«Харків’яни, земляки та землячки, а також гості нашого виборчого округу! Це я кажу, коротше, ви зрозуміли хто. Називайте мене просто – Сер. Ви жили при комуністах, націонал-патріотах та інших панах, котрі не потребують коментарів, але ви ніколи ще не жили при мені. У нас є шанс. Я нічого не розумію в політиці та економіці, але я знаю одне – люди хочуть жити добре і люди повинні жити добре. Мій девіз – “Добре працюємо – добре відпочиваємо” (втім, перше не обов’язково)». Цими словами у 1994 році харківський рокер Сергій Щелкановцев – відомий публіці як «Сер» – представив свою передвиборчу програму. 37-річний музикант із піратським псевдонімом балотувався до Верховної Ради, троллячи політичний істеблішмент простими істинами про горілку, ціну і народ. Це був типовий Щелкановцев: зухвалий гумор, стьоб на межі серйозності та неприхована втома від «серйозних дядьків» при владі. Але цей епатажний політичний спіч – лише один епізод у бурхливому житті Сера. Він встиг стати лідером першої хвилі харківського року, фронтменом важкого гурту, телеведучим культового шоу, організатором сміливих турів і навіть власником рок-крамниці. Історія Сергія Щелкановцева – це історія харківського андерґраунду кінця 80-х і 90-х: з його драйвом, іронією, скандалами і невгамовною енергією до останнього подиху. Далі – без пафосу і прикрас – повний занурений погляд на цього «нормального ковбоя» під Веселим Роджером, яким його пам’ятають харківські рок-фани.
Перша хвиля харківського року (початок 1980-х)
Сергій Щелкановцев народився 13 березня 1966 року в невеликому місті Орджонікідзе (тоді – СРСР) у родині професійних музикантів. Коли Сергію було лише два місяці, батьки переїхали з ним до Харкова – міста, яке стало його справжньою батьківщиною. Мати, Олена Щелкановцева, була професоркою консерваторії, віолончелісткою і викладачкою, батько – теж оркестровий музикант. Від них хлопець успадкував і ген музики, і своєрідне почуття гумору. З дитинства Сергій навчався грі на фортепіано, але академічна музична кар’єра його не привабила. Ледь досягнувши 11-річного віку, він «захворів» на рок-н-рол – слухав платівки, пробував писати власні тексти і мелодії та мріяв про власну групу.
На початку 1980-х харківська рок-сцена тільки зароджувалась, і молодий Щелкановцев опинився у витоків її «першої хвилі». У 1981 році, маючи п’ятнадцять, Сергій разом із другом дитинства Костянтином Костенком та товаришем Сергієм Кривулею зібрав свій перший справжній гурт – «Катарсис». Попри юний вік, хлопці грали авторський матеріал: репертуар «Катарсису» майже повністю складався з пісень Сергія. У підлітковому середовищі вони швидко здобули популярність завдяки щирості й енергії – це було свіже повітря в місті, де рок довго залишався напівпідпільним. Сам Сергій у ті роки був худорлявим чорнявим хлопцем з гітарою, якого товариші згадують фанатично відданим музиці та дотепним не по літах. Він писав пісні про те, що хвилювало їх покоління – свободу, протест, юнацький бунт – простими словами і з веселим викликом.
1983 року Щелкановцев закінчив харківську середню школу №27 (математичний клас). За власним жартівливим зізнанням, на той час він уже мав «політичний досвід» – у першому класі невдало балотувався на роль старости класу, а в шість років «програв вибори» першокласника (у цьому йому «завадили» дорослі, бо треба було підрости). Ці автобіографічні жарти Сергій включив згодом у передвиборчу листівку. Він писав про себе з іронією, називаючи рідне Орджонікідзе «маленьким зеленим містечком» і стверджував: «Дитинства не пам’ятаю аж до 1973 року, коли вперше балотувався в кандидати у першокласники». Та за гумором ховався реальний досвід радянського юнака. У 1984-му 18-річного Сергія призвали до армії. Два роки він служив у лавах Радянської армії – за словами Сера, боєздатність Ленінградського військового округу трималась на найвищій позначці, бо «де я – там тріумф, там перемога!!!». Цю самовпевнену фразу він теж колись внесе до своєї жартівливої біографії – і недарма, адже під час служби Щелкановцева визначили музикантом військового оркестру, тож він перемагав радше маршем і строєм, ніж зброєю.
