роллінса видавнича справа була не бізнес-іграшкою, а продовженням того самого DIY-підходу: якщо тобі є що сказати — не чекай, поки хтось прийде й дозволить.
У 1992 році вийшов “The End of Silence” — один із найвдаліших студійних альбомів Rollins Band і дебют гурту на Imago. Багато хто вважає його найціліснішою і найсфокусованішою роботою гурту. Саме цей альбом уперше потрапив до американського чарту. Роллінсу вдалося зібрати в одне ціле агресивний хард-рок, джазову нервовість і жорстку внутрішню дисципліну. У текстах лишалася злість, але вона вже не була просто юнацьким криком. Це була людина, яка добре знає, що таке втома, страх, тіло, пам’ять і примус вставати далі.
Людина-індустрія 90-х
У 90-х Роллінс став фігурою, яку можна назвати людиною-індустрією. Журнал “Details” назвав його людиною року і запропонував вести постійну колонку. Він уже встиг спробувати себе як ведучий на MTV і VH1, а потім дебютував у фільмі “The Chase”. Це стало початком його акторської кар’єри. Далі були ролі у відомих фільмах “Johnny Mnemonic”, “Heat”, “Lost Highway”. Для панк-вокаліста такий шлях міг виглядати дивно, але у випадку Роллінса він не здавався зрадою сцени. Він просто переносив ту саму присутність в інші місця.
Роллінс постійно експериментував із музикою. Одним із найцікавіших таких експериментів став джазово-поетичний альбом “Everything”, де йому акомпанували саксофоніст Чарльз Гейл і барабанщик Рашид Алі. Це вже була територія, далека від простого панк-рокового шаблону. Роллінс міг стояти в хардкорі, але його не можна було замкнути в одному жанрі. Він весь час шукав іншу форму для того самого внутрішнього тиску.
Паралельно з власною творчістю він займався продюсуванням молодих панк-команд, писав оповідання і книги. Запис усних виступів “A Rollins in the Wry”, зроблений у лос-анджелеському клубі Luna Park влітку 1999 року, добре розійшовся по світу. Там він дав волю своєму гумору, спостережливості й прямоті, говорячи про гей-культуру, наркотики, політику Білла Клінтона, стрілянину в школі Колорадо. З цим матеріалом Роллінс вирушив у нове турне.
«Железо» і дисципліна
Окремою історією стала книга «Железо». Вона швидко отримала культовий статус. По суті, це щоденники запізнілого дорослішання безкомпромісної й дуже чутливої людини. Але документальність там оманлива: Роллінс публікує не просто щоденник, а текст у жанрі щоденника, послідовно проводячи свою головну лінію — перетворення закомплексованого слабкого хлопця на сильну духом і тілом людину. Не в глянцевому сенсі, не як рекламний плакат із тренажерного залу, а як важкий процес, у якому кожен день треба заново збирати себе докупи.
У 2002 році вийшов концертний реліз “The Only Way to Know For Sure”. Того ж року з’явився “Rise Above” — триб’ют-альбом, присвячений Black Flag. Свої кавер-версії панківських треків записали Іггі Поп, Раян Адамс, учасники Slayer, Slipknot, Rancid, Motörhead та інших гуртів. Сам факт такого триб’юту добре показав, наскільки далеко розійшовся вплив Black Flag. Це вже була не тільки історія американського хардкору, а матеріал, який зачепив різні краї музичної сцени.
«Я радше атлет, ніж рок-н-рольщик. Коли я готуюся до туру, це більше схоже на підготовку до нового етапу змагань».
Ставлення до музики Роллінс часто описує спортивними словами. І це не випадково. Зовні він справді нагадує важкоатлета, але справа не тільки в м’язах. Для нього тур — це не гастрольна прогулянка, а новий етап навантаження. У цих словах добре чути весь його підхід. Панк для нього — не розхлябаність, не випадкова пиятика біля клубу, не дешевий образ. Це дисципліна, напруга, робота з власним тілом і головою.
Чому Роллінс лишається фігурою
Безперечно, Генрі Роллінс — одна з найбільш шанованих фігур панк-року. Його інтереси охоплюють майже всі поля сучасної панк-культури: гурт, сцена, spoken word, книги, видавництво, кіно, лейбл, робота з молодими командами. Він уже давно перестав бути просто колишнім вокалістом Black Flag чи лідером Rollins Band. Роллінс — це окрема фігура, через яку добре видно, як панк може вирости з трьох акордів у цілий спосіб життя.
Його можна не любити. Його можна вважати занадто жорстким, занадто дисциплінованим, занадто впертим. Але важко заперечити головне: Генрі Роллінс справді став тим, кого називають легендою панк-руху. Не тому, що хтось повісив на нього красиву етикетку, а тому, що він усе життя робив одне й те саме — ішов проти слабкості, проти зручної брехні, проти власного страху. І робив це не з трибуни, а власним тілом, голосом, книгами, концертами й роботою, яка триває роками.