Демобілізувавшись 1986 року, Сергій повернувся до Харкова і, як годиться, спробував отримати цивільну спеціальність. Попри «тверде переконання, що гіпотенуза – це непристойне слово», він вступив до Харківського інституту радіоелектроніки (ХІРЕ) на прикладну математику. Однак навчання давалося йому важко. Друзі згадують, що він був більше поетом і музикантом, ніж технарем. Сам Сергій жартував, що намагався «прикласти» отриману спеціальність хоч до чогось аж до 1989 року, після чого «музичні гени моїх батьків узяли гору, і я пішов у велике мистецтво». Фактично так і сталось: у другій половині 80-х Щелкановцев поринув з головою в харківський рок-рух, що вибухнув на хвилі Перебудови. Він писав статті про музику, заводив десятки знайомств у творчих колах і продовжував грати.
Бунтівний рок: гурт «КПП» і перші скандали
1986–1988 роки стали поворотними для Сера. Паралельно з навчанням він почав дописувати до молодіжної газети «Ленінська зміна» як позаштатний журналіст. У редакції газети, де Сергій приносив свої нотатки, запам’ятали його як хлопця в чорній шкіряній куртці з невід’ємною посмішкою – і з купою ідей про рок-концерти, які треба висвітлити. У цей же час він зблизився з лідером харківського рок-середовища Олександром Чернецьким. Чернецький саме організовував музичний проєкт «Рок-Фанат» (згодом відомий як гурт «Рок-Фронт»), і Щелкановцев приєднався до цієї команди однодумців. Ба більше, Сер увійшов і до експериментального складу харківського гурту «Фабрика» – представника стилю red-wave, що грав гліттер-рок. У «Фабриці» він спробував себе в ролі клавішника й автора пісень, і саме там загартувався його сценічний образ. Очевидці згадують яскраві виступи «Фабрики» 1987 року, де поряд із фронтменом Віктором Товкайло стояв Сергій Щелкановцев – худий хлопець з буйним чорним чубом і сяючими очима. Їхні пісні міксували панк і глем, і на київському рок-фесті «Молодіжне перехрестя-2» восени 1987 року харків’яни зірвали овації, затьмаривши навіть метрів. Саме тоді Сер утвердився в думці створити власний гурт важкої музики.
1988 року він здійснив цей намір: заснував банду під загадковою абревіатурою «КПП», що спочатку розшифровувалась як «КровьПролітПросвет». Новий гурт Щелкановцева взяв курс на максимально важке звучання – суміш треш-металу, панку і хард-року. Сергій став вокалістом, автором музики і текстів, зібравши навколо себе талановитих харківських рокерів. До першого складу «КПП» увійшли гітаристи Олександр Єленевич і Михайло Антонов, басист Олександр Букреєв та ударник Віталій Болховітін. Репетиції відбувалися хто зна де – то в ДК, то в підвалах – але ентузіазму хлопцям було не позичати. 1988-й – кінець Радянського Союзу на горизонті, цензура слабшає, рокери рвуться на сцену. Саме в ці роки Харківський рок-клуб переживав сплеск активності, проводились андеграундні фестивалі. Гурт «КПП» відразу вписався в цю хвилю. Щелкановцев з його вибуховою харизмою і почуттям гумору швидко став помітною фігурою: публіка на його виступах то шоковано завмирала, то вибухала реготом від їдких коментарів Сера між піснями.
У 1989 році «КПП» записали свій перший альбом, але зробили це так, як могли тільки відчайдухи. Спочатку в порожній залі Харківської консерваторії вони наживо заграли англомовну програму під назвою Never Old For Heavy Metal. Пізніше Сер вирішив видати «концертний» альбом і назвав його хвацько – «Живіший за всіх живих». Проблема була лиш у тому, що справжнього концерту не відбулося. Тому хлопці пішли на хитрість: на квартирі, під час мікшування запису, вони наклали шум уявного залу– і ось вам «живий» альбом! Міксували, як згадував Сер, «те, що не зводилося, цілий день на тверезі голови». Замість алкоголю музиканти хлестали міцний напій – за день випили літри чотири азербайджанського чаю №400. У процесі гучного зведення децибелами мало не вибили мізки заступнику декана з обчислювальної техніки, який жив поверхом нижче. Але вже вранці невгамовний Сер оголосив друзям, що дебютний альбом «КПП» готовий. Він жартома називав цей фіктивний live-альбом своїм тріумфом – ще б пак, адже «де Сер – там перемога». Рок-оглядачі не забарилися відреагувати на такий зухвалий реліз. У самвидавному журналі «Рок-кур’єр Харківщини» №5 за 1989 рік з’явилася саркастична рецензія під заголовком «Залізна хода “КПП” (Перший альбом шаленого Сера)». Ще одну уїдливу рецензію надрукував журнал «Положення Справ» під редакцією Сергія Мясоєдова. Схоже, музичний андеграунд оцінив і одночасно висміяв авантюру Щелкановцева. Сам Сер тільки тішився підвищеній увазі – він умів посміятися і з себе, і з інших. Зрештою, вже трохи згодом «КПП» таки записали студійний варіант альбому «Живіший за всіх живих», а англомовну програму переклали російською та видали як платівку «Механізм дав збій» (1989).
1989-й став для Сера роком великих подій. Гурт «КПП» тріумфально виступив на легендарному фестивалі «Рок проти сталінізму», що відбувся в Прибалтиці. Харків’яни ділили сцену з культовими на той час рок-формаціями – від російських «Чайф», «Гражданская оборона», «Калинів Міст», «Веселі Картинки» до київських «ВВ» (Воплі Відоплясова). Пізніше того ж року Щелкановцев повіз свій гурт і на південь – вони виступили на фестивалі «Рок-н-рол Таврійський» у Новій Каховці. Цей фестиваль згодом трансформувався у попсові «Таврійські ігри», проте у 1989-му він ще мав дух справжнього рок-бунту. Для молодої групи «КПП» такі концерти були проривом: їх побачили тисячі слухачів, про них заговорили по всьому Союзу. Після фестивалів почалася активна гастрольна діяльність: Сер і команда колесили по містах від Сибіру до Чорномор’я, граючи на розігріві у більш відомих гуртів і збираючи свою армію фанів.
На рубежі 80-х і 90-х «КПП» увійшли до пантеону радянського важкого року. Щелкановцев постійно вдосконалював склад гурту: у 1990 році до них приєдналися гітарист Володимир Гальперін і барабанщик Євген Терновський, що помітно підсилило звук. Авторитет Сера як лідера важкого руху зростав. Його помітили навіть у Москві: скандально відомий рок-діяч Сергій Троїцький (на прізвисько Паук, лідер гурту «Коррозия Металла») запросив харків’ян приєднатися до його об’єднання «Корпорація важкого рока». Завдяки цьому в 1993 році «КПП» уклали контракт з московським лейблом SNC-Records на випуск альбому «Бєспрєдєл» (у перекладі – «Свавілля»). Того ж року пісня «Deaf For Your Prayers» («Глухий до твоїх молитов») у виконанні «КПП» увійшла до міжнародної компіляції «Metal From Russia», яку представили на престижному музичному ярмарку MIDEM у Каннах. Уявити таке кількома роками раніше було неможливо: харківський рок на світовому фестивалі! Але Перебудова йшла повним ходом, кордони відкривалися, і здавалося, ніщо не могло спинити натиск Сера.
Весною 1991–1992 років Сергій Щелкановцев замахнувся на ще масштабніший проєкт – організував великий тур під назвою «Залізний Марш по Україні». Це був мандрівний фестиваль українського хард-року: караван музикантів проїхав із концертами через десяток міст – Харків, Київ, Дніпропетровськ, Луганськ, Кіровоград, Рівне, Кривий Ріг, Макіївку, Краматорськ, Красноармійськ, Одесу, Жовті Води та інші. Хедлайнерами «Залізного Маршу» стали дві вибухові банди: власне харківська «КПП» і московська «Корозія Металу» на чолі з тим самим Пауком Троїцьким. До них періодично приєднувалися й інші команди – легендарна «Арія», гурт «Кронер», «Железный поток», а також місцеві гурти в кожному місті. Тур виявився шалено успішним і водночас скандальним. Пік «Залізного Маршу» стався на рідному полі Сера: у Харкові на стадіоні «Металіст» на їх концерт продали 15 тисяч квитків – абсолютний аншлаг. У Києві, в залі «Україна», зібрали 3 тисячі фанів – теж неймовірна цифра для андеграундного металу. Преса писала про це з подивом, а подекуди й з осудом: мовляв, молодь божеволіє під «неформат». Та Серу було байдуже до осуду. Він бачив на власні очі заповнений стадіон і сотні очей, сповнених захвату. Саме заради таких моментів він і жив.
Після туру «КПП» записали свій другий офіційний альбом – і його назва промовисто відбивала агресивно-веселий стиль гурту. Платівка «Кулак тобі в челюсть, топор тобі в череп» (1995) вийшла на московському лейблі «Союз». Попри екстремальну назву, альбом навіть засвітився в хіт-парадах та на радіо, а кліп на пісню «Зустрінемося в аду» (знятий на концерті в московському Парку Горького) крутили кабельні мережі України і Росії. Важкий рок дедалі більше проникав у медіа. Здавалося, Сер піймав хвилю успіху: ще трохи – і він стане національно відомою зіркою. Та реальність 90-х внесла свої корективи. Фінансова криза 1998 року (дефолт) боляче вдарила по музичній індустрії – новий альбом «КПП» з символічною назвою «Voodoo Muppet Show» так і не вийшов, хоча був майже готовий. Раптово зірвалися також кілька телевізійних і радіопроєктів, які планував Щелкановцев. У рокерів закінчувалися гроші, спонсори щезали, аудиторія збідніла. До кінця 90-х гримуча суміш стьобу, драйву і металу, яку ніс Сер, стала менш затребуваною – суспільство втомилося від потрясінь і шукало легшого видовища. Але Сергій не мав наміру зупинятись: він вирішив підкорювати інший “ефір” – телевізійний та радіо. І, як справжній пірат, вже піднімав свій Веселий Роджер на новому флагмані.
Під Веселим Роджером: телебачення, журнали і скетчі
Паралельно з музичною кар’єрою Сергій Щелкановцев з кінця 80-х активно проявляв себе в медіа – і саме цим здобув унікальний статус на харківській сцені. Він умів не тільки грати рок, а й говорити про рок цікаво і дотепно. У січні 1989-го, коли «КПП» тільки набирали обертів, Сер спробував себе у ролі редактора самвидавного журналу «Рок-н-рольна Харківщина». Видання було скромним – вийшов лише один номер – але вже легендарним. Туди увійшли аналітичні й хуліганські тексти про місцеві гурти, а дехто з авторів ховався під чудернацькими псевдонімами. Сам Щелкановцев надрукувався в іншому самвидаві – журналі «Рок-кур’єр Харківщини» – під псевдонімом «Містер Лорд», де написав блискучу (і злісну) рецензію на альбоми гурту «Облачный край». Так Сер заявив про себе ще й як про критика з пером. Його стиль письма був такий само «розхристаний», як і сценічна поведінка: розмовна мова, іронія, трохи сленгу і влучні підколки.
Та справжня зірка Сера зійшла на телебаченні. У 1990 році, коли українські телевізійники вперше наважились дати ефір рок-музиці, 24-річний Щелкановцев став автором і ведучим щотижневої програми «Під Веселим Роджером». Ця телепередача про рок виходила спершу на харківському каналі «Тоніс», а згодом на каналі «Simon», і тривала сім років – до 1997-го. Для цілого покоління харківських меломанів «Під Веселим Роджером» стало культовим шоу: вперше з екрана телевізора лунала важка музика, крутилися кліпи західних і вітчизняних рок-груп, обговорювалися музичні новини. І всім цим керував Сер – у кадрі він з’являвся то в піратській бандані, то у широкополому капелюсі, з хитрою посмішкою і язиком без кісток. Формат програми був далекий від академічного: Сергій жартував, вставляв сленгові словечка, міг потролити якогось «попсовика» чи місцевого чиновника. Але за тим стьобом відчувалася щира любов до музики. «Під Веселим Роджером» відкривало підліткам Харкова цілий світ – від Metallica до своїх, харківських гуртів, які Сергій не забував запрошувати. Як згадували телеглядачі, у 90-х він був для них гуру рок-н-ролу з екрану, свій хлопець, що говорить їх мовою. Недарма свій сценічний псевдонім він обрав дещо іронічний – «Сер» (англ. Sir – пан, лицар). Цього «лицаря» рок-н-ролу на екрані впізнавали одразу.
Окрім музичного огляду, Сергій спробував себе і в комедійному тележанрі. У 1989–1993 роках він разом із друзями Костянтином Дубровським та Сергієм Кривулею створював для телеканалу «Тоніс» коротку гумористичну програму «Батуалло». Кожен випуск «Батуалло» тривав 6–7 хвилин і являв собою збірку пародій – на популярні музичні кліпи, на теленовини, на рекламу. Це було справжнє скетч-шоу харківського розливу: абсурдне, відчайдушне і дуже смішне для тих, хто «в темі». У головних ролях знімалися учасники гурту «КПП» – тобто Сер і його музиканти, перевдягнені в комічні образи. Сам Щелкановцев був одночасно сценаристом, актором і ведучим цього дійства. В одному скетчі він міг пародіювати наївного радянського диктора, в іншому – приміряти перуку і кепкувати з якогось поп-ідола. Телеглядачі не завжди розуміли цей гумор, інколи обурювалися, але молодь реготала. Програма «Батуалло» виходила пізно ввечері і мала певний культ серед студентів. Сер використовував її як ще один канал донесення своєї філософії: сміх як зброя проти маразму.
Не обійшлося й без скандалів. В одному з випусків «Під Веселим Роджером» Сергій узявся за тему, яка боліла багатьом: доля пам’ятників Леніну у пострадянських містах. Він провів опитування на вулицях Харкова, питаючи людей, чи варто зносити головний ленінський монумент. Результати були несподівані – більшість опитаних висловилась проти знесення, ностальгія за СРСР ще жила. Сер видав цю ситуацію в ефір з притаманним йому сарказмом. Піднявся страшенний скандал: консерватори обурилися «глузуванням над святим», прогресивна молодь – навпаки, тим, що «діди вперто тримаються за ідолів». Щелкановцев опинився в епіцентрі дискусії, хоча лише дав слово самим харків’янам. Йому пригрозили зняти програму, якщо ще «роздуватиме політику». Сер потім іронічно згадував: «Я говорив про Леніна, а вони розлютились… Злякались навіть опитування» – але продовжив робити своє, тільки обережніше.
Проте межі дозволеного Сергій завжди відчував. Його гумор рідко був злим – швидше хуліганським. Він вмів сміятися над абсурдом 90-х і цим розряджав напругу. Іноді в кадрі Сера проговорювалася й втома: наприклад, коли вкотре не знаходилось спонсора для рок-фестивалю, він міг сказати в ефірі: «Ну що, хлопці, нема грошей – значить, рок-н-рол помер, будемо пити чай…». Та вже наступного тижня знову бігав із камерою на якусь тусовку, знімаючи матеріал для свого шоу.
Одним із найвідоміших епізодів творчості Щелкановцева на телебаченні став ювілейний випуск «Під Веселим Роджером». 1995 року програма святкувала п’ятиріччя, і Сер влаштував у студії імпровізований концерт, позвав друзів-рокерів, заставив усе черепами та піратськими прапорами. Він жартував, що це «домашній ефір для своїх». Запис цього випуску досі гуляє на YouTube: молодий Сер у кадрі сипле дотепами, а за його спиною декорація – величезний чорний прапор з черепом і кістками. Веселий Роджер майорів так, ніби сам Господар ефіру – пірат Сер – узяв телебастіон на абордаж. Це була його стихія, де він почувався королем.
Скандальний кандидат і «Радіомолотілка» (1994)
На початку 90-х Сергій Щелкановцев був уже помітною постаттю в Харкові – і він вирішив ще більше розширити кордони свого впливу. 1994 року Сер несподівано подався в політику. Ця історія досі з теплим сміхом згадується його друзями і шанувальниками. Напередодні дострокових парламентських виборів у незалежній Україні Сергій, абсолютно серйозно на папері і абсолютно жартома в душі, висунув свою кандидатуру до Верховної Ради України. Він пішов самовисуванцем по одному з харківських округів – без партії, без великого бюджету, зате з величезним запасом креативу. Виборча кампанія Щелкановцева перетворилася на своєрідне рок-шоу на політичній сцені. Він випустив друковану програму, де замість нудних обіцянок – гумористичний маніфест від «Сера» (уривок з нього наведений на початку цього тексту). З афіш і листівок на виборців дивився знайомий образ: молодий чоловік з довгим волоссям, у шкірянці й затемнених окулярах, який пропонував називати його просто Сер і жити «при ньому» краще, ніж при всіх попередніх режимах.
Самовисування Сера супроводжувалося скандалами і стьобом. Місцеві газети писали про нього як про «хулігана від політики». На телевізійних дебатах, куди його спершу не хотіли пускати, Сергій з’явився у своєму звичному неформальному стилі й почав промову так само, як звертався до публіки на рок-концертах. Деякі солідні кандидати хапалися за голови: мовляв, що цей хлопець собі дозволяє? Але виборці – особливо молодь – були в захваті. Щелкановцев пообіцяв електорату мінімум політики і максимум здорового ґлузду. «Я нічого не розумію в політиці і економіці, але знаю одне – люди хочуть жити добре і повинні жити добре», – казав він у своїх виступах. Він привселюдно кепкував з того, що депутати тільки годують народ обіцянками «жити добре нашим дітям»: Сер пропонував стати щасливими «ще за життя, а не в потойбіччі». Виборча риторика Сера була сумішшю правди і гротеску. Приміром, він серйозно обіцяв виборцям, що доб’ється зниження цін на алкоголь – бо, мовляв, влада зробила навпаки і «підняла ціни на горілку, розлютивши людей». У інших кандидатів від такої «популістсько-гумористичної» агітації очі лізли на лоба, але багато простих харків’ян, знедолених лихими 90-ми, підтримували Сера. Він говорив від їхнього імені, вголос висміюючи пусті обіцянки влади.
Врешті-решт, Щелкановцев вибори програв – здоровий глузд узяв гору і до парламенту обрали більш серйозних дядьків. Та свого Сер досяг сповна: про нього дізналася вся Україна. «Рокер, що хотів стати депутатом» – під такими заголовками писали навіть центральні ЗМІ того часу. Справді, у 1994-му це була небачена річ: рок-музикант, та ще й з репутацією скандаліста, преться у владу. Багато хто сприйняв це виключно як епатаж і піар. Але близькі Сергія зазначали: він мав і цілком щирий мотив. Його справді дістала «суєта суєт» 90-х – коли одні політики змінювали інших, країну лихоманило, а життя простих людей лише гіршало. Сер пробував докричатися до «верхів», використовуючи свій талант шоумена. За великим рахунком, він зробив свій найефектніший перформанс, розігравши виборчу кампанію як виставу. Підсумок підвів він сам у своїй листівці: «Годі розмовляти, я вирішив діяти». Це гасло, хоч і жартівливе, стало лейтмотивом його подальших кроків.
Після виборів-94 Сер не занепав духом, а навпаки – зайнявся новими проектами. Того ж року, використавши підвищену увагу до свого імені, він разом з друзями відкрив у Харкові власний магазин музичної атрибутики «Під Веселим Роджером». Крамниця розташувалась на вулиці Маршала Батицького – в центрі міста, і швидко перетворилась на місце тусовки харківських рокерів. Там продавалися платівки, касети, афіші, футболки з гуртами – усе, про що в попередні часи можна було лише мріяти. Часто сам Сер стояв за прилавком і спілкувався з відвідувачами, розповідаючи останні новини або роздаючи автографи. Магазинчик процвітав кілька років, доки ринок не заполонили піратські копії й не витіснили дрібну торгівлю. Але у 90-х «Під Веселим Роджером» був культовим місцем: туди приходили не лише щось купити, а й побачити Сера наживо, перекинутися слівцем чи почути свіжий анекдот від нього.
Крім магазину, у 1994-му Сергій узявся за нову справу – радіо. На хвилі комерційного радіомовлення в Харкові з’явилося «Радіо-50», і йому була потрібна свіжа молода команда. Щелкановцева запросили вести авторську програму, і він створив передачу з промовистою назвою «Радіомолотілка». Це було щотижневе шоу на харківському радіо, де Сер крутив рок-новинки, обговорював музичні новини та, як завжди, жартував. Формат «Радіомолотілки» був невимушений – фактично, вечірня рок-дискотека з коментарями Сера. І хоча аудиторія радіостанції була невеликою, Щелкановцев знову здобув своїх слухачів. Він, мов діджей-пірат, «молотив» в ефірі те, що не завжди дозволяли офіційні канали: ставив важкий метал, панк, треш, нецензуровані версії пісень. Влада на це вже не зважала – 90-ті дали значно більше свободи. Програма протрималася кілька років і стала своєрідним саундтреком для харківської рок-молоді тих років. На жаль, записів «Радіомолотілки» майже не збереглося – тоді мало хто думав про архів. Але люди пам’ятають, як щоп’ятниці налаштовували приймачі на «50-ту» частоту й слухали хриплуватий голос Сера, який оголошував: «А зараз – новий “Metallica”, народ, вмикайте звук на повну!». У ті моменти здавалося, що рок у Харкові живе навіть із маленького радіоприймача – завдяки ентузіазму однієї впертої людини.
Експерименти кінця 90-х: від кухні до комп’ютерів
Після середини 90-х Щелкановцеву довелося шукати нові форми самореалізації – золотий вік рок-буму минав, і настав час експериментувати. Сергій виявився не тільки витривалим, а й різноплановим. Коли великі проєкти накрилися через брак коштів, він узявся за незвичні формати. Приміром, у 1996 році Сер спробував себе… у кулінарному телешоу. Так-так, важкий рокер вирішив показати глядачам «кухні народів світу»! На місцевому ТБ зняли два випуски цієї передачі, де Сергій у фартусі готує екзотичні страви і паралельно травить байки про різні країни. Передача трохи випередила свій час – вона вийшла ще до появи знаменитих шоу «Смак» чи «Смачно з Бурдою», але фінансування швидко скінчилося. Через брак грошей кулінарний проєкт закрили після двох епізодів. Сер жартував з цього приводу, мовляв, «не вмію готувати фінансову кашу». Однак сам процес йому сподобався – він відкрив у собі хист до невимушеного ведення будь-якої тематики.
За два роки потому, у 1998-му, Сергій спробував ще один новий напрям: він став ведучим телепередачі про комп’ютери та інтернет. Це був час, коли комп’ютерна культура тільки заходила в побут, і Щелкановцев вирішив зробити пізнавальне шоу в своєму стилі. Пілотний випуск комп’ютерної програми відзняли, де Сер у властивій манері пояснював «чайникам», що таке e-mail і як працює «мікентош» (так він смішно перекручував Macintosh) – але на тому все і спинилося. Знову ж таки, головна причина – фінансова: спонсори не готові були вкладатись у нишевий проект для тодішньої аудиторії. Серпневий дефолт 1998-го взагалі заморозив багато починань Щелкановцева – в один момент не стало ні грошей на новий альбом «КПП», ні ефіру для його творчих задумів. Сер сприйняв це з іронічною гіркотою. На одній із тусовок він підняв пластикову склянку чаю і проголосив тост: «За рок-н-рол, який помер кожен раз, як не стало грошей. Але ми то з вами живі». Цей тост добре відображав його настрій кінця 90-х – втома, але не капітуляція.
В особистому житті Сергія ті часи теж були непрості. Постійні гастролі, проекти, зйомки – все це давалось ціною здоров’я і стосунків. Відомо, що Сер так і не створив сім’ю: рок-сцена стала його сім’єю, а ефір – домом. У Харкові подейкували про його романи з різними дівчатами-фанатками, але довго ні з ким він не затримувався. Можливо, це теж впливало на нотки самотності, що почали звучати в його пізніших текстах і колонках.
До кінця 90-х Сер уже не був тим худим юнаком у капелюсі – трохи поповнів, змужнів. Однак він зберіг свій фірмовий стиль: часто носив чорні окуляри, жартував з глядачів, грав роль такого собі рок-н-рольного Дон Кіхота. Його впізнавали на вулицях, але в основному свої – харків’яни. На загальнонаціональному рівні він так і не став знаменитістю, залишившись культовою фігурою локальної сцени. Можливо, його це й влаштовувало.
Кінець 90-х став для Щелкановцева періодом переосмислення. Він бачив, як радикально змінилася музична і медійна «екосистема» (сам би Сер нізащо не вжив це слово – для нього це було просто «тусовка»). Багато його побратимів по сцені поїхали – хтось до Києва, хтось за кордон. Популярність року поступилася місцем попсі і шансону. Харківський рок-клуб знову пішов у підпілля, як у 80-х, тільки цього разу під пресом комерції, а не парткомів. Сер відчував цю велику зміну і трохи сумував за «героїчним часом». Але він не збирався стати хроністом минулого – радше провокатором теперішнього. Тому на рубежі тисячоліть він вирішив спробувати ще раз «розворушити болото».
«Самописка» і останній проект (2000–2003)
У 2000 році Сергій Щелкановцев, який більшу частину життя пропрацював фактично в андеграунді, нарешті отримав офіційне визнання як журналіст. Його прийняли до Національної спілки журналістів України. Це була радше формальність (для Сера значки і членство мало важили), але символічна: рокер без диплома став колегою маститих газетярів. Втім, Сергій і сам на той час став газетярем – у своєму неповторному стилі. З 2002 року він працював музичним редактором всеукраїнської щотижневої газети «Арт-Мозаїка». У цій газеті Сер вів легендарну рубрику під назвою «Самописка». Формат «Самописки» був своєрідним друкованим форумом: читачі надсилали листи про свої проблеми, захоплення, думки, а Сергій це все коментував і публікував. Виходила така собі «терапія листуванням» на сторінках газети – про музику, життя, самотність, любов, розчарування. Тематика «Самописки» була максимально широка: від оголошень про пошук друзів по листуванню і збори фан-клубів до філософських роздумів про сенс життя і крик душі тих, кого «дістало все на світі». Щелкановцев у своїй рубриці був одночасно модератором, порадником і тролем. Він міг щиро поспівчувати самотньому підлітку, який писав про депресію, а міг і прикрикнути на якогось псевдо-інтелектуала, що жаліється на «неправильну молодь». Читачі «Арт-Мозаїки» обожнювали Сера за цю прямоту. Рубрика стала дуже популярною, і прізвище Щелкановцева знову було на слуху – тепер уже не лише в Харкові, а й по всій країні. Фактично, Сер втілив на газетній шпальті те, що робив усе життя на сцені й в ефірі: дав людям голос і можливість бути почутими. Можливо, «Самописка» – це був його найбільш соціально значущий проект.
Однак телебачення теж не відпускало Сера. Він задумав нову авантюру – гумористичний телесеріал. У 2002 році він почав працювати над сценарієм комедійного серіалу, й навіть був знятий пілотний випуск. Назву проекту Сер тримав у таємниці, але ділився з друзями, що це буде щось на кшталт «Монті Пайтон по-харківськи» – з чорним гумором, стьобом над сучасними реаліями і гротескними персонажами. Планували запускати зйомки восени 2003-го. Щелкановцев збирав команду сценаристів, приглядав акторів із місцевого театру пантоміми (йому подобалась пластична комедія). Він буквально світився цією ідеєю – казав, що втомився від музики і хоче спробувати “щось зовсім інше”, а насправді, певно, хотів повернутися до того драйву, який мав «Батуалло». В серпні 2003-го Сергій обдзвонював товаришів, призначав зустрічі на вересень – готував ґрунт для великого повернення на екран. Але доля розпорядилася інакше.
2 серпня 2003 року Щелкановцев ліг у лікарню на планову операцію (за деякими даними, на шлунку). Операція пройшла успішно, але сталася раптова післяопераційна ускладнення – тромбоемболія. Сергію раптом стало зле, і лікарі вже нічим не змогли зарадити. У ніч з 2 на 3 серпня 2003 року Сергій «Сер» Щелкановцев помер на 38-му році життя у Харкові. Смерть настала раптово, у той самий момент, коли він планував нові звершення. Для всіх, хто його знав, це був шок. Здавалося, така життєрадісна і міцна людина – і от, її не стало, без гучних прощань, без фанфар.
Новина про смерть Сера швидко розлетілася по харківських тусовках. 3 серпня 2003-го місто прокинулося без свого пірата. Кажуть, що в день, коли його не стало, в одному з харківських рок-клубів на концерті ведучий вийшов на сцену і тремтячим голосом оголосив: «Сьогодні вночі помер Сергій Щелкановцев». В залі запанувала тиша. Люди не могли повірити, що більше не почують його сміху, не побачать того прищура в кадрі. Прах Сергія Щелкановцева поховали на 13-му міському кладовищі Харкова.
13 вересня 2003 року друзі організували концерт пам’яті Сера. На сцену вийшли як місцеві команди – «Mirandola», оновлений склад «КПП», давній друг Сергій Кривуля з акустичним сетом – так і зіркові гості. З Санкт-Петербурга приїхав Олександр Чернецький («Разные люди»), з Москви – Сергій Чиграков (Чиж). Зібралися навіть ті, хто давно виїхав з Харкова. В залі панувала атмосфера сумного єднання: усі згадували Сера, веселого і нескореного. Лунали його улюблені пісні, демонструвалися на екрані уривки з «Веселого Роджера» – де живий Сер сміється, бешкетує, кличе всіх «на абордаж»… Багато хто в залі плакав, але крізь сльози. Бо Сер і смерть – речі несумісні у свідомості друзів. «Герої не вмирають» – банальна фраза, але до нього вона пасує якнайкраще.
У 2005 році друзі й шанувальники розпочали збір коштів, щоб встановити на могилі Щелкановцева пам’ятник. Знадобилося кілька років, аби цю справу довести до кінця, але зрештою в Харкові з’явилося скромне погруддя з написом «Сер (С. П. Щелкановцев)». Значно яскравіший пам’ятник він залишив по собі в серцях харків’ян. Місцева рок-тусовка досі вживає його дотепи, переказує легендарні історії про «піратські ефіри». Кажуть, що коли вечірній Харків засинає, зоря над Лопанню тихо згасає – то Сер сміється десь там, під своїм Веселим Роджером.
Першоджерело: EmoOi! №3 (2009)
